Варел Лозовий: БІЖ НА ВІДЛИВІ, ч.4

Варел Лозовий: БІЖ НА ВІДЛИВІ, ч.4

Дядько Вова, задерши неголене підборіддя, простежив поглядом у вказаному напрямку, але нічого, крім павутинного куреня, що притулився в кутку стелі, не помітив… 

«Ех, зняти б треба, шваброю...»

– Швабра у ванній! – прогундосив "сорок перший, що досі мовчав".

– Ти чого – телепат? – здивувався дядько Вова.

– Телепат, телепат. І він також! – радісно закивав "сорок перший" і пошмагав по похилим плічку "сорок другого".

– Так-так. Пробачте… І, взагалі, Володимире Сергійовичу, ви не дуже засмучуйтеся.

– Чому це?

– Не бідкуйтесь та не переймайтесь через цю заначку

– А! Та гаразд! – дядькові Вові було явно ніяково. – Ну, а у вас баби є? Словом, жіноцтво якесь. Для кохання та іншого там по господарству. І, взагалі, як ви відноситесь –  дядько Вова трохи знітився, – до статевих відносин?

– Ні, ми цього позбавлені. Ми, як ангели небесні, істоти абсолютно безстатеві.

– Бідолаги! – Дядько Вовчик розчаровано вщент зітхнув. – Ні сім'ї тобі, ні дітей...

– А ми й є діти. Щоправда, які так ніколи й не стануть дорослими. Вірніше, у нас душі померлих дітей, яких волхви місцевого племені ритуально спалювали під священним дубом півтори тисячі років тому. З того часу ми багато чого побачили. І печенігів із половцями. І монголів з поляками, і французів із німцями, і шведів…

– Отакі собі справи! Та вам пощастило, зайці. Та тільки не збагну, як вам тепер звідси викаблукуватися на цей ваш парсексовий пе-ем-же з цими ... ж баранами?

– Та ні, з транспортуванням проблем немає. Тарілка наших друзів висить у дрейфі, в кабельтові від вікна, чекаючи нас на борт.

– Та, ну! – дядько Вова підскочив до підвіконня і з брязкотом різко відтяг гардину. За вікном нічого, окрім чистого ранкового неба, не було. Хіба що стриж пронісся, та муха безглуздо билася об скло.

– Але тарілка у невидимому режимі! – В унісон пропищали барабашки.

– Млинець листковий з вашими режимами. Видимо чи невидимо – хто доведе?

– А ніхто не доводитиме. Вони ж на контакт із вами, людьми, йти не хочуть. Бо ви для них малоцікаві.

– Це чому ж?

– Примітивні надто. Не те, що ми елементали!

– Хто? – Дядько Вова вкотре не впізнав мудре слівце.

"Сорок другий" повчально підніс волохатий перст.

– Елементали – плазмові сутності, що знаходяться в прикордонних станах переходу по вектору, наприклад, "світ – антисвіт", або "той світло – цей непросвіт". Це, простіше кажучи, духи, привиди, морлоки всіх мастей з усіх волостей. А також домові, лісовики, русалки, німфи, ельфи, кобольди, лярви, сильфіди...

– Фу ти, нечисть якась венерична! – Вже тільки простогнав дядько Вовчик. – Але ж це все – нісенітниця з казок! Беліберда.

– На жаль, як бачите – ні!

Справді, ця кудлата парочка дядькові Вовчику виразно вже не ввижалася.

– А чим це ви краще за людей? – Ображено контратакував він.

– Та багато чим! Насамперед, характеристиками виживання. Ми ж на ваш погляд практично безтілесні. Так, іноді в результаті надмірного матеріального тиску можемо матеріалізуватися як зараз. І їжі не потребуємо – органів травлення у нас немає. І потім, порівняно з людьми, ми живемо дуже довго. Всім духам нашого пантеону щонайменше півтори тисячі років.

Дядько Вова свиснув.

– Та й здібності ми маємо всілякі, як ви хотіли переконатися. Телепатія, телекінез, телепортація, левітація... – "Сорок другий" загинав пальчики. – Правда ось з левітацією зараз проблема вийшла.

– З левітацією?

– Так, зі здатністю літати. Ми через це прокляте несанкціоноване зрідження так поважчали і заземлилися, що гравітаційний бар'єр патерни нам ніяк вже не подолати.

– Ви ж не коні, щоби через бар'єри стрибати? Це ж який такий бар'єр, братику?

– Бар'єр гравітаційного тяжіння у вузлі патерни у пантеоні, до якого ми прикріплені протягом усіх цих півтори тисячі років. Він нас і тримає. Але діапазон його впливу не дуже далекий. Він обмежується габаритами вашого будинку. Фактично, не далі як до цього вікна. Якщо ми подолаємо цю відстань, то далі можемо летіти в невидимому режимі аж до тарілки, де нас уже з нетерпінням чекають.

Дядько Вовчик знову пильно подивився у вікно. Небо, як і раніше, було чисте. Ні хмарки. Тільки десь далеко, пронизавши силует шістнадцятиповерхівки, від горизонту звично креслив синьоту білою крейдою надзвукового літака.

Сміттєпровід загримів знову. Дядько Вовчик обернувся. Е-е-е! На кухонну підлогу почали вискакували по одному, наче баскетбольні м'ячі, вже знайомі кудлаті барабашки. Хлоп-хлоп, хлоп-хлоп. Вже не менше десятка. Вони скупчилися щільною юрбою біля ніг дядьки Вовчика і стали жалібно скиглити, як щенята.

– Та чим я вам, дітлашня, зможу допомогти? – Розвів руками дядько Вовчик.

– Саме ви і можете, дорогий ви наш напівбрате!

– Мені, напевно, не важко буде взяти вас по одному за шкірки і вишвирнути назовні з моєї кватири? І все, хлопці, – гудбай! А там гуляй твоя гравітація. Чи не так? Я правильно второпав, мій волохатий розумник, що там, за вікном ваші тушки вже не вантажитимуть а ні крихти?

– Так точно! Але цей варіант, Володимире Сергійовичу, на жаль не годиться. Гравітаційний бар'єр патерни кожен із нас має подолати індивідуально. З моменту старту, у безперервному польоті.

А інакше квантовий стрибок виявиться розірваним у просторово– часовій координаті.

–  І що буде?

"Сорок другий" тяжко зітхнув.

–  В іншому випадку за вікном ми залишимося з тими ж польовими задатками, якими володіємо і зараз, і впадемо вниз, додолу, напевно, деформувавши тіла. Якщо не загинемо зовсім.

–  Так, невдача! Але…

– Але насправді саме ви можете нам допомогти! Але тільки зовсім інакше.

Барабашки ще більше скупчилися, ущільнюючи кільце, благаючи закочуючи зенки на остаточно спантеличеного дядька Вовка. У нього ж відчайдушно засвербіла голова і закололо в лівій пахві. Немов розпечених шпильок туди хтось насував.

–  Але як, страждальці мої?!

"Сорок перший", що стояв ззаду, з тим, щоб привернути його увагу, посмикував однією лапкою за розтруб штанини дядька Вовчика, а другий – тицьнув у бік буфета. Там, звісившись у кутку, мирно спочивав злощасний пакунок.

–  Ну, і до чого тут Жанкін відріз?

– Володимире Сергійовичу, вам як чоловікові, технічно обізнаному, цю неважко зрозуміти.

"Сорок другий" ораторські прокашлявся.

– Основний електромагнітний пояс гравітації, що притягує і утримує наше тіло, сконцентрований у зоні нижніх кінцівок. Дивіться, тут.

І "сорок другий", нахилившись, розвів долоні в сторони, хвильовими рухами малюючи в повітрі щось на зразок балетної спідниці-пачки. При цьому його волохаті плоскі ступні і справді зайняли "третю позицію".

– І щоб нейтралізувати поле цієї дії, згубної для нас зараз, нижні кінцівки потрібно заізолювати спеціальними чохлами. Причому їх колір обов'язково має відповідати сектору спектра подолання гравітаційного бар'єру.

Дядько Вовчик покрутив головою як ведмідь, маківку якого обсіли бджоли.

– Ось цей колір! –  Барабашка, прочовгав до буфета  і тицьнув пальцем у дірку пакунку.

Дядько Вовчик кровожерно оскалився.

–  А-а-а, той клятий персиковий теракот і біж на відливі!

– Саме так, Володимире Сергійовичу, саме так. Але виготовити таку кількість чохлів ми самі не можемо, нас – чотирнадцять особин! – "сорок другий" окинув пафосним жестом скупченців. – Отже, Володимире Сергійовичу, вся надія на вас.

І баранчик молитовно склав лапки.

–  Стривайте, зачекайте, але що ж я таки маю зробити?

–  Як що? Пошити чотирнадцять пар антигравітаційних чохлів з цього ідеального матеріалу ви точно зможете. Ми знаємо!

Так, знають. Слід зізнатися, що дядько Вовчик колись сидів. Не на стільці, а на зоні…А хто із порядних не сидів? Справа давня. На складі дядько Вовчик влетів під ревізію. Начальник, гад, підставив його. Обіцяв відмазати, якщо нестачу візьме на себе. Але кинув, паразит. Довелося дядькові Вовчику у відбувати час покарання у загальному режимі. У їжачих рукавицях брезентові рукавиці шити. Отже, барабашки мають рацію, зі швейною машинкою дядько Вовчик давно за приятеля. Два роки на зоні  у пошивному цеху даремно не минають. А до них ще фартухи, підшоломники, начленники, бандажі, камуфляжі та інші те ж строчити доводилось.

–  Та ні,чортяки, не конає! Мені ж на роботу! –  намагався відвернутися дядько Вовчик від плану по валу, як від валу по плану,що навалився.

–  Володимире Сергійовичу, батько рідненький, на вас одна тільки надія. І у боргу ми не залишимося, не сумнівайтеся! Усі честь по честі. Замовлення – гроші – замовлення...

– Ну, гаразд, вухастенькі, добре! Так тому й бути.

Дядько Вовчик крекнув, але змирився. І справді, хто цим бідолашним хлопцям допоможе в їх ситуації, якщо вже так склалася? Крім його, виходило, – нікому.

Зателефонував Аароничу і сиплим голосом оголосив, що кашляє, сильно чхає і температура має звірячу. Голосно прохопив горлову шмарклю і смачно виплюнув собі ж самому під ноги. Імітація подіяла. Начальник повірив, хоча був явно незадоволений, але все ж таки побажав дядьку Вовчику швидкого одужання.

–  Так, малеча, на лоха а і звір біжить! – приречено констатував дядько Вовчик. Кого сам він за лоха у своїй уяві мав на увазі, –  сказати важко.

І дядько Вовчик взявся до справи. Стягнув з антресолей швейну машинку московської фабрики "Краснопролетмет", що давно не ходила в штикові атаки, і поставив її на кухонному столі. Стягнув дзвінку кришку і ніжно поплескав по загривку залізного коника, та ще проказав…

– Купили мама коника, а коник ні ги-ги….

 Барабашки, спостерігаючи за цими маніпуляціями, радісно переглядалися і підстрибували.