Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.10

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.10

Тепер же все було абсолютно іншим. В якомусь чудному мареві і зовсім не під землею, а прямо на землі раптом розросталось величезне за обсягом підземелля. В ньому панував напівморок, і повсюди блукали морлоки – дрібні та жалюгідні напівправдошукачі. У тьмяному напівсвітлі вулиць і майданів вони самі собі намагалися здаватися значущими і рішучими у вчинках, але їхня хода була непевненою, вкрадливою і до болю знайомою. Тільки де і коли це було?!Резиденція морлоків займала під собою площу,рівну суміжній державі. Морлоки відловлювали обивателів, чиї думки були яскравіші за ту непевно-стахітливу епоху, що на той час існувала. Тому і саме Позаземелля з чудернацькими підземними перекриттями було побудоване із мрії. А щоб пити цю мрію прямо з підмурків, в цих же земних обивателів час від часу стріляли, звичайно ж, впритул. Підходили, притискаючи стволи своїх духових рушниць до потилиць, бац – і прощавайте, дорогі браття, але звольте розійтись по модернових бараках. Бо Майдани у вас ще попереду, років так через двадцять… А поки що – всім спати, як ще не скоро заспіває молодий московський болгарин, зведений до рангу шанованого чоловіка старіючої примадонни.

Всім, ховрашки, спати! Тобто у люлю бай! Чи ви ще бажаєте будь-що міняти? Краще і не намагайтеся, тому як не можна – це ж осудливо – жити завчасно в інореальності, тоді як рили б ви собі краще звичайнісінькі земляні погреби під картоплю. Хто б за це вам хоч би хто слово сказав? Та ні, закортіло злетіти, і де – в нашому ж підземеллі?! Адже в ньому і сам великий Зодчий нічого змінити не зміг. Тільки і проявив лисину, картавість, іржу і роз’їдену ціанітами рану плечового суглоба. Але його тепер нікому, відверто кажучи, не жаль. Зате жаль, що, як не крути, а від цієї випущеної з маузера в тіло диктатора дози всіляких ціанідів він ще за життя перетворився на дебіла і ловкенько висковзнув од відповідальності. Тільки і дозволив всім цим морлокам з'явитися на землю і взяти свою велику данину від ще живих та непомерлих, хоч між першими і другими ще ой яка існує відмінність.

Живі створюють, а непомерлі підривають Божі храми під дивертисмент мрії ошельмованої. З непомерлими і жити простіше: вони виконують, а поки ще живі ремствують: “Ми не “шельмували” мрію! Це до нас і за нас інші розстарались...” (непомерлі, значить)... Це вони її таврували, а ми лише жили при цьому…

А дарма живим ховатись за скиглення, в той час як не померлі такий гармидер влаштували, що підійшов час все це якось вже по-новому упорядити,і притягти до відповідальності і невмерлих виконавців, і живих творців-споглядачів. Бо ті тільки й навчилися охати та споглядати, і ледь було самі не вхопилися за парабелуми, та тільки дуже швидко в мертві перейшли і на тому заспокоїлись, а неживі закарбували в граніти їх вогнисті промови і стали терміново відбирати у зломлених та посоромлених довіру до тих скам’янілих табул. І все б було неабияк для неживих, але не мертвих, та тільки все це робили на звичайний тяп-ляп і, за великим рахунком, до того ж через Кузьміну матір. Нарешті побачив поет і себе, але не в радісний для себе час...

Вже визнаний і старий,з сивими скронями,стояв він перед верховним судом республіки,а провідні експерти з економічних покручів держави обвинувачували його за злочинні ідеологічні контакти з екстремістськими представниками регіональної антикризової партії. Звали поета Гліб Шорін, і виходило, що порушував він закони і постанови різні так і не зміцнілої “карликової” держави, що стала пойменовуватися у простонародді Територією на кшталт якоїсь майбутньої ди-ни-ри, якої він досі не знав, як і колись палкої рудоволосої Женери, якій були до вподоби шкільні легені, а не жевжики… До того обвинувачення додавалося ще сімдесят сім томів вагомих доказів, починаючи з губо-закатної машинки, яку суто ефемерно замість облизня надіслала йому тендітна Любка Женера…

До того виявилося, що поет регулярно і злісно порушував триста тридцять шість державних, міських і вуличних законів. Судили, щоправда, не самого Гліба Шоріна, а його об’ємне голографічне зображення, тоді як, нажаль, сам поет ще напередодні потрапив під дію шокового “демократизатора”, після дії якого його крихка земна плоть терміново відійшла від його суто матеріального втілення. Місцевий ренджер з муніципальної поліції виконав свою роботу професійно: справно влучив по черепу кишеньковим “демократизатором” при порушенні Глібом Шоріним триста тридцять сьомої постанови, після чого в мозок зненацька померлого нещасного яйцеголового були введені аварійні датчики біоелектронного протектора пам'яті.

Світ побудованого на Землі підземелля з величезними радощами дізнався про це засудження і покарання людини, що настільки злочинно ігнорувала найголовнішу літеру Закону. “Адже у нас правова держава,вельмишановні добродії і панянки”, – любили проказувати Законодавці. От тільки Гліб Шорін вже нічого не міг їм заперечити. Мозок Шоріна поволі згасав на тротуарі і відходив у Потойбіччя, але на це вже ніхто не зважав. Виходило дещо інше: покараний мозок просто виводився з індивідуального підпорядкування злочинцю і перепідпорядковувався муніципальним покарникам-нейрохірургам,що могли його тепер нафарширувати всіляким законошанованим дріб’язком задля залякування інших. З того дива останні тільки тихо ремствували.

І це було жахливо. А перед самим Глібом Шоріним поволі розтікалось зненацька матеріалізоване майбутнє... Він побачив себе в ролі державного злочинця і,згідно офіційній версії, злочинець Гліб Шорін самотужки зажадав від державних можновладців усіх уявних рангів негайної заборони регіональної антикризової партії. Хто ж міг подумати, що саме з цього дива виникне колись… Партія регіонів?

Виходило якось незугарно. Живий Гліб Шорін не вимагав нічого, окрім економічної і духовної терпимості, а от який мертвий в ім'я всіх неживих відчебучив таке, до чого б сам Шорін не додумався б за життя. Його посмертне прохання було терміново передане в інформаційний урядовий відділ погрузлої в корупційному нестатку країни для запитання на пленарному засіданні ООН, що зняло б  обвинувачення проти войовничого незважання на окрему особистість Республіки, після чого тіло поета було кремоване і перетворене в компактну гранулу доведеного до смарагдової міцності попелу.

Гранулу було вміщено до штрафного відсіку орбітального поховального супутника і вижбурнуто на п'яту всепланетарну меморіальну орбіту. На землі йшов 2025 рік.

Триста п'ятнадцяте київське кладовище (а номерний відлік вівся з 1986 року) звично не було порожнім. В залі для проведення громадських панахид зовсім нещодавно було встановлено ліцензійне обладнання для реконструкції образу померлого. При прощанні з покійним використовувався широко розрекламований засіб нейрографії та відео-екстраполяції Мерлінга Кері Х’ю.

Кері Х’ю любив поезію Гліба Шоріна; Гліб Шорін засуджував винахід Кері,вважаючи, що не можна бентежити душі померлих, зведені Чорним Янголом у безномерні каравани смерті, що відправляються у вічність. Візуалізація покійних затримувала б відбитки душ, померлих у Передземеллі (так званому Астроплані), чи десь у Переднебессі і на Астроплані не вистачало б вакансій для тих, що мали вертатися на Землю, тобто для реінкарнаційних немовлят. Це було і недобре, і загрозливо... Але винахід був проданий у технічні служби ООН і впроваджений повсюдно.

За відновлення вигляду кожного злочинного елемента відповідав інформаційний відділ муніципальної поліції, що знімало з інших достатньо полярні емоційні і моральні аспекти. Але цього разу все мовби навмисно розладналось. Гліб Шорін дивився на тих, що зібралися якось не надто радісно; тут же під впливом примусової відео-екстраполяції і нейрографії був відсторонений розгублений молодий оператор, і його місце зайняв, що називається, ас. Надалі відбулися гарячкові маніпуляції; здалося, що навіть пульт завив від нестерпного душевного болю і явив вигляд померлого. Цього разу хитко налаштований на встановлений Законом меморіально-ліричний глянець.

Тут же, як і зазвичай, перед очима померлого і громадянами Республіки – тими, хто прийшов на панахиду, були спалені вимпели і прапори регіональної антикризової партії, а найзапекліший злочинець Гліб Шорін, прийнявши посмертні покаяння,виголосив викривну палку промову.

Присутніх вразило, що власне промова була складена з заздалегідь відомих штампів, що навіть на дух не збігалися з частотним словником самого поета. Але тим не менш промова справила очікуване враження; в залі пролунали ріденькі оплески – безглузді, блюзнірські, дещо театральні. На тому все і скінчили.

Після встановленої процедури посмертного покаяння тіло було креміруване,а порох після цього було урочисто спресовано в мікрокапсулу і вислано на п'яту меморіальну навколоземну орбіту, де йому віднині належало обертатися найближчі 76 000 000 000 років.

– Симпатична інформація! – посміхнувся крізь сон поет. Однак на тому його сон перервався, як плівка в анахронічній кінопроекційній будці. Так і хотілося рикнути: “Чоботарю!” Але замість цього Гліб тільки кисло посміхнувся і закурив…

Цьому року він був усіма осміяний і покинутий, і хіба тільки Мурлон ще приятелював з ним по-давньому на правах рівного. Щоправда, пити Мурлон, як і всяка земна м’якусятина, любив тільки молоко і на скорботи світу не скаржився...

Не скаржилась на скорботи світу і Велика Хазяйка. В цей самий час вона вела бесіду зі злодійкуватою вихло-стегною дівкою Алевтиною, в той час як вони спільними зусиллями зі знеможених пуп’янкових недомірків троянд і потворного алтин-зілля майстрували, нічого собі скажемо, букети. Для цього вистачало їм і вузьких обрізків целофанової плівки,і ненав’язливої для випадкових перехожих реклами.