Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІЮГИ, ч.4

Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІЮГИ, ч.4

– Я не хочу його, – кажу і дивлюсь йому прямо в очі.

– Це ясно, – з правого боку долинає голос Левка. – Методологія перших кроків по запобіганню проста. Спочатку необхідно звільнити колонії. Ними є штучні моря по Дніпру. Їх наплодив хворий розум…

– Наші вчені не підуть на це, – перебиває його Тетяна. – Вони переконують, що все гаразд.

– Як наплодили, так нехай і звільняють. Шукають варіанти русел, – категорично відказує Максимум.

– Це дорого, – здушено та похмуро вичавлюю з себе слова. – Скажуть – нам це не під силу. І взагалі це маячня… Хіба я можу сказати про вас?.. – відчуваю, як відчай забирає сили.

– А як же! – вигукує Левчик. – Обов’язково. Необхідно відкрити витоки інформаційного джерела. Легалізувати його.

– Пришиють параною чи шизофренію. Цим і обмежаться, – дає цілком матеріалістичну трактовку Тетяна. І я, погоджуючись, хитаю головою.

– Ой! – вигукує Тетяна, а я не встигаю. Лише відчуваю – квітка сильно підкидає мене. Лечу високо в небо. Кувиркаюсь і нічого не можу утямити. Бачу тільки подібне відбувається і з Тетяною. Падаю на воду. На колючі застиглі айсберги гейзерів. Заплющую очі. Удар! О! Крізь опущені вії бачу, що квітка ловить мене своїми пелюстками. Незручно якось – волхви сміються, коли я порсаюсь в середині цієї “курячої сліпоти”.

– Розрядка пройшла нормально, – підбадьорливо киває головою Левко. – Можна констатувати позитивний наслідок. Адреналін випущено.

Хоч мені і не до сміху, та п’явки жахів згорають у підсвідомості. Знову вмощуюсь у кріслі. Тетяна ледь надтріснуто тихо регочеться, затуляючи долонею рота.

– Значить, з першим обов’язковим положенням завдання ми вирішили, – каже Максимум. – Це початкова програма мінімум. Тобто, крок від філософії боягузів та ледарів. Чи попросту людей, котрі не мають віри в свою особистість. Що занадто банально і книжно висловлююсь? Нічого, – волхв зійшов з крісла-квітки, – анімаційний синдром штучного прискорення темпоритму монтажу негативно впливає на процес мислення. Гальмує зони природної синхронізації з біоритмами космічних хвиль. – Він розправив плечі, розслабив руки, на мить застиг. За тим, наче птаха, плавно і гнучко змахнув ними. Відірвався від землі і закружляв над нами. – Ось що втрачено, – завис над головами, закрутившись веретеном. – Це елементарний учбовий показ, – м’яко опустився на ноги. – Ваші космічні кораблі – іграшки. А для нас надсвітова швидкість просто справа майстерності. От ми і долаємо часовий простір у десятки мільйонів років… Анемічні ви наші, – зітхнув.

– Підходимо до льодовиків, – підхопив Левко. – Процес виглядатиме так…

І в цю мить, хоч і не розвертали ніякого екрану, пішли кадри.

Над брудним смердючим болотом густо кружляють величезні зелені гелікоптери. З них випущено шланги, з отворів яких ллється рідина, що нагадує добряче розбавлене молоко.

– Рятівна акція після спуску першого штучного моря, – коментує Левчик. – Дезактивація, рекультивація. Це ви бачите розчин, в складі якого аміак. Його ще не винайшли…

– А хто винайде? – чую запитання Тетяни.

– От цього і не скажу, – сміється Левко. – Адже одним з набутих в Калі-юзі синдромів втрати психо-імунодефіциту є заздрість. Навіщо щоб вона знищила винахідника?

– Скажи їм, – втручається Максимум, – що водні стагнації штучних морів при випаровуванні викидають в атмосферу мертвий атмус.

– Ти ж уже сказав…

В кадрі довгий проїзд камери на одному загальному плані. Вода. Схоже – море. Стрибають дельфіни. І раптом серед них я бачу Нессі. Вона витягнула шию і, кокетуючи, вочевидь позує перед знімальною камерою.

– Так виглядатиме загальна картина цієї області Євразійської частини після спуску штучних морів, – продовжує Левко. – Нічого жахливого, – заспокоює. – Це не наслідок потопу. А перший позитивний результат. Свідомий вчинок людства, – зненацька аплодую. – Відбулось возз’єднання Азовського і Каспійського моря. Люди переселені…

– Куди? – запитую.

– Роль ООН епохи виходу Калі-юги не в моїй компетенції, – відказує Левчик.

– Ви так все утаємничуєте, – обурююсь, – що, наприклад, я вбачаю в цьому змову…

– Отож бо й воно! – вигукує Максимум. – Ми добре знаємо, з ким маємо справу. Мораль вашого періоду – аморальність. Ви юзери! А належить бути істотами мислячими. Та ніхто не силуватиме Калі-юзерів до доброчинних справ. Захочете глобальну катастрофу – матимете. Зараз ми демонструємо вам один із гуманних шляхів виходу. Так би мовити, варіант запобігання. Вибір за вами, Калі-юзери!

– Увага! – закликає Левчик. – Криги полюсів. Початок завершення реконструкції планети.

По кадру, точно, як у першому фільмі братів Люм’єрів, прямо на камеру, тобто, нас – глядачів – летять фантастичних розмірів льодовики.

– Телепортація в місця пустель айсбергів, – статечно мовить Левчик. – Якщо ви оберете варіант, запропонований нами, то знатимете гравітаційні секрети і без проблем переправлятимете айсберги в потрібні, математично та фізично точно визначені місця. Запаси пустель і властивості пісків зіграють свою рятівну роль. От і завершено свідому реконструкцію планети. Рівний клімат без перепадів, розломів та пустот.

– Ще одна утопія, – ми з Тетяною перезирнулись. – Скільки їх вже створено, – іронічно ціджу крізь губу. – Кампанели, Нострадамуси, Маркси…

– Так, – підхоплює Тетяна, – кажуть, за тисячі років людство зовсім не змінилось…

– Все змінилось! – категорично стверджує Максимум.

Він встиг одягти свої постоли. Стоять волхви напроти нас. Начебто такі ж, як і ми. За їх спинами мезозойське Сонце грається невинними викидами гейзерів. Невже і справді це Голосієво, і я на Митькиному озері періоду Мезозою?

В цю мить мене шарпнуло і понесло. шалений і такий теплий та безпечний вир…

– Котра година? – сиджу вдома на своїй кухні. Син увімкнув газ і поставив чайника.

– А хто тобі двері відчинив? – дивується. – Чому ти в шубі?

– Не знаю, – стенаю плечима. Адже я дійсно не пам’ятаю ні як опинилась вдома, ні чому так сиджу у кутку.

Сердито вскакую, виходжу у передпокій, роздягаюсь.

– Ма, скоро двадцять третя година! – голосно каже син. – Розбуди мене завтра, як завжди за п’ятнадцять хвилин до сьомої. 

Дивлюсь на телефон. Вагаюсь лише мить. Набираю номер. Тетяна довго не піднімає трубку.

– Слухаю! – нарешті озивається напівсонним голосом.

– Я тебе розбудила?

– А!.. Як доїхала?

– Не знаю… Начебто нормально… Ти як?

– Все добре. Спати тільки щось дуже хочеться…

– На добраніч!…

Дивлюсь у свічадо. І чомусь згадую вишневий сад дитинства. Дерева тоді були високими. А ми, малеча, завжди хотіли вилізти аж на саму верхівку. Адже саме там були найсолодші вишні. І, якщо вчасно до них діставались, то ягоди нахабно скльовували горобці…