Андрій Кісельов: Далекі зорі Землі, ч.2

Андрій Кісельов: Далекі зорі Землі, ч.2

Звичайно,Влад не забував про те, що Система Порятунку контролює кожний його крок, і про те, що там, нагорі, за хмарами, нерухомі і мовчазні «висять» зараз екрановані макси-полем прискіпливі дискольоти.Він уявив собі обличчя Рема і майже фізично відчув напружену готовність друга зірвати з орбіти свою грізну машину і жбурнути поле-пастку при найменшому натяку на агресію запаленого хворого мозку, з порушеною психікою розвідника, який втік перед самим стартом.

Неясне почуття зупинило Влада, і Терл одразу десь із середини Влада прогласолавив:

– Чую звук гравімоторів.Мабуть, він завис над землею.Не подобається мені це.З його універсал-скафандром жартувати не варто...

Влад, не дослухаючись до бурмотання Терла, зробив ще кілька кроків і вийшов на галявину.Він не встиг навіть осмислити побачене, як швидкий у своїх аналітичних висновках Терл миттєво відзначив:

– Пастка!

На галявині, за півметра від землі, повільно погойдувався блакитнуватий захисний ковпак від шолома універсального скафандра Роберта, що утримувався в повітрі на двох зчеплених антигравітаційних двигунах.

– Приїхали, – похмуро промовив Влад.

Тактика розвідника стала йому ясна.Володіючи чудовою індивідуальною технікою, розвідник, безсумнівно, володів і тактичними навичками ведення бою.Влад вилаяв себе за недбалість, хоча розумів, що все одно вийти на контакт йому доведеться.І, хоча Влад прийшов не для того, щоб стріляти один в одного, вийти з пастки він і не намагався.Психолог відчував, що розвідник стежить за ним, екранований від апаратури стеження Системи Порятунку.

– Він ліворуч від тебе, – попередив Терл.– Хочу нагадати, що на зорельоті його прозвали Мовчазним.Так що не називай його на ім’я, йому це не подобається.

Влад, не кажучи ані слова, присів на краєчок валуна, намагаючись не дивитися ліворуч.Мовчазний не повинен був зненацька стріляти.Принаймні без попередження, та ще й у беззбройного.Щось мало спровокувати його.І, хоча Влад був майже впевнений у цьому, але саме це «майже» в цей час певно і надійно займало своє місце в мозку.

– Він виходить, – сказав Терл.

Майже водночас із цим з-за кам’яного пасма ліворуч безшумно з’явився блідо-блакитний панцир універсал-скафандру.Намагаючись не робити різких рухів, Влад піднявся:

– Здрастуй, Мовчазний.

– Здрастуй...– почув він у відповідь з-під чорного сталелиту шолома.

Мовчазний уважно спостерігав за ним, і психолог це зрозумів.Але розвідник відповів на звертання, а відтак, можна було спробувати більш активно увійти в контакт.

– Ти прийшов по мене? – безстрасно запитав Мовчазний.

Влад відчув, що за цим питанням стоїть дещо більше, ніж проста необхідність зайвого підтвердження вгаданого.

– Ні, – відповів психолог.– Я прийшов не по тебе.Я прийшов до тебе.

Розвідник мовчав, певно, аналізуючи сказане.Влад знову сів на камінь, відзначивши, що Мовчазний ворухнувся при цьому.Ворухнувся миттєво, ледь помітно, але все ж виказав свою готовність у будь-який момент захистити себе.

– Увага, Владе! – голос Терла задзвенів у мозку, і психолог відчув, як напружуються м’язи, ніби тіло проймається адреналіном, від чого раптово піднімається настрій – і подумав про те, що, напевно, так почували себе бійці перед атакою в жорстоких і кривавих двобоях сивої давнини.

– Спасибі, друже! – Влад ледь не вигукнув ці слова, подумки адресувавши їх Терлові.

– Приборкай емоції і будь напоготові, – крижаним тоном устиг докинути Терл, перш ніж Влад заговорив:

– Мовчазний, я знаю, що ти зараз в екстра-готовності.Так? Мені необхідно побалакати з тобою, але я не можу розмовляти, постійно побоюючись за своє життя.Ти зміг би вбити мене?

Викликаючи розвідника на таку відверту розмову, Влад ризикував: завдяки цьому він вводив Мовчазного в суперечливу ситуацію – чи зможе той без підготовки оцінити – чи здатний на вбивство? В той же час, Мовчазний повинен був вирішити й інше, не менш важливе питання – відповідати або ухилитись від відповіді?

Раптово психолог відчув якесь неясне занепокоєння:

– Терл, скільки часу він думає?

– Сімь секунд! – здивовано промовив Терл.

«Сімь секунд для екстремальника – це не просто багато, – це дуже багато.А час іде», – міркував Влад, і нарешті почув приємний баритон Мовчазного:

– Ти ж можеш убити мене? Незважаючи на те, що ти і не озброєний.Тебе ж «ведуть», чи не так?

– Спокійно, – сказав Влад сам собі.– Ну що ж, прийдеться грати відкрито.

– Спробуй.– Терл хотів ще щось додати, але промовчав.

– Так, Мовчазний, ти маєш рацію.Мене контролюють.– Влад майже фізично відчув, як розвідник трохи збентежився.

Але психолог ніяк не міг зрозуміти, звідки розвіднику відомо про діяльність Системи Порятунку?

– Я  знав про це, – вимовив Мовчазний і сів навпроти Влада.– Я пробив екранування зв’язку між дискольотами – і слухав.

Владові стало не по собі:

– Значить, ти...

– Так, я знаю і про твою мапу, і про дискольоти.Рем дуже хвилюється за тебе, Владе.

– Отакої, але це звісно так, – заклопотано сказав психолог і подумки запитав Терла:

– Чув?

Терл не відповів.

– Скажи, розвіднику, як же ти пробив макси-поле? – психолог подивився на двометрову фігуру, що нерухомо сиділа на камені, намагаючись вгадати, що приховується за дзеркально-чорним переднім щитком шолома.

– Це несуттєво.Важливо, що я зміг це зробити.

«Так, – подумав Влад.– Це несуттєво.Просто для створення навіть мікрогенератора екрановочного максі-поля потрібна лабораторія, матеріали...А яким повинен бути прилад, що нейтралізує це поле і як його можна створити з наявної в користуванні Мовчазного техніки – взагалі неможливо собі  уявити...»

– Не називай мене, друже, «розвідником».Я більше ним ніколи не буду, – задумливо сказав Мовчазний.

Тепер Влад замислився по-справжньому.Звичайно, розвідка в космосі – справа завжди напружена.І розвідники, буває, зриваються, психують.Але зараз було щось зовсім інше.Роберт не просто рознервувався, він втік...Мовчазний спокійно пішов з зорельота за день до старту, перед четвертим польотом.Пішов саме сюди, обережно, але завзято йдучи до наміченої мети.

Чому саме сюди, в заповідник? Він передбачив те, що його будуть шукати, це не дивно.Але він зумів укритися від пошукових променів, створив апарат, що дозволив йому бути в курсі подій.Як йому взагалі це спало на думку? Замість відповіді на запитання про вбивство він відповів запитанням на запитання:  адже я ж можу вбити його? Чому він так відповів? І, найголовніше, чому він пішов?

Було над чим замислитися, але тут знову втрутився невгамовний Терл:

– Чи не занадто багато питань? Спитай його напряму про причину втечі.Можливо, всі відповіді – в ній.

– Спасибі, Терл, – відповів Влад, ворухнувши пересохлими губами.

– Нема за що.Формулювати твої власні думки входить в мої обов’язки.

Терл змовк, а Влад сказав якомога спокійніше:

– Поясни, чому ти пішов з екіпажу? Я  хочу зрозуміти.

Мовчазний поворухнувся, і, як здалося Владові, зітхнув:

– Я  теж хотів би, щоб ти зрозумів мене, Владе.Я пішов через усе це.– Мовчазний обвів рукою галявину.– Я не можу більше там, у космосі.Перельоти дуже тривалі, а навколо – зовсім інший світ.Далекий.Не Земля.

– Я зрозумів.Адже я теж літав далеко.Багато хто літає.Деякі народжуються в космосі і все життя живуть у ньому.Вони ніколи і не бачили Землі.Але ж і в космосі чимало прекрасного! – Влад захвилювався.

У словах Мовчазного було щось важливе, і він це відчув.Але що? З погляду космопсихології, Мовчазний, без сумніву, хворий.Але з іншого боку...

– Ні, ти не зрозумів, – відповів Мовчазний і похитав головою.– Подивись, яка висока трава цього року...Але більш за все мені шкода розлучатися з деревами.Вони такі величезні, вродливі...Сьогодні я бачив мурашник і дуже довго стежив за життям цілої маленької цивілізації.А учора ввечері я бачив захід сонця.І бачив, як закриваються на ніч квіти.Але вночі...Ти ночував коли-небудь в лісі? Не там, далеко, – Мовчазний вказав у небо рукою, – тут, удома.

– Н-ні, – задумливо сказав Влад.

– Тут вночі зірки теплі, загадкові.Ваблять до себе.У космосі – навпаки.Я більше не буду розвідником, – повторив Мовчазний.

– Так, Роберт.– Влад уперше назвав Мовчазного на ім’я.– Ти не будеш розвідником.До речі, ти повинний знати, що після таких зривів в космос не посилають.

– Я забув.– Мовчазний з подивом вимовив ці слова і поклав на коліна свої могутні руки.– Забув...

– Забув? Ти забув? – Влад уперше за весь сьогоднішній день спокійно посміхнувся, відчуваючи, що зовсім не здивувався.– Ти тепер будеш працювати з мною.Згоден? Мені потрібна твоя допомога, але попереджаю: інколи, рідко, ти будеш працювати і в космосі.Так потрібно.Ненадовго.

– Увага, Владе! – задзвенів тривожний голос Терла.– Будь обережний!

Мовчазний піднявся, зняв шолом і, підійшовши до психолога, тихо спитав:

– Що я повинен буду робити?

Влад полегшено зітхнув і втомлено промовив:

– Ну, роботи нам з тобою вистачить.А тепер – ходімо звідси.Не хвилюйся, коли захочеш, зможеш бувати тут.Даю слово.

«І зовсім ти не хворий, – думав Влад, ідучи поряд з Мовчазним до виходу з заповідника.– І ти правий.Ми зовсім перестали цінувати Землю.Ми відходимо від неї все далі й далі – а чи нормально це для людини? Ми шукаємо зручні, теплі, придатні для освоєння планети, але по суті, шукаємо Землю, від якої пішли.Але ж вона тут, наша Земля.Може, тому все частіше гинуть дальні зорельоти? Може, тому людям усе важче переносити далекі перельоти? Може, справа не в космосі – справа в нас самих? І першим це зрозумів ти, розвіднику.Справа в нас самих...”

Влад уважно подивився в розумні блакитні очі Мовчазного і похитав головою.Але Терл знову випередив його:

– Все-таки ти мав рацію, Владе.Ви, люди, занадто «очоловічили» нас.Тоді як самі з виром часу наче… ожіночили.Ти тільки глянь на нього! Гею йому подавай, вертай йому його природне заземлення… – вигукнув Терл усередині Влада, від чого той невдоволено поморщився.– Ну, хіба ми з ним схожі на роботів?

Влад зробив ще кілька кроків, доганяючи розмірено крокуючого розвідника, потім посміхнувся і вголос відповів Терлу:

– Ти вже точно не схожий.Ані краплі… Бо і душа, і черевики у тебе точно чоловічі, хоч ти і гупаєш їми десь у мене в душі… А людина, вона на кшталт різнотрав’я.І саме тому їй підкоряється всесвіт, бо вона запліднює його людяностю, в якій напередоні сама відбулася… Роботи мої різновсякі…

2000 рр.