Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.2

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.2

Трохи нижче віршів і ледь вище підножного бруду йдуть декілька рядків з назв творів амбіційного 19-річного автора:

“Жарке літо півдня”,“Секретний пакет”,“Сцифіус”,“Палітурка Горгони”,“Не бійтеся чорних муркотят”,“Відкриття в лабораторії часу”,“Пастка Хроноса”,“Що видно з глибин Археотерії”,“Зміїна пристрасть”,“АстроЛілея”,“Літо Білого моря”,“Алгебра і Геометрія перевалочної бази”,“Архей проти Протея”,“Мікрохірургія непізнаного”,“Метро”,“Препарат професора Золотарьова”,“Таємниці Всесвіту”,“Фокус інсекта”,“Є контакт!”,“Що трапилося в обсерваторії на Фобосі”,“Клуб НФ “Світовид” КДБ бере на вид!”,“Мікронавти”,“Загадки озера Фантомас”,“Жарти Хроноса”,“Адіос”...

Марику схвилювало це чудернацьке поєднання: Вожила,адіос!.. Спасибі,молодий генію! Здрастуй і вибачай,стара відьмо! Невісгласна,рихлобока,мерзотна,марудна,люта... Та,мабуть,ні. Є ще щось в “Секретному пакеті Сцифіуса” чи “В алгебрі і гекзаметрі зміїної пристрасті”,в “Алкоконтактах мікронавтів” і в “Жартівній пастці Хроноса”... 

Але все це – певно,мур,який ані об'їхати,ані обминути. Залишається тільки чекати,коли відкриють метро і покладуть на ваги усі складові невідомого на зразок взаємовідносин все тієї ж пані АстроЛілеї з добродієм Археєм. От тоді-то під цим парканом і проїдуть на ескалаторі ті,кого так притягує до себе Замежжя... Буенос діас,Марико,адже це вже – ідея!..

“Застосуємо хірургію Білого моря,” – подумала Марика,і мур перетворився на великий сніговий кавалок. А в липні,як відомо,сніг не доречний – тому й тане миттєво. Куди важче з амбіціями – вони залишаються. От би сублімувати їх на діло – трапилось би таке саме під руку. Хіба що на той великий сніговий кавалок? Ну,ні, бо що ж тоді трапиться?!

Діло повинно бути обережним і добрим,ємким і без зайвого поспіху,трошечки громіздким,але без насмішок; можливо,безалаберним,але без усякого зла. Таке діло повинно брати за душу і зачіпати за живе. Взагалі, воно повинно бути таким,в якому не шкода буде палати мости і оплавлятися від яскравого миттєвого блиску в смальту прейдешнього божевілля. Пшик-шик,пшик-шик,вжик!..

Але полишимо Марику з її мріями і надією на подолання чогось невідомого, випадкового, легкого і яскравого,а звернемо вашу увагу на далекого нащадка самого Агасфера – Вітольда Карловича Шварца,який точніший за усі сучасні кварцеві і електронні годинники. Це він простягає до Марики руку прямо з-за розм’яклого муру. Рука ця дещо сучкувата, та щей  з сіро-сизим відливом; кінчики пальців на ній – як у впалого на землю янгола,в якому все перемішано від людини до ворона,від гієни до м’якусятини. Такий собі пиж-чиж-тахтамиш. Ані тобі чорного пацюка піймати,ані доброго слова сказати.

“Сюжет квапить,сюжетець,вельмишановна пані,– верескливо промовляє Вітольд Карлович і обертається на мага. – Форма номер вісім,що маємо,те носимо,пані Марико! Як вам подобається мій камзол?” – вигинається він перед дівчиною бісом,– маленький,верткий,солоденький,від-воріт-поворотний. В цей час у нього на спині тріщить старовинний пан-оксамит.

“Нічого,– не зважає на те невгамовний Вітольд Карлович. – Це,мабуть,у минулих сторіччях до біса всілякої молі,а постачальники,самі зрозумійте,злодії гедь до одного...”

“До дідька,– погоджується Марика,але спересердя тут же додає: – Самого б тебе торохнула міль!”

“Не торохне! – без жодних слів парирує Вітольд Карлович і чіпко бере дівчину за руку. – Я,дорогесінька,неїстівний! А до всього,хто ж як не ви мур порушили?!. Загралися у безпросвітну сірість реальності і... Перестаралися,любесінька! Веселощів душі захотілось? А замість них,як тільки стіночка репнула,так тут же чортик і вистрибнув. І уявіть собі,нітрішечки не їстівний. Не те що ваш махнокрилий Мурлон! Той вже був чи то фаршированим зайцем,чи то маринованим кроликом чи то в Зальцбурзі,чи то в Шанхаї...” Обидва між іншим,віднедавна,вже після написання цього твору,о! – справжні міста-побратими. Ото тобі й містика!

“В Шанхаї,” – поточнює Марика,і її пруткі ноги жваво рвуться винести тіло із цього бісівського місця,але від Вітольда Карловича так просто не відкараскаєшся: він тягне Марику до міської “труби”...

Там на них вже очікує Велика Хазяйка з розкішним букетом троянд і кислою пикою до нього. І те,і друге – для Марики. Не чекали,не кликали: адже при Вітольді Карловичі з роду Агасферового це вже немовби не Марика,а,цур тобі Сатана,справжня Вожила. Не дружина,але скеля Суміжна – самому бісові сторож крізь янгольський антураж. А троянди їй – це за традицію Агасфера. Щоправда,і в настільки поважному роді трапляються винятки: один з мохом-порослих нащадків,київський приват-юрист СерСанич Торгашин любить виголошувати споконвічне блюзнірство:

– Жінкам за життя квіти належить дарувати тільки двічі: перший раз – на весілля,другий – на похорон.

– Так ось чому у нього ж ще з рота вічно смердючим сірководнем тхне,– рішуче обурюється Марика і навіть червоніє. Шляхетний гнів переповнює її.

– І я про це ж мовлю,– говорить Вітольд Карлович,тонучи в оберемку троянд. – Прямо найогидніший приват-доцент цей Сергій Олександрович. Навіть більш того – цей ваш Торгашин – гніда-с. – Обличчя Великої Хазяйки перемінилося. Вона раптово відчула думки Марики Марико. Від цих думок навіть троянди в лапках Вітольда Карловича почали поступово іржавіти.

– Дівчино,– заскиглила Велика Хазяйка,– у вас жахливо несвіжі думки! Та що ви собі таке дозволяєте! Хіба не бачите,що своїми думками ви спантеличили поважного нащадка і довели його до стану чорної курки? Адже він – Посланець,і не вам,як то кажуть,судити. Ви зобов'язані прийняти його за першим розрядом,створити приємний микроклімат,та такий,щоб виникли макроілюзії сатанинського щастя,а не драма якась опереткова! Негайно охолоньте! Вітольд Карлович цілковито залежить від вас! Він же,нещасний – породження ваших думок,а вони у вас бр-р... гидкі! А ще капелюшок наділа і пенсне приладила! Стерво!

– Сама ти стерво,– мляво відповіла Марика і примружилась. Чорна курка перетворилася на хлищувато-прищувату особу в смокінгу і кросівках. Та ще до того білявку! Марика придивилась: ліва бундесова кросівка перемінилася на рваний китайський кед з надірваним білим гумовим бубликом над чортовою кісточкою іношедця. 

– З прибуттям,мерзото! – тільки й завершила вона зверхньо цей екіпірувальний епатаж. Троянди в руках Вітольда Карловича перетворилися на кущ цвинтарних реп’яхів.

Велика Хазяйка охнула і заскиглила:

– Самій тобі під цицьку ре’пях,що летіла,як чортів птах!

– Сама собі маєш! – хмикнула Марика і недбалим жестом поправила неначе вросле в ніс пенсне. Наразі у тому пенсне було і справді незручно. Від нього ніби тягнуло дев'ятнадцятим сторіччям. Так і захотілось нашкябати на паркані: ”Яка бяка це ваше дев'ятнадцяте сторіччя!” 

На вулицях і майданах пронісся незнищений запах кінського каштана... Закрутили у станційнному фуете дорожні омнібуси й дрожки,зате от листи йшли,як і належить,з кінця дев'ятнадцятого сторіччя майже на краєчок сторіччя двадцятого. 

(У лютому 2001 року до міста Абердін у Шотландії надійшла остання поштова листівка,відправлена з Австралії наприкінці дев’ятнадцятого століття... І це ще вам не містика цього твору?..). 

Усі ті листи до останньої листівки адресувалися виключно Вітольдові Карловичу,та саме Марика змушена була їх читати і реєструвати,реєструвати і читати,оскільки пішла в підневільний найм до того Вітольда Карловича Шварца,він же Шлам,він же Штольц і так далі,і хоч як Марика вона заперечувала що це має робити,але як Вожила звично і завзято бралася за справу і вже цідила крізь зуби:

“Здрастуйте,добродію Шламе незугарний! Спасибі Вам за ксерокопії ретельно відібраних вами й надісланих до Ігупецького офісу нових людських страхів. Вони у вас просто дивні. Я їх хутко уявив і хочу здивуватися – блат нині не в моді? По всьому відчувається перехід на ринкову економіку. Всі ці новітні страхи просто обскубують чоловічків догола,не залишаючи за душею ані шеляга. Але й ви – відвертий пофігіст,часу не марнуєте. Опис мізансцен подано розкішно,аж до доїдання крихт батону під істеричне: “Урекаю!”. А цей пафос: “Нас уже й без батону урекали. Будеш нити – і тебе в батон накришимо,падло!” Однак у львівских кав’ярнях зовсім не наявна північна асексуальність,тоді як Київ з його будуарами куди як менш еротичний і не з'явись ви,лисий дідьку,за своїми бісовими потребами в цей Ігупець,розповіла б мені про це Марика вже чимало. А тому даю вам термін забратися геть до часу мого прибуття щонайдальше від пані Вожили і припинити шастання світом смертних на... назавжди. Під цим Гоша,він же Додя,він же Гімель-Готт Львівський”...

Марика зненацька обурилася. Раніше би той Додя,він же Гоша,і самого б Агасфера заради неї в батон покришив,а тепер тільки й сказав,тільки й заїкнувся,що вона може залишатися в служницях у Вітольда Карловича на час “більший за...” Певно,знітився,здрібнів,зволохатився,скришився в дрібний московський “жулик” з запеченими тарганами,а їй тепер чекай,доки його,Додика-Гошу,проб'є на належне зрідство-геройство. Та-ак,не ті тепер часи,зовсім не ті...Ах ти Гімель-Гот хрінів!

Адже в листі мова йшла тільки про київські страждання,яких Марика терпіти не могла: то залицяльники заходилися про секс писати,то наставало душевне смеркання,і починалися перебої з випуском улюблених газет. Від того і виходило,що всяке базікало поривалося мати людський вигляд. До того ж тривко не минало театральне безсезоння,де актори поволі переміщалися по сценах. А театри й без того не сиділи один у одного на голові – заважала радіофобія і вічна відсутність захисних засобів. І у самої Марики в душі холонули відра незайманої ласки любовної,що змушувало її шбурляти в навколишніх людей не банановим шкір’ям,а гранулами із кумар-чад-зілля. Звісно за вибрики асексуальні!..

От як раз жбурнула в недоброму місці – і з-під асфальту знову вичкурнув Вітольд Карлович. І хоч яким здохликом виглядав,а,диви,яким лискучим та пихатим зробився! Весь фірмовий біля тої Марики так і шиється,але весь час,(отака сука в ботах!),затягає її в “трубу”,неначе для нього там медом намащено.