Варел Лозовий: БІЖ НА ВІДЛИВІ
Дядько Вовчик зажурився. Було чому. Біда в тому, що Жанка, співмешканка його, "наложниця, брехлива й лінива", яка зазвичай репетувала мов той бразилець із безкінечного серіалу, підступно обчистила його. До останньої копієчки! Гадина підколготна. До того ж вчора, напередодні все так мило і жваво розвивалося. Тільки двотижневі отримав – відпрацьовані двісті гривняків, аж раптом на тобі зась!
Дядько Вова нині на добрій роботі. Працює "коробкою". Робота суха, тепла, не курна. Усіх-то діл, підземним переходом, перед метро, туди-сюди дефілювати обвішаним рекламними щитами – на Вовчиних грудях і на його ж спині. І на тому вся праця. Хоча, по-чесному, воно теж, звичайно, доводиться напружено годинами витанцьовувати цілий божеський день, як поні на припоні. Ходульки ж не казенні, ще й як втомлюються за стільки годин. А дядько Вовчик уже не хлопчиськ, бо ж "молоді роки позаду". Але зате не нудно, завжди є з ким побазарити, перетерти про те та про се... Та й зарплата хороша, і завжди майже вчасна, без жодних затримок: як не в середу пообідні, то у четвер дообідні. І господарі гарні – не хамські, як не подивись – ювеліри, як не роздивляйся – культурні!
А на щитах, у яких дядько Вовчик затиснутий на кшталт ковбаси в бутерброді, виведено великими літерами: "КУПЛЮ ЗОЛОТО". А нижче, дрібніше, ніби тихіше: "дорого". Та тільки цього золота дядько Вова й у вічі не бачить – ні дорогого, ні дешевого! Він же просто "коробка", на кшталт візитівки для цікавих, яка снує, і відповідає на головне народне питання – пощо грам? Відомо, пощо, любе панство, – по сім гривень за грам-градус-на-одне-квадратне-мило-рило золото! Як мінімум! Та сам він цього золота ніколи не бачить, і нюхом не йме. Ось тільки шмарклі свої бачить у хустці, що інколи належно з’являються із-під щита з зашмарглого носу. Коли зеленкуваті, а коли як зараз, майже золоті. Але справжнього золота від того зась – ні на доторк, ні на нюх, ні на око...
А то днями малолітки-шпацики на нього наїхали – гони, мовляв, золото, дяха! Так він як розорявся: "Яке там золото, хлопчиськи підлавні, чи ви всі і справді дригом із дуба гепнулись? Не бачите: я – ходяча реклама? І все!
"Відваліть, дурисвіти з ранку невмиті, і чого вас тільки у школі навчають?»…
А вони тільки й кажуть, не галасуй, дядько, ми ж жартували. Жартуйте далі, козли смердючі! Шуркайте деінде, та ідіть собі піхом подалі від лиха, паразити з гільментами...
Бо він, Вовчик, лише посередник безсрібний. Михайло Ааронович так і сказав йому про те, коли ще брав: на роботу "Ви, Вовчику, – перша ланка опосередкування!" Дядько Вовчик розшифрував це визначення по-своєму: по-перше, зовсім не кожна "перша ланка " золотом дзеленчить, а по-друге , що платню за це він строго отримує по середах... чи четвергах…
І ось коли платня на руках, усі двісті, тоді вже распоряжайся… Жанці відстебни на харчі треба, і собі на заначку півтинничок клацни , щоб коли треба у тебе б було за що накотити з Вітькою та Єгоричем.. Більше боявся – бо скільки не пий задармово, все одно зайве поперек горла піде і явний перебір буде. До п'ятниці більше на перегар перейде… А вже у п'ятницю п'ють і не п'яниці!
То ж напередодні дядько Вовчик полірнувся пивком, та не сильно – три кухлі в "Тропіці Рака". Без раків, але також добряче. І додому приперся радісний, і спав щасливий, як той заєць, у якого завтра останній день важкого трудового тижня.
А вранці Жанка, мов та хатня кобра з сяючими зенками, ще й розповідала йому свій дивний сон...
– Уявляєш, Вовчик, мені наснилося, що стрибнула я з вежі в басейн. Лечу і думаю, вже в повітрі, що літати набагато цікавіше, ніж плавати! І перед водою як вивернусь і... як полетіла, як злетіла вгору! Вниз глянула, а там наша бухгалтер біля борту плаває, і мені пальцем погрожує, плавай, мовляв, давай – не сачкуй! А мені не хочеться, адже я вся в білому, в такому реглані до п'ят і тільки рукави як ті крила майорять,! Ех...
І зітхнувши, замовкла. Дядько Вовчик від тої жіночої оповідки тільки одне око розліпив і пробурчав, скалячись фіксою:
– Так це ж, Жанулю, просто картина Айвазовського чи цього... Репіха!
– Не Репіха, а Реріха, босяк необтесаний.
Та жінка вже схопилася і пошлепала у ванну. Потім на кухню, де яєчню слабала з помідорами. Миттєво щось зашкварчало і ще й салом запахло аж у кімнату. Потім уже одягнена, сіла у свій войовничий мейкап малюватися. Тут його знову в сон і занурило. Не почув вже, як Жанка із хати зрила. Адже Вовчику т ще й дядьці давно вже на дев'ять, а чортма років та й робота поряд – чому ж не перекемарити?
То ж він ще годинку повалявся, та з тим, покректавши, врешті підвівся. Бульбашка просила поблажки. Зашуміли води, загули труби, знаменуючи пробудження дядьки Вовчика до нового життя. Він з надією почухав щоку – ні, так не зійде. Набив, наспіралив піни і намилився. Ні дати, ні взяти – Санта-Клаус у цивільному. Здер, зішкреб, стягнув верстатом тверду, сиву щетину з відвислих за ніч щік. При цьому дядько Вова вкотре згадав дитинство – бабцине село, ритуальне заклання кабана і той тонкий процес, коли його вже осмолили паяльною лампою і починають шкрябати, шкрябати величезним, найгострішим тесаком, змоченим у воді, видаляючи під корінь зі шкірки все постороннє…
Натягнувши лахи – джинси, гольф, светр – він оптимістично згадав про майбутнє, і в кишеню куртяги шасть... А грошенят там і нема. Як? Все точно – пам'ятає лівий нагрудний, він точно, як зараз, сюди засунув... Але заначка випарувалася. Може, загубив? Ні, він учора, знімаючи куртку, мацав її, перевіряв. Хоча... Дядько Вовчик всі кишені повивертав, але заповітних п'ятдесяти гривняків як не було. "Жінка, сволота, сукотина продойна, зовсім совість втратила..." І пішли тут мати, перемати, розмати. Розлютився як носоріг, та дорікати було вже нікому.
Так з розгаряченим серцем він і повалив на роботу, з ненавистю плюнувши в останки задубілої яєчні і гарматно грюкнувши дверима.
По переходу він весь день циркулював похмурою, неприступною, грозовою хмарою, і ненавидів геть усе й усіх. Хоч не чіпай, бо так блисне і грюкне, та ще й з голови до ніг брудом обкотить. Натовп, явно відчуваючи тугий потік гніву всередині дядька Вовчика, шанобливо обгинав самотню, ніби перекошену рекламою скелю його фігури, і закупівлею дорогоцінних металів цього дня цікавився на диво мало. А коли ввечері він повернувся додому, на столі на нього чекала вечеря.
Сумніви щодо зникнення напередодні заначених грошенят остаточно випарувалися. Підлизується, шельма! Дядько Вовчик обережно зазирнув у кімнату. Жанка сиділа в кутку дивана, з "Джейн Ейр" на колінах, утнувшись носом у хустку. Та ще й явно мокра від сліз. Він ретувався на кухню – наїжджати на нещасну жертву романтичних сентиментів явно не хотілося – і взявся до вечері.
Рагу було чудовим і швидко роздмухувало стравохід. Але це б не завадило дядькові Вовку відчути, що Жанка стоїть у кухонних дверях і не наважується увійти.
– Де бабки, Жанно? – з тоном церковного ієрея,що допитує чергову Орлеанську Діву, прогарчав він, човгаючи і не обертаючись.
– Які-такі, Вовчику, грошенята? – знайшлася відповідачка майже з поробленим подивом.
– Сама знаєш які - не придурюйся! Я гарую, як тато Карло, як той бобик по підземці рисачу, віддаю тобі практично все, а ти вже й останнє відбираєш...
– Добре, Вовіку, давай по-чесному. Мені ходити нема в чому...
– Як нема в чому?! Шифоньєр від шмотя ломиться, мало не трісне. І шафа у передній туди ж! А їй – ні в чому!
– Вовіку, ти не розумієш. Все оте морально застаріло і вганяє мене у депресію. А у нас дівчата у відділі, сикухи, одягаються будь-будь. Я себе на їхньому тлі просто бомжихою відчуваю. А я ще молода і хочу виглядати. Загалом, ти все одно з дружками все пробухаєш. До останньої шелеги прозюзюкаєш. А мені якраз на відріз не вистачало... На їж сандвічі!
– Які, блін, сандвічі!
Жанка стягла з верхньої полиці пенала овальну тацю наповнену якимось дивним хавчиком. Сандвічами виявилися бутерброди з круглих булочок, розпорошених по ватерлінії, з яких стирчали язиками жирні клапті оселедця. Вони ніби знущалися з дядька Вовчика, посміхаючись на весь свій ніби клоунський рот.
– До речі, Зінка мені зварганить брючний комплект. Колір гарний – персиковий теракот та беж на відливі. Клеш від коліна, клапана на пояс, капсулі, пістони. Жилетка "родео". Ось тут виточки, тут кишенька. Ні, навпаки, тут ... Вовчик, я буду ну, просто топ модель!
Кравчиня, що скромно називала себе Зіна Річі, по-дворовому була просто Зінгерша і жила в сусідньому під'їзді. Зінку колись вигнали з училища швейників за роман з негром, але голку вона не покинула, і вже років двадцять як строчила одяг у себе вдома. За старих часів роботи у неї було валом. І тому від перешивок вона пихато відмовлялася.
– Я вам, морди, модельєр! І волію дерзати над власним, авторським фасоном! – гордо декларувала вона стелі та стіни. Але нині, самі знаєте, криза надвиробництва. І замовлення для Зінгерші стали рідкісною, як дворовому псу мозкова кістка.
І тому дядько Вовчик просто завив від обурення.
– Ну, на хріна тобі, дай мені відповідь, цей той іще індпошив? Зінгерша ж з тебе тільки слупить табло, багато бабла. Знаю я цю видру солодкоголосу. Таких ниток наплете, наплутає, так заб'є памороки, так навішає – що не відчепишся. Он піди краще в секонд - там за секунди без зайвого клопіту все купиш собі, і все буде будь-яке імпортне, на будь-яку топ-мандель - за безцінь, практично задарма!
І те де, і те пе... Бо дядько Вовчик любив у своїх аргументах невблаганну логіку.
Жанка не в змозі виносити потік отих інтелігібельних резонів, у відповідь тільки істерично бовкнула:
– Вовчику, йди в сауну зі своїм секендом, зрозумів? Задер ти своїм крихоборством! Мені хочеться нормально жити! Хочеться пристойну річ на собі! Та й конституція в мене, знаєш, специфічна!
– Не шкір мені зуби, жінко, а то я тебе Крішну намалюю на харі! – Миттєво відреагував дядько Вовчик, перейшовши на рик.
– Трісни, урко, трісни, ти до Крішни, а я до Вітька. Я на тебе стукну, від у відповідь грюкне! Зрозумів?!
Аргумент традиційно подіяв. Дядько Вовчик опустив підняту караючу руку. Вітька Перлюк, їхній нинішній дільничний, колись давно з Жанкою у пожежному управлінні працював ще до того, як у ментуру записався, і там у них шури-мури схоже були. То ж Жанка, тварюка така, і справді могла у разі рукоприкладства підписати свого колишнього вухаря. Знову доведеться життя вчити, а то й у буцегарню запроторити може. Та головне не в цьому, не у Вітьку-менті справа! Просто не любив дядько Вовчик, як і будь-який нормальний мужик, з жіночою статтю битися. А вже з кохан-жінкою й поготів. Вона ж потім усю ніч у подушку ридатиме, аж у вухах булькати буде. А він себе вважатиме покидьком, що побив беззахисне створення, і бідкатиметься, і ходитиме сам не свій. І як тільки, зважаючи на це, навчити отаке підступне бабище? Вічна проблема. Чим карати? І як? О от прийняти образу – тяжко. Та відреагувати одразу за місцем події не приведи Боже правий, бо галасу про крики ці, та ніби і бій посудний буде багато. А цього дядько Вовчик не любив. А як спустити? Ні, спускати такого не можна. Бач, персиковий теракот і біж на відливі... Віджимаєшся тут з ранку до вечора, віджимаєшся, і лишаєшся, як пацан, без шеляги в кишені.
Комментариев нет:
Отправить комментарий