Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.8

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.8

Три року тому коли ще Гарик був далеким від успіху, якось декілька його послідовників потрапили до справжнісінької божевільні. Ось тут і з’ясувалося,що в закритих спільнотах нові ідеї ранять душу кожного – всі тумбочки в чоловічому відділенні божевільні стали звертати на себе увагу навіть у санітарів і лікарів, особливо після того, як в одній з них сховалася малохольна туманоїдна Глаша.

Тут тобі й дурники, які і без того народ надто “ляпкий”, виявилися на грані повної ейфорії. 

Коли ж старі тумбочки, не витримавши безперервних неформальних коїтусів і нестримних струсів, що називається дійшли, нову партію товару замовили добродію Гарі Вонсу. Тут Гарик постарався, і оскільки Глаша мала послідовників не в одній лише Ігупецькій божевільні, то відтоді замовлення пішли зі всіх країн СНД, а із ними – і численні листи і пропозиції. Бо туманоїдна лялька, то тобі не резинова Зіна… Розглядалися прожекти імплантації справжнісіньких клонів тої туманоїдної Глаші  у холодильники, та в зачаровану овечу доху і навіть в електродриль, а нова концепція “Еротика в милі” призвела до випуску мильниць з мильними Глашами на швидкоруш.

Сама Марика дивилася на всі ці дурниці ніби крізь пальці. Виконавчим директором був Гарик Вонс,і всі ці прожекти і проектики були на його голові. Інший би спасував,та тільки не Гарик. Він ніби винайшов універсальний набір пуансонів, і невелика, але міцна грошова кувалда вирішувала всі ці питання за здоровеньки були. А яке ж здоров’ячко у божевільних?

От і сьогодні належало пробити бозна звідки доставлений скам’янілий ембріон динозавра,щоб завтра новоявлені збоченці могли вподібнитися татусеві-динозавру мезозойської ери і, належно сплативши добрячу платню, вигукнути переможно: “І я це зробив!”

Гарик і зараз припильнував найбільш зручне для подібного палеоінцесту місце, і вже приставив до нього пуансон, щоб торохнути по ньому з належною силою, але раптом скам’яніла кірка відлетіла сама – і з надр скам’янілості просто на Гарика подивився справжнісінький хижий реліктовий динозавр. У божевільних очах рептилії запалав хитливий вогонь.

“Самка! Людожерлива похіть” – з жахом тільки й встиг вимовити Гарик, як тут же був зім’ятий і кинутий бридкими мацаками в безодню найдавнішої на Землі піхви. Місія “Альфа-Скорпіон” тої ж миті припинила своє існування. Марика Марико залишилася без діла. Тепер вона була просто Вожилою...

Зранку поет встав з головним болем. Вірші зазвичай не годували, премій ніхто присуджувати йому не поспішав, а випадкові жінки користувались поетом, як одноразовим рушником. Одноразових шприців ще не було, хоч аура від тих “одноразових принців” витала. Усі ці факіри на мить, щастунчики на “щас!”,на “ту ж хвилиночку!” в Ігупці ніколи не зникали, але приставати до їхньої армії було якось ніяково. Все це призводило поета до досить сумних думок. Він зібрався було засумувати,але мимоволі кинув погляд на письмовий стіл – там лежала гірка листів, на які він ще не відповів. Поет мляво впав у крісло і взявся за читання адресованих йому рядків:

“Залюбки дізнався про організацію клубу поетів по листуванню. Пишу з дитинства, публікуюся в містечково-районній пресі. Дуже хочу вступити до вашого клубу,де зумію розкритися і відчути ауру загального поетичного...”,і т. д..

“Та всі ви тут шахраї відторохані. Хто вірить вам, Господи? Йшли б ви під три чорти і чотири гепки!..” – резон був відіслати на ще зверхнє звернення щось адекватне, та тільки вбивати на це час не годилося.

“Дуже хвилює ідея поетичного листування. Це так елітарно! Вірші зрушують і хвилюють; вони дозволяють глибше проникнути до внутрішнього світу серця – завів би собі секс-лаг – вимірник глибини тваринних оргазмів,хоча ті не мають до поезії ані найменшого відношення...”

“Сиджу за машинкою цілодобово: ніяк не можу знайти друкарку,якій можна було б платити оргазмами. Всі існуючі реальні друкарки прагнуть мати посторінкову платню – шість фігонів за тридцять п'ять – сорок рядків”. – Ого, це вже цікаво! Значить, курс ще не найшаленіший – п’ятнадцять фігонів за бакс. Виходить, що мільйони фантиків будуть у нас в кишені ще не скоро. Поет навіть не уявляв, що рівно через три роки він знайде у себе під ногами цілий мільйон гривень в одній сірій купюрі і купить за них власній дитині триста грамів шоколадних цукерок.

«Група секс-підтримки міжпланетного ООО “'Альфа-Скорпіон” готова прийти до вас на допомогу. Астрал, ментал, ноосфера – не цікавлять… То ж зайве не перейматися… Всі ідеали переховуємо під ковдрою. Пишіть на нашу поштову скриньку: планета Плейбой, сузір’я Наздоганяй, Третя Планетарна Западина. “У пухке ліжко для Пана i Панi, якщо тільки вони разом не пішли до спільної бані».

“Хотілося б знати, що являє собою ваш клуб, яку мету ставить перед собою? Інтерес зовсім не зайвий,оскільки сам намагаюсь писати (краще б не силкувався, адже так можна заробити душевний геморой), хочеться якось рости і знайомитися з творчістю таких же, як я (навряд чи в мене вийде стати керівником душевно-геморойного закладу). Намагався навчатися в літстудії,але нічого путнього з цього не вийшло (ну, тут, батечку, настав час терміново оперувати ваш поетичний дар як звичайнісіньку гемороїдальну тріщину в сідниці)”.

“Я всього лише два роки пишу вірші, але хочу створювати справжнє мистецтво. Коли пишу вірші, пісні, малюю, то все одно, що літаю (це, вам, миленький, не до мене,а до Шагала...). Розробляю тему (так ви, батечку, цадик!). Будь ласка, нікому ані слова про те, скільки мені років (і точно:

“ Цадик в талосі старому худорляві зщулив плечі,

ти ввійшла,“Шолом Алейхем!” – добрий вечір...“)

“Мені дев’ятнадцять,не одружений; п'ять років у мене була кохана дівчина. Зараз вона мене покинула. Живу в порожній квартирі, з якої разом зі своїм хлопцем винесла все. Я залишився ні з чим і з відчаєм кинувся писати романи жахів і вірші прямо на старих шпалерах (це вже вражає!)”.

“Послухайте ви, поважаюча себе людино! Мене ви, на жаль, не зацікавили. Й край на тому! Може виною тому є моє “членство” в “тричі проклятій” вами Спілці письменників, де, незважаючи на нехтування вами вашої роботи, планка професіоналізму й майстерності достатньо тривко тримається, що дозволяє відрізняти явного графомана від неявного, який би псевдонім він собі для цього не вигадав, хоча розумію ваше дилетантське захоплення римоплетінням. Чи не пробували ви на дозвіллі зайнятися макраме і отримати повну від того сатисфакцію? Професіонали зі Спілки письменників дарували б вам свої правильно написані рядки, а ви їм – свої ажурні плетива для квіткових горщиків (самій би тобі в квітковому горщику визріти до рослинного стану – ледве встигла промайнути якась дурепна думка)”.

– Ах ти,стара апаратна щурихо! – спересердя подумав поет і вийшов на кухню поїсти яєчні. Але на порозі кухні неформальний метр поетичний зненацька отетерів. Жінка, що написала йому нещодавно настільки капосні для нього рядки, жителька далекого підмосковного Красногорська цілком беззлобно і надзвичайно ретельно перемивала його власний посуд, в той час, як його ж власну яєчню щодуху і навіть занадто уминав шестилапий крилатий кіт.

– Поезія, добродію, – це служниця добра.  А ваша яєчня – гидотна. От і віддала її тваринці. Не дивіться на крила: все рівно та ж муркавка, хоча й інопланетна. І їй,як усякої тваринці  з муркавки, яєшенка просто корисна, тоді як поетам зранку належно пити олімпійський нектар.

Тільки вимовила,як тут же на столі виникла півтора літрова пляшка колекційної крові з етикеткою “Старого нектару”:

“Мій Андріївський узвіз подарував мені смутку ковток,

там де келих “Старого нектару” три століття ковтали утрьох – 

Я, Узвіз і Століття – буденність й примара…

Тут до нового часу лишається крок. 

Та здійснити його я не маю ні кмети,ні шалу…”

– вальяжно продекламував поет після того, як браво хльоснув склянку того «Старого нектару», від чого на душі справді полегшало. “Стара апаратна щуриха” виявилася нічого собі тітонькою, досить пристосованою до буденності,в міру співчутливою і дбалою, а до того ж “кирною”. Отож і кирнули ще по келиху – і нова господарка відчинила навстіж поласувалому яєчнею Мурлону вікно. І той, наївшись по зав’язки, випурхнув за яєчнею геть, у той час як Маргарита Ногтєва – а це була вона – зненацька розсипалась і осіла в просторі найтоншою сірою плівкою, що незабаром,розчиняючись, зникла геть...

Від цього її чудернацького з’явлення– присутності–зникнення в квартирі поета відбулися чайворідно-строкаті переміни. Всю квартиру неначе промокнули яскраві світлові плями, подібні до нашестя батальйону сонячних зайчиків, і тепер всі ці “не-кролики” блукали по стінах у пошуках проходів у паралельні світи,зіткані із людських марень, а власне з найбільшим земним маренням була муза Поезії – і тут поет згадав свої нещодавні нічні видіння…

Він ішов опівночі містом, і сама ніч уявлялася йому палкою нічною красунею. Все в ній було прекрасно,окрім... відвертості. Вона кралася по стінах будинків, і від нічних неонових ліхтарів далеко вперед бігли її легкі, верткі затінки. Нервовим жестом руки вона розривала на шиї місячне намисто, і величезні, розміром з гусяче яйце градини тут же налітали на місто. Намистини були легковісними,але саме видіння – жахливим. На голові у тієї красуні був чи то траурний капелюшок з капором, чи то весільна фата з густою вуаллю, за якою нечітко вгадувалися чарівні риси неприкаяної дівчини-Феї.

При світлі розсипаних по місту місячних намистин і у настільки ж яскравому світлі неонових ліхтарів дівчина-Фея мчала за летючою вгору прядкою; при цьому її чіпкі руки завзято сукали нитку. Це й була місячна нитка сновидінь.

В цю нитку дівчина-Фея вплітала нестаріючі казки вічних добрих чарівників,і найабсурдніші софізми з одкровень земних мудреців,цадиків і старійшин, племінних магів і кволих державних діячів, колись мужів політичних, а зараз володарів персональних золотих сральників.

В такі сральники Фея не заглядала, а тільки іронічно посміхалася і продовжувала прясти дивну нитку з пряжі, в яку впліталися й заговори на добро, і цілющі молитовки від порчі, і найтихіші слова розради від нещасної любові, заздрості та байдужості.

Від того пряжа виходила тонкого сріблястого кольору в якомусь ніжно-фіолетовому ореолі. В житті поет не любив ці кольори,доведені до холодно-отруйних тонів стараннями технолога технозою до кінця чергового двадцятого сторіччя,двадцять першої земної цивілізації,однієї з п'ятьох цивілізацій,що силкувалась пережити і своїх творців,і свої чарівні казки.