Андрій Кісельов: ВЕЖА, ч.1
Яскраво-біле сонце набралося зухвальства і почало поволі розжарювати пісок.
Штурман глухо застогнав, рвонув комір комбінезона і, через силу розчепивши неслухняні повіки, відкрив очі.
– Вставай, Штурмане, тихо сказав, схилившись над ним Капітан. – Вставай. Пройдемо ще трошки.
– Ще... – прохрипів Штурман. – Набридло! Ми ніколи не дійдемо до цієї проклятої Вежі. І взагалі...
Він поглянув на Таві й осікся: втомлені очі дівчини дивилися на нього з докором.
– Не слухай його, дівчинко, – сказав Капітан, витираючи краплі поту, що виступили на чолі.
– Вибач, Кеп,– коротко кинув Штурман, піднімаючись. – За хвилину я буду готовий.
Так і сталося…
Далі йшли мовчки. Лише стиха вентилювали себе пересохлі легені і шарудів під ногами нескінченний яскраво-жовтий пісок.
– Досить, – видихнув Капітан, важко опускаючись в прохолодний затінок самотньої вузької скелі, що виступала трохи вперед від нескінченного гірського пасма. – Тут і перечекаємо ночі…
Таві відчепила від пояса пласку жовтогарячу флягу і запитливо поглянула на Капітана. Той кивнув, відвертаючи змоклі від поту рукави колись білого комбінезону:
– Тільки по ковточку. Воду потрібно берегти.
– Ні, дівчинко, потім. В тім, спасибі.
Сама Таві відкинула маленьку кришечку і обережно ковтнула. Захотілося ще, але уявно заборонивши собі можливу провину, різко мотнула головою, розметавши по плечах густе волосся. Після цього рішучим жестом простягнула флягу Штурману.
Нетутешнім поглядом той подивився на неї, потім ухопив флягу і зробив судорожний ковток.
Таві негайно відібрала в нього останній запас рідини, що залишився в їхньому розпорядженні, і подала Капітану.
Капітан тільки удав, що й собі проковтнув спраглий ковток.
Таві похитала головою і, ретельно приладнавши кришечку, повернула флягу на призначене їй місце.
Скільки пройшло часу після цього, Капітан не пам’ятав, однак, коли він відкрив очі, сонце вже почервоніло і хилилося до заходу. Несвідомим рухом він торкнувся зап’ястя і тільки тепер згадав, що його універсальний годинник залишився далеко позаду, в розколеній при посадці шкаралупі рятувальної капсули.
«Пес із ними, – вирішив Капітан і навіть здивувався з цього. Час і без того здавалося таким повільним і тягучим, неначе сонце розтопило його прямо в підсвідомості, подібно до шматка пластиліну. – Потрібно іти далі... Далі на захід, – – там Вежа».
Капітан не пам’ятав, що таке Вежа і звідки він знає, що вона на заході, у тій стороні, де заходить сонце. Але про те, що вона існує, як і про те, що до неї їм обов’язково потрібно було дійти, Капітан пам’ятав чітко, немов з цього єдиного спогаду і починалася вся його пам’ять.
«Вежа, вибух, рятувальна капсула, пустеля...» – все. Більшого ані він, ані Штурман згадати не могли. Та й Таві теж, напевно. Крім того, вона не могла вимовити жодного слова – після вибуху під час посадки дівчина одержала контузію, і в неї відібрало мову.
«Шкода дівчисько! – Капітан ласкаво подивився на зігнуту втомою тендітну фігурку Пілота. – Перший рейс...»
З’явився новий спогад. Тепер Капітан знав і про це.
Він відчув, що гостро хоче згадати свій власний перший рейс, але пам'ять його уперто не захотіла повертатися із-за дивного і міцного бар’єру, що складався з вируючої вати сірих хмар, щільною завісою відокремлюючи думки і спогади – одні від інших. Переборювати цю завісу він ще не умів і від власного безсилля тільки люто скреготів зубами...
Вежі було все одно, як їй називатися. Тому вона так і залишилася Вежею. Стояла вона тут давно і може навіть більш ніж давно. І збиралася простояти ще чимало, ясно усвідомлюючи, що вона просто необхідна на цьому місці комусь. Але більше за все вона була необхідна собі самій.
Часу в неї було більше, ніж достатньо, і Вежа любила інколи порозмірковувати на філософські теми...
Капітан, уперто переставляючи ноги, прямував вперед. Таві, тихенько посапуючи, лежала в нього на плечі, а Штурман змучено плентався позаду, заздрісно дивлячись на неї.
Вода зовсім скінчилася, а до Вежі було ще далеко.
– От, біс! – вилаявся Капітан, спіткнувшись об щось.
– Я не біс! Я Гезз! – ображено промурмотів чийсь голос.
Капітан завмер, як укопаний.
– Ходять і ходять... – заявив той же голос. – Останнім часом ця пустельна планета здається мені дуже пожвавленою!
Капітан поволі опустив дівчину на трохи вже прохололий пісок. Вона стиха застогнала, не розплющуючи очей, і затихла. Капітан обернувся. З піску стирчала скуйовджена голова і Штурман цілився в неї з пістолета...
Піски оточували Вежу з усіх боків. Так було не скрізь, де вона стояла. Так було лише тут. Але пісків вона не боялася. І взагалі, вона не боялася нічого і ніколи.
Вежа для порядку вирішила оглянути пустелю ще раз, але легкий укол змусив її відволіктися. Вежа згадала про те, що їй, власне, вже час.
Дике, оглушливе виття пронеслося над барханами, і по кільцю біля верхівки забігали яскраво-фіолетові вогники: Вежа попереджала про небезпеку. Попереджала просто так, адже все одно навколо неї нікого не було.
Вона повторила сигнал тричі і почала підготовку. Корпус її дрібно-дрібно затремтів, і раптові пориви вітру підняли навколо хмари піску. Вежа почала концентрувати енергію для роботи...
(далі буде)
Комментариев нет:
Отправить комментарий