Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, або декілька вечорів, ч.1

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, або декілька вечорів, ч.1

З Києва Марика ще не поїхала. Вона пішла вниз Андріївським узвозом,і... протекли роки. В уявні світи проросли ноги в кросівках,пружні,стрункі. За ними згрупувалося і протиснулось тіло,слідом за яким вдалося втягти голову. От тільки волосся так і залишилося парити в дійсності. Тепер її звали Євгенією,ні – вже Євпраксинією. Після цього у вуха плинула блукаюча луна минулих сторіч: “Вожила!”,але вона назавжди так і залишилася в реальності Марикою...

Марика втомилась від самотності. Особливо сумно було вечорами,в усіх цих абсурдно–приторних звеселяючих закладах. Саме там найбільше і хотілося змінити обстановку: поставити триногу для запрошеної на чашечку шоколаду дельфійської сомнамбулічної жриці Піфії,або завести грамофонну платівку з клоунадами Біма і Бома. Обидва із кволими захриплими голосами. Або це просто так хрипить за обох час? Або ні,Біма не треба. Бім уже був. Чорний Бім Біле вухо. Або навпаки – Біле ікло,але вже не Бім...

Так,і взагалі непогано б поспілкуватися напрямки з Джеком Лондоном або хоча б із Джекі Чангом. Джек Лондон,кажуть,страшенно схожий на Єсеніна. А Джекі Чанг – на обох них одночасно,от тільки жовтого кольору,як шпалери в будуарі опереткової акторки. А чому б не викликати до себе усіх трьох,доки крутиться грамофон:

– Шш–ш–ш!.. Здрастуй,Біме... Добридень,Боме... – ані краплі ентузіазму... Ні зайвого глуму,ні тобі радощів...

На вихідні до Львова не з’їздиш. Хіба що в театр піти. В Києві гастролюють “маяковці”. Встигнути б... Доки ще Республіка ще має не досить тривкий закордон. Що за думка невігласа? Всі тікають з запиленої,спітнілої Москви. Одні обирають провінцію,інші – шлях до сво особистого внутрішнього всесвіту.

Бо здебільшого ще учорашній Київ – всього тільки провінція. От і дають тут рідкісну гидоту. Абсурд – в сенсі,нісенітниця у виконанні – рваний ритм,непоясненні,дурепні,алогічні ситуації,вихльости на межі у стані немотивованих вчинків. Провини особистості перед Системою... Безупинний зуд від комариного борсання. А замість квитків видавати б кожному глядачеві по ліхтарику,щоб міг освітити сцену,та по мухобойці,щоб мав змогу вибити її із загального клоповника часу – безталанного,дошкульного,ницого...

Останні гастролі особливо огидні для сприйняття,з дозволу сказати,“не приший кобилі хвіст”... А ці безумні знахідки нескінченних маразмів,що так в’язко переповзають прямо зі сцени в життя. Вік би не бачити отих “маяковців”,тільки тоді що ж дивитися? Ходити,власне,нікуди. Але з іншого боку,в театр квиточок – дванадцять,а до Львова – двадцять п'ять. Але зате у Львові чекає Гоша. А от в львівських генделиках у Гошеньки – блиск! У кожному своє провалля в Замежжя,а там уже відривайся на усі сто!..

Ввечері наче оральний садизм позбавляє її дихання,бо в тому театрі,грають чудово. Але таких театрів нині вже не існує. Запеклі театрали з вічних стверджують,що восьме десятиріччя в країні йде запекле міжсезоння... В оральному сексі так довго не живуть. Але у ньому,всупереч Станіславському,в успіх потрібно вірити,як в кожну міжміську фрикцію,тому,що Марика у Києві,а невтомний волоцюга Гоша у Львові. У тому й садизм...

По дорозі від Києва до Львова розвішано багато рушниць,що час від часу стріляють – до ладу і недоречно.

Старанно страждає на сцені всім знайомий друзяка Віторган. Далі Києва його не пускають,а Київ для нього – дріб’язок,а в усякому такому дріб’язку він,як і завжди,– стрункий,елегантний,підтянутий і... банально чарівний,відповідно до моди на всеядне міжсезоння. Де–факто навколо метушаться всі ці муркотики,розумчики,пройдохи на шалфейній мамці і інші жабенята,від яких просто нудить...

А може,рвонути до Будинку офіцерів на карколамний фільм десятирічної давнини з вирізками всього хоч ледь дозволеного на колекції прихованих еротоманів. Там взагалі щось у них з афішами діється – ледь напишуть про шедевр,що струсонув увесь світ – плескуйте гучно в долоні,та ще й заздалегідь! Вам належить побачити рідкісну гидоту. Зняти таке можна тільки на дуже повний шлунок,з дуже тугими кишенями і примарним поглядом на життя,а на довершення всіх цих лих – ледь чи не передсмертну маячню. Це вже коли надто занудно і епохально...

А на танці в Будинок офіцерів ходять тільки відверті шльондри. І нічим вже тут не зарадити… Хто ж тут ще що порадити?.. Вистрибуєш з похмурого залу в хол,а там вже труться,майже чи не лобками. Залишається тільки вирушати цеглу на дачу цупити і зцим розкрадати найближчий тривалий довгобуд. Та знову ж для цього потрібна вже тілогрійка,а душі хочеться свята...

Ось вам,наприклад,третього дня було в Місті таке: поетів на Хрещатику – непрохідняк! Усі шаленіють! Особливо той,що в пенсне і дещо ікластий. Зубні різці в нього ледь чи не вовчої породи. Вовк – не вовк,але дебелий поетище вовкулачої вдачі. І якщо уважніше придивитися до того,як він зодягнений,та ще пильніше – до поведінки його і манер,то виявиться,що він – той ще завзятий охламон. Який він тобі вовк,– шавка дворова та й годі. Хоч у віршах ще є дещо каламбурне – про кохання,старих підвилупків і емігрантів – безумовно – намішано порівну... До того ж читає на вибір...

Та хоч від його минулих сподівань інколи й плакати хочеться,хоча,здавалося б,літні люди своє прожили...Та все це віддає певним марнотратством,і вже не по першому колу… Хоч при тому і проголошується дещо сентиментальне гасло,що підтримається все тими же поетами-диваками: про старе луб’я,що сиве й нице: воно нічийне і дряблолице,та тільки про що думали самі старі,коли були огрядніші та молодші? Про себе ж і думали. Так що нічого тепер дурня валяти у трьохгрошових операх на майданному прилаштуванні...

“Батонні” пенсії,купони,як етикетки на “жигулівське” пиво,і найдешевший хліб в дві тисячі ре вартістю за паляницю. Одним словом,приїхали. Раніше стільки ж коштувала найдешевша труна,а ще раніше – мотоцикл з коляскою... Але про це вже написано й не тільки цим ікластим. Хоча книгу беруть – і ті,хто вчора платили за хліб,і ті,хто завтра сплатять за труну замість мотоциклу,на якому їм вже не кататися... Трохи смішно. Бо всім їм разом із Марикою ще не скоро належить мчати на “харлеях” нового часу,а от їй платити за книгу цього вовкулаки просто облом. З книги тягне пліснявою всіх минулих і майбутніх епох... Б-р-р...

Вчора Марика блукала по небу. Прихворів шестилапий крилатий приятель Мурлон. Вивчав модальні дієслова англійської мови і пошкодив собі інопланетні голосові зв’язки. Тому що лаявсяся по-чорному і крив ітакськими лайливими вигуками. Була й вагома на те причина,оскільки всі ці земні мови – просто гидота. Перевантажені архаїзмами,формами,уніформами,закінченнями й іншими дурисвітними забаганкими людськими. А на планеті Ітак – цар Природи,як і належить,походить з наймудрішого сімейства пернато-котячих...

Одним словом,цар Природи,– відомо,це він,Мурлон. Та на тобі – телепортував якогось лоха на Землю: поблукати,побешкетувати,а виявилося,що втрапив у дірку від бублика. Потрафила його на цьому лиха година! Є тут від чого з глузду з’їхати – ані тобі телекінезу,ані телепортації,і замість усього цього шість тисяч мов і стільки ж діалектів. Але розмоляти,згідно з програмою культурного обміну,навчений лише на есперанто. Ледь інша мова,голосові зв’язки тут же на: “мяо–мяу” зриваються...

А есперанто на Землі тільки в Китаї вважається другою мовою,але самим котячим у цьому Китаї життя не дуже масне. Ледь замарудишся і станеш фаршированим кроликом у фритюрі. От і борсається Мурлон над землею,де немає тобі ані шарикових,ані китайців… Тому тільки з Марикою Мурлон і спілкується...

Зараз душа Марики пригнічена і від цього ось-ось різко знизиться настрій. Добре,що хоч з Мурлоном говорити можна потеревенити про різне всяке. Про короля з капустинням,чи про дурненьких вустриць. Все єдино! Мурлона обурює Вудильщик з його хохмами і апетитом. Він навіть почав майструвати вустриць над Києвом у пам'ять про передчасно загиблих у дебелому шлунку того перевертня. І хоч з’їв їх Вудильщик,а мусить віддуватися Марика за це земне блюзнірство над ницими. Ось і роздмухує Мурлон вустриць до велетенських розмірів,які виявляються поволі пливучими по небу облаками,під якими почував себе особливо незатишно і некомфортно. За одного того ненажерливого Вудильщика.

А що за тих вустриць переживати? Сторіччя хоч і не канібалові,але тут і зараз пресічна людина без усмішки зжере собі подібну людину й не вдавиться. При жувальному процесі якось не прийнято посміхатися – ну хіба що якийсь людожер візьме,та й скривить ікла у посмішці стегоцефала,але ненадовго – інакше можна щелепи пошкодити. Реальні,невигадані,непримарні.

Інші щелепи – страшенна вигадка про те,будцімто людей зжирає блакитна акула. Це якось не по–людськи; куди розумніше – ласувати рівними. Смачного! Аборигени з’їли Кука,Вудильщик – вустриць,а Мурлона,заздалегідь замаринувавши,ледь не з’їли китайці,гречно зафарширувавши його під хатнього зайця. Жахливо хатнього. Кроликом кличуть. А в Києві “кроликами” називають алкоголіків з ЛТП. Там у них усе ще триває лікувально-трудова профілактика алкоголізму. Це тобі не дзуськи,Мурлоне!.. Це тобі тобі завзята боротьба з соціальною деструкцією навколишнього міжчасів’я…

Марика хапає себе за волосся і висмикує із мрій. У реальності перед нею – мур. На сірому і гидкому паркані,великими синіми олійними кляксами написано у чудернацькій манері з викрутом досить різке: “Вожила!” Осторонь,там же,надряпано кульковим стрижнем явно щось поетичне:

“І я жартун,і ти дивак,

та ми обидва знаєм смак

води,що б’є із джерела,

і мчить нас подиву ріка...”

От тобі і тема для чиєїсь дисертації про неформалів із перехідного суспільства. А суспільств цих у щоденній соціаліці – що бруду непотребного.