Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.5

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.5

Люстерко,на щастя,знову опинилося в сумці – щоправда,вже на дні. Так само випало в осад, як секс-еспандер,який Наталка згрібла із занять з нелегкої атлетики... Хоч зла на неї й не було, але роздратування дістало. Після подібного вибрику спортивної жриці завжди хотілося мати тиху хатню жінку, опікуватися нею і бути опікуваним, але такі дівчата не хвойди і в настільки пізній час перебувають в інших світах, де вони випромінюють домашні пахощі перед такими ж м'якими,домашніми чоловічками, яким вони, бачте, не рівня. А йому б тільки опівнічниць рятувати.

От і зараз оте невелике дзеркальце Вадим дуже обережно підносить до змертвілих губ майже бездиханної дівчини, яка настільки чудно впала зненацька зрізаною настурцією в переході. На люстерці проступає піт – і все, але обличчя дівчини в ньому немає. Чи не об’їдене воно підземною нечистю: пацюками, шушарами різними? На погляд – ні,обличчя вродливіше за Наталчине,але от не відбивається в дзеркальці ця чудна дівчина – і край.

Раптом цілком несподівано відкілясь з-за спини дуже поволі над ним схиляється, хто б міг подумати? – Наталка. Ох,і дебела ж! Ця бабця його ще в роздягальні задрала – так мало їй цього, переслідувала його навшпиньках – тихо і обережно, а тепер знову дихає нерівно, але якось люто. І раптом мовить якимось потойбічним голосом:

– Чого це ти розкис,миленький? Це їй Рикович черепушку насмоктав – відсмоктав пінту кровиці, от і очманіла вона, зтетеріла: ані жива, ані мертва. З цим тепер надовго... Років через триста мабуть пройде, поки, дивись, вона і очухається, і остаточно відійде, а вже після цього й сама почне дуріти більш за Мар’яну,а доки її попустить, нащо вона тобі, соколику мій ясненький? Її ще й до моргу звезуть, і, може статися, у формалінчику вимиють, а там, дивись, і в безіменну могилку покладуть – хоч би, не дай боже, не спалили, бо тоді вона ще довго буде марудитись, перш ніж збере себе по попелиночці, мов та Попелюшка з ефемерного світу. Але я не допущу цього: сама скільки років у могильці відмучилась; так що забирай свою козу, парубче, бо своє відплатив ти мені сповна. Не стану я на тебе зла тримати і їй жити накажу,а ікла Риковича на себе направлю – нехай моєю трухою могильною удавиться. – І вона вибухнула мерзотним крижаним реготом...

Десь з-під землі почулося жахливе виття. Дівчина на руках у Вадима здригнулася і ніби стала приходити знову до тями,і тут же її зовнішність – від обличчя до п’ят ¬– почала в дзеркальці відбиватися. Але тут з безодні невидимого Іноземелля вирвалися чортові затінки і потягли за собою Наталку. Але вона, дебела і невгамовна, наостанок гучно і насмішкувато загорлала сороміцьку дівочу потішку:

“У мене болить живіт,

Значить хтось там муркотить.

Якщо тільки не глисти,

Значить ґвалт вчинив цей ти.

Ніби з виду не гільмент,

а, чи бач, шкодливий шкет!”

І тут же стала розчинятися Наталка – з бравим вереском і реготінням  – безодні. Останнє,що почули і Вадим, і Ірена були безглузді заримовки далеко не цнотливих міських закутків:

“Поцілуй мене в живіт!

Нижче... Нижче...

У воріт…

Моя піхва,твій запал…

отакої – ти пропав!”

– Ні, – обурився Вадим, – нинішня Наталка хоч і дебела, і розгнуздана, але так відверто не поводилася б... Як ні крути, а вона – не вулична босячка. Хоч і в душовій при спортзалі бавилася з ним до очманіння і не під такі наспіви. Найскромнішим здавався класичний, кубанський: “Стань,козачко, в розкорячку...” Але навіть і під такі наспіви була вона по-домашньому вальяжною,і дурила з атлетом більше від своєї спраглості та стиглості,аніж від нелюдського озлоблення,з яким падала в безодню тепер, не залишаючи по собі навіть зібганої павутинки свого зненацька обірваного баб’ячого літа...

Ірен відчувала все, що з нею відбувалося, мов уві сні. Крізь хиткі видіння цього жахливого сну зненацька й приходив до неї Посланець. Але чимось не подобався він дівчині, яка ніби на дух не терпіла його – чи то через зелений кольорі обличчя, в той же середньовічний паноксамит, чи то через те, що пробилися на покатому лобі кістяні ріжки, відразу майже непомітні, а зчасом підрослі до омерзіння, які до того ж виявилися липкими, оскільки їх швиденько обсіли жирні зелені мухи.

– Прямо тобі не Посланець,а мушиний король,– подумала дівчина і показала прибульцю свого пустотливого тонкого язика. На що Посланець відповів розміреними цокотливими звуками. Це так цокали козячі копитця його потворних кривеньких ніжок. Зовні здавалось, що цей монстр, який з’явився до неї, вже навіть не йшов, бо ходою подібне переміщення в просторі назвати було негоже,а ніби підстрибував з опорою на дещо відому цюцюрку, як при хоТьбі (хо–Тю–й–Бу... Ду!),і при цьому корчив мерзотні пики.

Ну чим не гаденя? Так і вдавити хочеться. Хоча б ручками волохатими слиняві губи свої обтер! А то цілуйся тут з ним, коли сам він як є в кровищі, але нетутешній, не земній,не багряній. А в найніжнішій блакитній. Але ж то була справжнісінька кров, бо вона ніколи і нікого не обдурить, боу крові є свій особливий кукурудзяний запах.

– Одним словом, хай тобі грець, миленький, з цим огидним рашпілем у носі! І чого б це мені тобою милуватися? Та хто ти такий, агнець Люциферів? На кого тільки роги гостриш,паскудо торішня? І хто це тобі тільки дозволив бити своїми рогами молоду дівчину в грудоньки-груденята?

Не було подібного в дійсності,але їй здавалось,ніби хтось експонував найогиднішу реальність, і та швидко проходила перед очима і відбувалася в душі, заковуючи душу в пазуристі вериги і закатовуючи її до нестями.

– Геть,мерзото! – стогнала Ірен.

Тіло дівчини зігнулося, наче лук, і вона відчула, як між ніг хтось неначебто натягає тетиву. А сам той сагайдак зі сморідними стрілами був затиснутий у Посланця в волохатім міжніжжі.

Потім Ірен здалося, що зненацька вона завагітніла і в ній уже розвинувся шестимісячний плід. На більший термін уява не зголосилась, а, різко загальмувавши,сконцентрувалася на наслідках обстрілу пружного лона стрілами сагайдачними , і виявилося,що й насправді в ній щось занадто дрібнокістне угніздилося з претензіями на “Народжуюся!”,не спитавши на те в неї згоди. Це був навіть не майбутній плід, а якийсь штам Замежної мерзоти, якій вона була надана в якості донорської розетки на термін ледве чи не миттєвий,але мерзотно вживаний. Мерзота в ній росла і всотувала в себе запахи крові і лона.

Та Ірен все ще сумнівалася – чи невже в ній самій розвивалася потвора пакостна,  чи сама вона тепер була рабинею для потвори,підвішеній в роковій для себе люльці в людожерському закутку з тим, щоб породивши мерзоту,негайно перетворитися для неї ж на їжу і бути жадібно зжертою перед крахом земної цивілізації вражених душевною лейкемією недолугих істот,які вже – як і вона – цілком не люди,а безропотні і навіть ледь пособники-пасіпаки всесвітнього зла. І все це відбувалося.як у відомій райкінській репризі: “Ріжте мене на шматки! Лопайте мене з маслом!”

Не інакше як з цим постаралася все та ж рогата нелюдь. І тепер належить їй,бідоласі,з такими ж,як і вона безмовними дурепами марширувати з революційними маршами вздовж Козячого багнища,тупо співаючи,в надії на порятунок від недолугих скороспілих пологів старовинну жартівочку:

“Біси,біси,за поріг!

Ви з рогами,я без ріг!..”

Де вже там без ріг, коли роги гучно б'ють по плаценті і от-от розірвуть її на дрібні частини... А під ногами весь час хлипає гнилота, але сама вона до неї не торкалася,тому що була подвішена під стелею “труби” в особливій люльці з шкіряних переплетінь. Ірен жахнулася: шкіра та була людською,а колихала люльку все та ж мерзотна рогата нечисть, в той час як плід усе розростався й розростався,і здавалось,що у животі дівчини от-от станеться вибух, після чого відбудеться колапс, і на світ з'явиться щось бридке і огидне, але сама вона, обезвожена і безкровна,нічого вже не вдіє і не побачить. 

Та подібного не трапилося: яка не була міцна люлька з людської шкіри,але в якусь хвилину,не витримавши велетенської ваги,вона гепнулась в підножну гнилоту,з якої Ірен через силу піднялася,і тоді найогіднійший візаві змусив її йти.

І вона безопірно пішла з такими ж, як вона, вагітними панянками, під найдикіші звуки і гармидер революційних маршів та антирадянських пісеньок уздовж гнилого багнища, в яке навальними потоками стікала все та ж гнилота,перемішана з червоною і блакитною кров'ю і людською блювотою...

Це був навіть не сон – піхва пульсувала, намагаючись виштовхнути з напруженої матки щось безформне,але все ще оплутане чіпкою материнською плацентою,все ще неспроможне пересилити дородову владу земної жінки над найнеймовірнішим інореальним плодом. Оповитий жінкою,плід був неспроможний завчасно видряпатися до життя, і від того тільки безсило гримав у животі, викликаючи в Ірен кольки і приступи нудоти. Поступово очі дівчини скляніли – тепер вона відчайдушно йшла до скону, не даючи природі явити світові того душогуба,якому належало цю природу земну зницити і зруйнувати…

Вадим вже ніс Ірен на руках, невагомо тендітну, не зачеплену ані гидким словом, ані злобною силою, в той час як сама злобна сила, оминувши призначену їй матеріалізацію, вже струмувала та зміїлася над дівчиною сизою димкою,залишаючи в паху своєї жертви фіолетові родимі плями розмірами з бісів кулак і чортові пальці. Ця пляма деякий час все ще коливалась,холонучи на тілі подібно до марева, доки остаточно не застигла жарким ошурком помаранчевої шкірки,яку ніби хтось недбало жбурнув...

Безвільна і втомлена від пережитого,Ірен дозволила Вадиму відвезти себе до нього додому. Він ніс її зоряними вулицями і зовсім не помічав, як з усіх міських окраїн та закапелків злітались пробуджені з нагоди появи Гаспида біси, відьми, вурдалаки й інші гаспидові родичі до давно забутого капища на Замковій горі. Перехожі й рідкісні міліціонери не вбачали нічого потворного в тому факті, що молодий атлет тримав на руках дівчину в напівнепритомноу стані і ніс її не один і не два квартали, а майже цілий тролейбусний маршрут. О другій годині ночі він обережно відімкнув квартиру...