Андрій Кісельов: Війна

Андрій Кісельов: Війна

Капелюх усе ще здавався мені завеликим, але, в цілому, здається, “сидів” непогано. Це, по-моєму, був єдиний штрих, що трохи бентежив мене на цій зустрічі. 

Мій напарник теж був не в захваті від останньої ділової моди й увесь час тремтів у своїх  огрядних шатах, ніби йому було насправді холодно.

Супротивники прибули вчасно. Це ми, як завжди – за традицією, дісталися на зустріч трохи завчасно. Я уважно оглянув їх обох, якщо можна так висловитися, – з голови до і п’ят. Нервозності в їхній поведінці не відчувалося. Так, невеличка напруженість, схожа на діловий тремер… Таке собі службове завзяття. Але це було  звичайною річчю, бо і сам я почував себе так само.

Зазвичай нас  роздяляла Межа, тому що за правилами, кожна сторона зобов’язана була знаходитися на своїй прикордонній території. Після офіційних вітань, Аташе супротивника перейшов до справи:

–  Отже, –  він змахнув  неіснуючу для нас порошину з до відрази бездоганного костюма, –  ми хотіли б обговорити питання приналежності Сірих земель.

–  Ми знайомі з вашими претензіями на цей сектор, –  кивнув я. –  Однак, вам повинно бути відомо і про те, що право володіння ними, як і будь-якими іншими  залишається за першопрохідниками. В даному випадку...

Мій співрозмовник з тієї сторони подивився на свого помічника і зробив попереджуючий жест:

–  Безумовно. Однак останні археологічні дослідження показують, що саме наші пращури використовували ці території задовго до ваших так званих «першовідкривачів». Мені здається, ви, в свою чергу, також повинні бути поінформовані про це.

Він уважно втупився в мене. Однак збентежити будь-якого Аташе не так вже й просто. Я б сказав, що скоріше за все – це зробити проблематично.

–  Ймовірно, ви маєте на увазі, Окраїнні  поселення? –  як можна більш недбало  запитав я, і теж у свою чергу глянув на свого напарника, в такий спосіб встановлюючи подобу емоційної рівноваги.

–  Ні, що ви… –  гречно помітив Аташе супротивника. –  Мова йде винятково про Центральні дільниці.

–  Окраїнні поселення завжди належали нам. –  Намагаючись бути м'яким, поштиво помітив я, всією поверхнею тіла відчуваючи деякий дискомфорт. – І ви, я сподіваюся, не будете заперечувати цього факту, чи не так?

Тепер я уважно подивився на Аташе. Він зробив помилку і, здається, не помітив цього. Я вирішив не розвивати її, і терпляче почекати на наслідки.

–  Нам це справді відомо. –  Повноважний представник Супротивника дозволив собі кивнути у відповідь, підтверджуючи сказане.

–  І ви маєте намір стверджувати, що Центральні ділянки історично належать вашій шановній стороні? –  уточнив я, уловивши легкий флер задоволення з  деякою часткою самозакоханості, яку випромінював гречний помічник мого опонента. Втім, представники противної сторони завжди відрізнялися самовпевненістю. 

Помилка моїх опонентів отримала розвиток і я всього-навсього лише трошки допомагав цьому. Причому, не без успіху, тому що у відповідь пролунало довгоочікуване:

–  Ви маєте рацію.

Можливо, саме почуття задоволення, що цього разу заповнило мене, змусило його поволі напружитися.

–  Відтоді минуло досить багато часу і відбулися визначні зміни. –  Я акуратно відхилив убік напрямок бесіди, даючи можливість Супротивнику повною мірою усвідомити помилку його напарника. Настільки послабляти контроль за емоціями в нашій справі було просто неприпустимо!

–  І тим не менше, це аж ніяк не змінює результатів досліджень. –  Трохи спантеличенний Аташе супротивника повернув розмову в колишнє русло занадто швидко, мабуть вже розуміючи, що програв.

–  Впевнений, що наші далекі Предтечі пропустили ваших шановних Пращурів у Центральні області винятково з доброї волі і виходячи з добросусідських відносин. –  Заявив я рішуче. 

–  Умовно уявіть собі влучення в центр щільної кулі, обминаючи етапи проникнення через зовнішню її поверхню? Не хочу сказати, що це неможливо в принципі, однак усе-таки навряд чи було здійсненним в ті незапам’ятні часи.

–  Не маю в цьому жодних сумнівів. –  Уміло приховуючи  розчарування, Аташе Супротивника мовчки відкланявся, не забувши прихопити свого  супроводжуючого.

Можна було розслабитися. Ми з напарником змінили вбрання на більш звичне, пригасили світіння своїх головних уборів і, злегка похитуючи крилами, ввійшли в сферу дії фізичних законів матеріального світу.

Пекло і Рай знову залишилися незмінними.

Армагеддон відкладався.

2000 р.