Варел Лозовий: БІЖ НА ВІДЛИВІ, ч.3

Варел Лозовий: БІЖ НА ВІДЛИВІ, ч.3

– Ось ми і зберігаємо досі абсолютно аналогічну структуру, бо увесь  ваш під'їзд спроектовано на місце кореневища священного дерева, утворюючи від цього дещо змінену конфігураційну патерну. Хоча ми маємо з вами єдине сакральне ефірне тіло, але ми розділені на чотирнадцять особин, по парі – на кожен поверх вашого будинку.

– А це яке тіло у тебе – кефірне чи зефірне? – дядько Вовчик спробував пожартувати, мисливці за привидами лякали людство великою зефіркою у матросці, яка ще смалила якоюсь ефімерною патокою. Хоч це і нікого не лякало…  Тож дядько Вовчик дбайливо поклав знову загорнутий згорток з відрізом на буфет і помацав волохатого прибульця за загривок. Хутро у того виявилося навпомацки цілком нутрієвим, тільки пом'якше. Але бяша-прибулець після цього тільки сумно опустив згаслі зненацька зенки і нічого не відповів. А потім принижено ще й потупав до люка. І підійшовши, якось незграбно прямо на ньому повис. Люк з гуркотом відкинувся і барабашка, потягнувшись навшпиньки, щось продзижчав, прогудів усередину, в сяючу чорноту. У відповідь долинув гучний шелест по металу, і через хвилину на підлогу кухні зістрибнув ще один представник світу парфумів, зовні абсолютно ідентичний попередньому.

– Це, Володимире Сергійовичу, ваш сусід, з апартаменту "сорок один - біс". А я,суто апартаментно, –"сорок другий – біс", бо така у нас квартирна бісівська нумерація.

– То тепер, мабуть,  у мене самого почала в очах двоїться білка! – констатував весело дядько Вовчик. Те, що відбувалося, явно починало його бавити. – Але чомусь я якось раніше вас не помічав?

– Проклятий "Рейд"! – Зневажливо процідив "сорок перший" і дзвінко чхнув. Потім з огидою сплюнув.

– Та зачекай ти! – Замахав не нього обома лапами "сорок другий". Поведінка їх виглядала настільки комічно, що дядько Вовчик розреготався на всю ротяку. Ірраціональність того, що відбувається, остаточно ввело його в дивну ейфорію.

– Пробачте, Володимире Сергійовичу, але це зовсім не смішно! Біда в тому, що мешканці нашого під'їзду, у тому числі і ваша дружина, почали застосовувати новий "Рейд", аерозольний засіб від тарганів. Дуже їдкий інсектицид...

Так, так, звичайно, дядько Вова чудово пам'ятав, як по всіх поверхах тиждень тому лазив торговий агент з сумкою, повною балончиків з цією гидотою, отруйно-зеленого кольору зі страшним мультяшним тарганищем на обклейці, який, схопившись за живіт, болісно корчився у смертельних конвульсіях…Той  агент був досить досвідченим пройдисвітом та паливодою... Скелезубий, коли зверхній, коли фамільярний, але передусім  досить уважний. Втирав він рясно, тай виходило красно, і в результаті він втюхав цей "Рейд" практично всім мешканцям, які відчинили йому двері. Причому зробив це блискуче, посилаючись на імена та прізвища сусідів – чи праворуч, чи ліворуч, зверху чи знизу, скрупульозно дотримуючись послідовності рекомендацій. Це діяло безвідмовно. Тому з очманілого парадика пішов без нічого, тобто з порожньою сумкою, молодчина. І, звичайно ж, його Жануля, і собі зачарована, придбала два балончики тієї отрути замість одного, голова її марнославна…

– Таргани тарганами – хто з них від того дива здох, а хто й досі скаче - а постраждали в результаті ми!

– Чекайте, добродії, тобто, як? – Дядю Вовчика несправедливі звинувачення діставали найбільше. Від них у нього виріс чималий особистий комплекс.

– Дуже просто. Виявляється, шановний колишній відповідальний квартиронаймач, а нині приватний власник квартири номер 42, у складі придбаного вами гарно розфасованого отрутохіміката міститься компонент, який кардинально впливає на нашу прояв у видимому режимі.

– Чого це, з якого дуба та згуба? – на зовсім зрозумів дядько Вовчик.

– Ну, ми від тої хрені досить хутко згущуємося, скраплюємося, втрачаємо прозорість, примарність і... стаємо видимі. Нас може тепер будь-хто практично може побачити. Ось як ви, наприклад. А в оптимальному режимі існування нас могли мало хто лише частково помічати. Кажани, наприклад, вагітні кішки, діти від двох до п'яти, дівчата-сомнамбули... Ну, там ще деякі екстрасенси та йоги. Загалом публіка не небезпечна.

Барабашка млосно зітхнув.

– А ось тепер нам треба постійно ховатися у цьому смердючому, продутому протягами сміттєпроводі! Сидимо в ньому практично цілодобово і не рипаємось. Тільки вночі іноді шустримо акуратно. Та й то... Он "двадцять дев'ятому - бісі" саме від цього якась бабуся з першого поверху совком собі свій же ж гомілко-стоп зашкодила. Вирішила в темряві, що забрів до хати бродячий гавчик. Їй ще здалося, що той гавчик шукає собі хавчик, і від того ще й досі шкутильгає на кшталт  Сервантесом тепер почав обзивати, на кшталт суто сервантного Сервантаса…І ц е їй більш за все заважає… Який сервант, який Сервантес і до чого той гавчик і хавчик?

Дядці Вовчику від усього цього миттєво ніби кришу знесло – бо мізки його поїхали від думки, що ці тварюки могли розгулювати невидимими у просторі його приватної нерухомості. Територіальний інстинкт брав своє. Хоча, судячи з манер цього екземпляра і його подільника, істоти вони були начебто не шкідливі.

– Так, несолодко вам, підпільники! – співчутливо зітхнув дядько Вовчик. - А раніше як було?

– О! Раніше ми, звичайно, жили – і не тужили. Вас, я бачу, дуже цікавить, як ми у вашій особистій екзистенції проявляємось. Але на те ми й будинкові! Ну, там, то гвоздику на кран у ванній покладемо, врівноваживши, для пікантного сюрпризу, який не проявився назовні. То наволочки перекладемо, групуючи за кольорами. То забутий газовий кран закриємо. То шкарпетки пересортуємо, відокремлюючи чисті від забрудненних. Або герань поливаємо, коли господарі у відпустці. Або циперус-папірус. Бо усе це має величезне магічне значення...

– А бабки не цупите?!

– Та навіщо вони нам. Так, іноді перерозподіляємо. Між тими, у кого їх дуже багато, і тими, у кого їх мало. Тільки це дуже тонко робиться, мабуть, комар носа не підточить.

"Не те, що Жанко!" – подумав дядько Вова.

– Ну, а інші капості?

– На порожньому місці – ніколи. Але можемо насилати квартирний безлад чи хаос, але теж винятково з педагогічних міркувань. Часто нечупари і бридкослови опиняються у нас у полоні, і довго риються у квартирних завалах, марно намагаючись відшукати потрібну річ.

– То це ви, чорти смугасті, мій склоріз закинули у зливний бачок, а Жанчине боа зав'язали потрійним вузлом?! І гвоздику цю я як зараз пам'ятаю! А ще...

– Стоп, стоп, Володимире Сергійовичу, помилуйте, не варто перекладати все з хворої голови на здорову! Ми є об'єктивною реальністю, що впливає суб'єктивно. А зараз, даруйте, не до дрібниць! Зараз, схоже, сталася екологічна катастрофа в масштабах нашого виду, від якої ми незворотно почали мутуєвати і можемо бути винищені.

"Сорок другий - біс" у розпачі охопив голову.

– То так вам, паразитам, і треба! – спалахнув дядько Вовчик праведним гнівом. Але вигляд у барабашків цієї миті був такий жалюгідний і одночасно смішний, що дядько Вовчик якось осікся і знітився. Він навіть відчув у грудях ознаки наростаючої жалості.

– То що тепер будете робити? – Дядько Вовчик сипнув все ж солі в рану. - Переловлять вас та передадуть в зоопарк? Чи в кунсткамеру? Або як?

– Так, є тут одне кардинальне рішення. Щоправда, що важко реалізується... Тут, так би мовити, запропонували нам межі батьківщини залишити, і перебратися на "постійне місце проживання" в деінде...

– Хто запропонував? Такі ж як ви самі – волохаті, але тільки із-за бугра? З Ізраїлю чи Америки?

І хоч уїдлива іронія дядька Вовчика не мала межі, "Сорок другий - біс" заперечливо крутнув головою, та так, що вухо дзвінко шльопнуло його по щоці.

– Ні, цього разу якраз не волохаті, як ви хотіли висловитися, а найсправжнісінькі інопланетяни. Такі собі друзі по розуму – гуманоїди з Альдебарана.

– Мати чесна! Ай, де барани! – скаламбурив дядько Вова. – І де ж цей ваш баранячий притулок насправді дислокується?

– Далеко! Он там, – сорок перший баранчик ткнув волохатим пальцем кудись у стелю. – На загал парсеків п'ять. Може, шість...