Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.9

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.9

В цю нитку дівчина-Фея вплітала нестаріючі казки вічних добрих чарівників, і найабсурдніші софізми з одкровень земних мудреців, цадиків і старійшин, племінних магів і кволих державних діячів, колись мужів політичних, а зараз володарів персональних золотих сральників.

В такі сральники Фея не заглядала, а тільки іронічно посміхалася і продовжувала прясти дивну нитку з пряжі, в яку впліталися й заговори на добро, і цілющі молитовки від порчі, і найтихіші слова розради від нещасної любові, заздрості та байдужості.

Від того пряжа виходила тонкого сріблястого кольору в якомусь ніжно-фіолетовому ореолі. В житті поет не любив ці кольори, доведені до холодно-отруйних тонів стараннями технологів технозою до кінця чергового двадцятого сторіччя, двадцять першої земної цивілізації,що силкувалась пережити і своїх творців, і свої чарівні казки, і своїх стомлених казкарів.

Однак поет знову звернув увагу на неймовірно дивний колір сновидінь. Скоріше це було місячне багатоцвіття,що навіть дихало якимось дуже живим повівом і зцілювало і від ранкової нудьги, і від вечірнього неробства, і від денного затишку. В цій дивній пряжі був навіть якийсь шарм, і поет дозволив собі завзято потягти за нитку, та піддалася і огорнула поета найлегшим коконом світла, в якому він став парити слідом за дивним сном, як дещо спотворенний космічний супутник, так і не виведений на орбіту одним з перших космічних човників-шатлів. Він так і залишився піднаглядним бомжуватим волоцюгою, що відіспався удень у вуличній каналізації. Якщо вдень йому дісталася свобода, то на ніч йому дісталася , нехай і піднаглядна, доброта.

За цей рік поетові довелося багато епістолярити. Цілком несподівано до нього прийшло понад сто листів від людей вибагливих і суперечливих самим своїм безцільним існуванням. У своїх листах вони постійно сперечалися з поетом, наче вказуючи йому на його творчу “дециметровість”,сумніваючись у його професіоналізмі, щирості і просто праві подавати людям надію і дарувати набуті самим знання.

А це значило,що в самого поета з'явилися учні, як значило і те, що поет старів, хоч і зважати на зморшки було ніколи. У листах, написаних у відповідь,  набував себе в суперечках, поетичних експромтах,віршах і інших обставинах, ніби обкладинках зовнішнього життя, яким раніше до того мало цікавився. Цим він і бентежив тих,  хто мало знав його повсякчасність. Знали б вони, що повсякчасності для поета не існувало! Він звичайно парив, навіть і тоді, коли згідно з житейською логікою це було вкрай безглуздо й небезпечно...

Нічні сновиди та марення не припинялись. Сто тисяч потвор вривалися в його неозорий потривожений світ. Це були і знайомі йому з суміжного Безбережжя фантоми, і незнайомі страховинні пики, які мчали наввипередки з різних боків до нього, з однією тільки неминучою і єдиною думкою – мстити!

А мстили до зламу карку і лише тільки за те, що саме їм вже не дано було право воскреснути, в той час як йому, все ще мешкаючому на землі, всі ці фантоми – від наймиліших до потворніших – тільки й здавалися родичами гарбузовими,  поет намагався поплескувати їхні подоби по шиях,зі щиро-доречною приказкою:

Ну і шія, ну і шія….

Сало їм…

Та їж хоч чорта,

та шію мий!

Але від такого панібратства від фантомів лишалися самі тільки чеширські мордочки й дзуськи,і вони зіщулювались у плечах,перетворюючи свою непроглядність на примарність, від якої вони тільки сахалися, як від недбалості цієї абсурдної людини, що сміла називати себе легко і просто – поетом, несучи в собі символи, образні ряди, метричні і силаботонічні побудови, метафори і всяку іншу абстрактну дурість, настільки незаякорену, настільки наносну,настільки різну...

Раптом серед інших пик, фіг і маслин промайнуло, виявилось чи навіть прилаштувалося до цього досить дивного бестіарію якесь охайне і надмірно скорботне обличчя. Так і є – Чорний Янгол. Як же ж бе нього… Але ні, по всьому було видно – це ще йшли  за ним... Сьогодні в Янгола було інше завдання. Адже не хто інший, як поет, так жадав достукатися до вищих сфер – і от, нарешті, у сферах вирішили піти поету назустріч. Йому просто на мить відкрили тонкий зір і дозволили споглядати очевидне...

За збентежившим поета своєю присутністю Янголом вже тягнувся густий,похмурий шлейф,у якому поет крізь весь цей скорботний караван зумів розгледіти рух душ тільки-но померлих. Чудно було спостерігати цей сизий караван смерті, цей жахливий караван останніх у житті розставань.

Усоплі душі верталися в невідоме земним людям Безбережжя. Над ними парив Чорний Янгол,але навіть вже не Янгол,ніби він сам чи якась ще істота небесна,чи дивий птах з далекого неозорого всесвіту... Ні, Янгол Смерті урочисто і переможно летів сам по собі, а птах, що парив у просторі паралельно з караваном, був душею поета. Чорний Янгол чемно привітався з душею, але претендувати на неї не став, мов і насправді була душа та безсмертною. Поет був шокований і засмучений. Він уперше бачив, як душі усоплих дійсно покидають грішну землю.

– Та чи все це насправді, Жаклін? – раптом запитав поет померлу душу дев’ятнадцятирічної поетеси. Колись вона спілкувалася по-французьки,але зараз її душа перекликалася з душею поета пташиною мовою,однаковою що на Борнео, що в Кацапетівці, що у Парижі...

На землі Жаклін гаряче любила всіх, а померла від онкологічного захворювання – не відразу, а переживши біль і страждання. Певно, їй випала доля не тільки плисти в каравані, але й бути першою в числі тих, хто цього разу відходиливічність. То ж Жаклін була наче пастиром цього небаченого людьми жахливого каравану смерті. Зараз вона летіла в ключі усоплих найпершою,  політ її легкопливний. І тому справді всі в цьому каравані рівнялися на неї, як колись у Бабиному Яру розстріляні душі єврейських страждальців рівнялися на душу прадіда земного поета, коли той у колоні приречених на страту вигравав на скрипочці Бартока і Брамса…

Всім відомо тепер,що жив на Землі і такий великий дивак – професор Київської консерваторії, поставлений в один ряд із маклерами і чоботарями,немовлятами і старими. Це була колона тих, кого вели убивати. Краще було б сказати на страту, але нащо ховатися за слова?.. І тоді старий музика заграв на скрипці, і грав увесь час шляхом до Бабиного Яру, і вже тоді, коли люди стояли у безодні, і потім, коли вже нікого не залишилося. Тільки після цього карателі розстріляли скрипку і самого виконавця. Але їм так тільки здавалось,тому що старий продовжив грати на скрипці, яка перешла азом з ним у вічність, а сам він став ватажком того далекого каравану смерті...

Дивний той скрипаль довгими століттями блукав шляхами Європи. Він запам’ятовував і накоплював у собі різноманітні звуки і запахи, аж до смаку велетенського людського горя, і коли пробив його скорботний останній час, він так само, як сьогодні Жаклін, як зумів, спорядив і очолив той далекий і страшний караван. І коли Всесвітом під музику Мендельсона поплив той дивний караван смерті, весь Всесвіт ридав...

А в цьому каравані чується реп. Реп дуже любила маленька Жаклін. Клин неземних душ, назавжди покидаючих Землю, ніби перетворились в журавликів,що танцювали реп,– хоч то була нісенітниця. Всесвіт дивується, – помітив земной поет, але чому тут дивуватися? Скрипку розстріляли вчора, і тільки після цього народився той реп. Поет безупинно намагався підлетіти поближче до Жаклін і станцювати з нею разом.

– До певного часу тобі це не дозволено,– трубить Чорний Янгол і чорною блискавкою перегороджує поетові шлях. Тому душа Жаклін спочатку танцює реп на безкрайому видноколі у цілковитій самоті, але після цього вже й весь караван починає за нею пританцьовувати. Це остання пам'ять усоплих про промайнулий земний світ.

– Прощавай,крихітко Жаклін!

– Оревуар,поете!

– Оревуар,дівчинко!

Поет гірко плаче....

Всього тільки десята година ранку, а на нього вже накотило,нахлинуло, наче він вже безмірно і жахливо п’яний. Який нескінченний морок, яка облуда! Щось перемкнулося на Суміжжі світів, і поет зненацька чує,як по радіо передають:

“Сьогодні в Марсельській онкологічній клініці померла дев’ятнадцатирічна поетеса Марселіна-Жаклін Тендер. Її творчість стали широко відомою завдяки французьким реп-групам “Сьюз” і “Ле Бада”. “Вірші дарують мені життя”,– казала вона”...

Рука поета потягнулась за другою склянкою вина. “Старий нектар” з кримського Суміжжя був сьогодні добрячий. В його амбре вгадувалася і гарна витримка років, і найбездоганніший букет різнотрав’я. Поволі підступав і не розчинявся перед очима якийсь чудний і не зовсім алкогольний дурман, за яким несподівано виступали випадкові образні спомини. Ба,наставало прозріння!

І тепер запросто можна було згадувати сни. Чомусь саме зараз вони йшли без звичних купонів, через які, при пробудженні, обов'язково нашаровувались якісь викривлення, що залишали почуття вічної неповноцінності і вразливості власної пам'яті, мов хтось спеціально створював при пробудженні з побачених снів локшину. Схоже, що цей хтось був чітко персоніфікований і володів привабливою зовнішністю молодої жінки з чудним,звучним ім'ям – Марика Марико.

Але поет сам дозволяв приходити до себе у підсвідомість цій чудернацькій красулі навіть при пробудженні і кособочити та нуртувати його сновидіння,оскільки після цього на одну тільки мить він міг бачити її руки, що переплітають кінці сновидінь у тонке ошаліле прядиво. І хоч у Замежному ткацтві сам поет ні біса не тямив,але йому подобався запах шкіри,волосся,аромат губ цієї чудної фантомної панянки, що сміливо намагалася здаватися справжньою жінкою, але по суті була все тією ж доброю нічною Феєю.