Андрій Кісельов: Далекі зорі Землі, ч.1

Андрій Кісельов: Далекі зорі Землі, ч.1

 

Влад знаком зупинив лісничого і, наблизившись, стиха вимовив:

– Спасибі. Далі я піду сам.

Лісничий мовчки кивнув, простягаючи Владові на долоні маленький чорний кор.

– Ні, – шепнув Влад. – Обійдуся без зброї.

Лісничий підняв комір комбінезона і на прощання махнув Владові рукою.

– Може, взяв би про всяк випадок? – запитав Влада із середини Терл. – Мало що може статися? Ми, екстремальники, гарячі хлопці...

– Особливо ти, – подумки відгавкнувся Влад, уявивши собі вишкірену пащу тигра.

Терл тихо мовив:

– Владе, не пробуджуй у мені звіра. Я не зможу працювати.

Психолог у відповідь хмикнув, і, включивши біоекранування «аварійного» комбінезону, закрокував крізь чагарник.

Заважати Терлові працювати він не хотів. Зрештою, повинен же тебе хтось охороняти в позаштатних та екстренних ситуаціях. А роботи біопсих-охорони органічно з’єднувалися з мозком – і це було зручно. У всякому разі, Терл міг попередити Влада про будь-які зміни в навколишній обстановці, і зробив би це набагато швидше, ніж помітив би їх навіть натренований мозок з миттєвою опорою на органи почуттів космопсихолога.

– Тихіше! Ломишся, наче слон на у лавку дрібниць на прадавній Землі, – зазвучало в мозку.

Влад пішов обережніше, намагаючись ступати якомога м’якше, і Терл, задоволений, замовк.

Як могло трапитися вчорашнє, Влад не зовсім ясно собі уявляв. Він втретє перебирав у пам’яті всі варіанти розладу психіки в розвідників, згадував усі прецеденти і конфліктні ситуації, що виникали в таких випадках. І чудово усвідомлював, що в «його» випадку могло теж  відбутися все, що завгодно, адже Роберт – розвідник зі стажем.

Непомітно для себе, Влад почав був уявляти можливі результати того, що трапилося, але, побачивши прим’яту траву, зупинився як укопаний.

– Ідемо далі, це його слід, – заявив Владові делікатно мовчавший до цього Терл. – Не сумнівайся.

– І все-таки, ти дуже говіркий, – прошепотів Влад і зараз же «почув» зауваження:

– Розмовляй подумки!

Влад кивнув, дивлячись на слід розвідника, і ввімкнув пошуковий промінь. На мапі заповідника яскраво-червоним вогником спалахнула точка в декількох кілометрах від позначки місцезнаходження самого Влада. Вимкнувши пошуковий випромінювач, психолог сховав антену в паз на плечі і задоволено згорнув мапу. Тепер контрольний вогник раптово збіглого розвідника буде «вести» його пошук за мапою.

«Доти, доки мапу не буде відключено? – спитав сам себе Влад. – Або доки він не піде з заповідника?»

Психолог зупинився і відзначив про себе, що внутрішньо чомусь не вірить в те, що втікач покине територію заповідника. Навпаки, йому здавалось, що розвідник навмисне прийшов саме до заповідника.

– Ти занадто суб’єктивний, – сказав Терл. – Не можна довіряти необґрунтованим думкам.

«А собі вірити можна?» – подумав Влад.

– Можна, звичайно. Але людина, імовірно, повинна частіше критично себе оцінювати. Вибач, тут наліво.

Терл відчував тепло вогника і підказував психологу маршрут.

Влад звернув ліворуч.

– Цікаво, хто з нас людина? – задумливо вимовив він. – І, до речі, хто з нас психолог? Я  чи ти?

Влад постарався надати уявній інтонації глузливий відтінок.

Терл ображено замовк і лише через хвилину тихо буркнув:

– Не забувай, що я – це ти. Тому, вибач, ми обидва психологи.

Влад уявним наказом відключив його і замислився:

«Робот має рацію. Доти, поки Терл в мені, він – це я».

І відразу піймав себе на думці, що думає про Терла, як про особистість. Тобто, в глибині душі, Влад розумів, що Терл хоча і геніальний, але все-таки механізм. Нехай у нетрадиційному змісті цього слова, але – механізм. Однак робот біопсих-охорони в той же час володів багатьма невластивими звичайному механізму якостями – емоційністю, прихильністю до людей внаслідок тривалого спілкування з особистістю людини. Особливо при виконанні важких завдань.

«Чи не занадто ми «очоловічили» роботів?» – розмірковував Влад і раптом відчув легкий укол. Терл вимагав, щоб його підключили.

Доки Влад думав, Терл спостерігав і уважно аналізував навколишню обстановку. Якщо вже він сам зажадав увімкнення, значить, помітив щось важливе.

Як тільки Терл підключився, він миттю проголосив:

– Розвідник за кілометр від нас. Останні двадцять хвилин він ішов нам назустріч. Тепер припинив рух, і це мені не подобається. Бачиш струмок попереду? Він зупинився вниз за течією, у скелях, десь з цього боку, поряд. То ж будь гранично уважний. З його індивідуальним комплектом приладів він, може, вже й здогадався про тебе.

Влад подякував і попростував берегом струмка, розглядаючи гострі шпичаки старих скель.

«Цікаво,  чи шукає він психомасу? – подумав Влад про об’єкт своєї теперішньої діяльності, уважно вдивляючись у кожен метр поверхні. – Їх же саме цьому в Космоцентрі навчають...»