Варел Лозовий: БІЖ НА ВІДЛИВІ, ч.2

Варел Лозовий: БІЖ НА ВІДЛИВІ, ч.2

Аргумент традиційно подіяв. Дядько Вовчик опустив підняту караючу руку. Вітька Перлюк, їхній нинішній дільничний, колись давно з Жанкою у пожежному управлінні працював ще до того, як у ментуру записався, і там у них шури-мури схоже були. То ж Жанка, тварюка така, і справді могла у разі рукоприкладства підписати свого колишнього вухаря. Знову доведеться життя вчити, а то й у буцегарню запроторити може. Та головне не в цьому, не у Вітьку-менті справа! Просто не любив дядько Вовчик, як і будь-який нормальний мужик, з жіночою статтю битися. А вже з кохан-жінкою й поготів. Вона ж потім усю ніч у подушку ридатиме, аж у вухах булькати буде. А він себе вважатиме покидьком, що побив беззахисне створення, і бідкатиметься, і ходитиме сам не свій. І як тільки, зважаючи на це, навчити отаке підступне бабище? Вічна проблема. Чим карати? І як? О от прийняти образу – тяжко. Та відреагувати одразу за місцем події не приведи Боже правий, бо галасу про крики ці, та ніби і бій посудний буде багато. А цього дядько Вовчик не любив. А як спустити? Ні, спускати такого не можна. Бач, персиковий теракот і біж на відливі... Віджимаєшся тут з ранку до вечора, віджимаєшся, і лишаєшся, як пацан, без шеляги в кишені.

Хоча постать у неї справді специфічна. Талія вузька, а нижня духовка нічогісінька. Але спускати не можна!

Жанка пішла до кімнати, захлопуючи за собою всі двері.

Зітхаючи, дядько Вовчик ще довго курив і  думи його тяжкі, то ж про всяк пак звісно журився про гірку свою долю.

Бо незручно виходило перед хлопцями. Адже друзі. Вони ж йому і передок, що після аварії став схожим на пердак, підварили, і бак пропаяли, і бік відрихтували, і кузов виготовили... А він? Йому ж ні Єгорович – хрич хренів, ні Вітька-сучара – кальмар сушений, нізащо не повірять такому безглуздому розкладу і обов'язково його ж жлобом виставлять. Він же їм обіцяв під уїк-енд галявину накрити. 

"Щоб тобі колом твій вікенд ікнувся, алкан ти закінчений!" Та як так можна казати! Прикро, адже дядько Вовчик зовсім ніякий там алкан, не залий очі, як деякі. Так, іноді посидіти з друзями, яких знає триста років, побазарити під якісний закусок – то ще куди не йшло. А тут  не за просто так, а почастувати, і тим віддячити за справу зроблену файну. Святе діло. Потім сама скаже – вези до тещі на свята, перед родичками та подругами дитинства повикаблучуватись столичним життям. А тачка у відстої, їй триста років в обід. Як же все це було не виправити?! А? А тепер що вони йому скажуть? Немає тепер тобі, дядьку Вовчик, довіри. А це Зінка, як та клізма, зараза, гримза косорота – наперед за нього все порішала!

Коли він, нарешті, ліг, Жанка, як та гюрза, спробувала до нього всім своїм хтивим тілом притулитися. Але дядько Вовчик був невблаганний. Секс у цій ситуації знаменував би повне поразка внутрішніх духовних засад. Тому Жанка, не солоно хлібавши, відвернулася і засопіла.

А дядько Вовчик  всю ніч провертався як карась на пательні, зітхаючи та думаючи про таке… Ніби ні про це і ні те…  Але під ранок його сном зморило.

Коли ж він прийшов знову до тями, Жанки вже не було. На сковорідці огидно лежав крижаний якийсь там омлет. Він подивився наскрізь крізь нього і сумно накрив його кришкою... Їсти зовсім не хотілося. Біль і розпач не відпускали і, як і раніше, гризли серце дядька Вовчика. То ж він грізно підступив до шифоньєру і різко рвонув різьблений ключик. Шифоньєр здригнувся, а дзеркальні дверцята видали примхливий, скривджений вереск.

Просто перед орлиним поглядом дядька Вовчика, на капелюшній полиці, надуваючись боками, якось дивно зорився пакунок. Дядько Вова стягнув його вниз і шпурнув на незастелене шлюбне ложе як ганебну зрадницю. Обгортковий жовтий папір був увесь поцяткований логотипами з написом "проміс". Та зараз без надмірних сподівань він увесь розхристався, виплескуючи на постільний прибій вміст пакета. Так і є – чистий, теплий, оксамитовий, ніжно персиковий теракот, що відливає бежевим. Дядько Вовчик кровожерно оскалився і вп'явся в нього шулікою.

Але раптом з кухні до його слуху долинув до болю знайомий звук, який чомусь здивував його надзвичайно. Дядько Вовчик напружився. Цей звук сплутати було неможливо, бо це був гуркіт кришки сміттєпроводу, що тільки закрилася!

Справа в тому, що їхній будинок сталінський – п'ятдесятих років, із сірої цегли, з рельєфним карнизом та високими стелями, завжди викликали гостру заздрість у мешканців всіх сусідніх «хрущовок» та «брежнівок». Але головний відмінний бзик цієї будівлі полягав у тому, що у кожній квартирі, на кожній кухні – був індивідуальний, персональний, окремий відводок у спільний сміттєпровід! Щоправда, зручність ця вже років десять як канула в Літу, відколи двірники перестали регулярно вставляти з двору пом'яті бачками для сміттям, і витягати їх із підвалів назовні. На зміну їм прийшли схожі на місяцеходи колісні контейнери для автонавантаження. І лише тоді Інститут сміттєвих відер у квартирах їхнього будинку було урочисто реставровано.

Але давно не використований люк на кухні чомусь звучно прогримів. Бо він це чув. До того ж долинув і пластмасовий стукіт перекинутого відра. Що за хріноть? Злодії?! Дядько Вовчик, вкриваючись холодним потом, як був, з відрізом у руках, прокрався навшпиньки через коридор до кухонних дверей і від здивування... обімлів. Бо посеред кухні серед розкиданої яєчної шкаралупи і картопляного лушпиння височіло щось, що не подавалося ідентифікації, і витріщало на дядька Вовчика свої вирячені зіньки, які світилися бузковим світлом. На нього дивилося таке собі губошліпе ухопище ростом трохи нижче за табуретку. Пухнасте, вкрите прямим, довгим ворсом, начебто у нутрії. У формі рукавиці, вивернутої хутром назовні. Звір – не звір, але щось напрочуд дивне, тому що нічого подібного дядько Вовчик ні в природі, ні по телику не зустрічав досі.

Хоча воно і нагадувало чи то Вахмурку, чи то Чебурашку із совкових мультиків чи ще цього прикольного американського прибульця Альфа. Але то звісно – ляльки, а це явно живе. А може, це білка? Дядько Вовчик потер пальцями прикриті очі, дрібкою до перенісся. Потім відкрив їх. Але бачення не зникло.

– Здрастуйте, Володимире Сергійовичу! - проскрипіло воно раптом цілком людським голосом.

– Здрастуйте! – автоматично кивнув дядько Вовчик, але при цьому його очі полізли на лоба і, схоже, загальмували тільки на залисинах. Горло стиснув спазм, що опустився в груди і віддався назовні гикавкою.

– Ти, ик!, хто? І-ик-інопланетянин?

– Ні, Володимире Сергійовичу, я не інопланетянин, я – землянин, як і ви!

– Ач як воно, ик! – Зрозумів дядько Вовчик, не розтуляючи рота.

– Та ви насправді заспокойтесь, бо я – землянин, тобто мешканець планети Земля. До того ж, висловлюючись мовою людей, я – громадянин цієї країни, мешканець цього міста, і навіть мешканець вашої квартири!

– Це, ик!, як же? – у грудях дядька Вовчика ворухнувся автоматичний протест.

– Просто я – Барабашка, домовик... Ну, загалом, реєстровий дух квартири номер сорок два, тобто вашої. По стояку – сьомий рівень, ліворуч.

– Ач, як воно… Ик… А!

– Та ви не хвилюйтеся, я не один такий. Кожна квартира вашого під'їзду має свій дух, а у всіх нас – чотирнадцять.

Дядько Вовчик потроху почав звикати, переконуючи себе, що його зовсім не глючить. Білка так безпосередньо не косить, це точно... Єгорович, хрич хронів, житухою пожмаканий, у колишні часи і в ЛТП залітав, і якось достеменно описував всі принади цього стану – деліріуму по науковому, і добре поясняв як і після чого той стан накочує ... Трясучка там всяка, жар у голові. Та ще ніж у руки не брати, бо простиркнеш себе, бодай Боже, в пузяку. І буде тоді тобі споконвічне не фраєрське – залізяки на пузяку геп! Але… Оце щось не дуже на таке схоже. Та й звідки їй, цій білці, взятися? Адже дядько Вовчик точно людина небагатоп'юща, які б інсинуації не зводила на нього Жанка.

– А що, у Зінки-Зінгерші така чума на хаті теж є? – поцікавився дядько Вова.

Барабашка анітрохи не образився.

– Ні, у вашому домі тільки у мешканців вашого під'їзду!

– Це чому ж така дискримінація? – резонно здивувався мешканець третього під'їзду.

– Та справа в тому, що ваш будинок побудували на місці гео-енергетичного розлому, на сході потоків різної частоти, що породжують особливі вібрації. Це місце завжди було священним, ще за дохристиянських часів. Тут ще і дуб стояв. А під ним – жертовник був і капище. І дух дуба поділявся, як русло річки з притоками, на духів гілок і гілочок, і пуп’янок, і листочків... І кожній гілці поклонявся свій рід, а кожній гілочці – окрема сім'я.

– Боже, марення яка! Ну, ти й женеш, брате, ботаніку!

Кудлатий гість незворушно продовжував. Дядько Вовчик для кращого розуміння безперервно тряс і хитав головою, свято вірячи, що яскрава демонстрація розуміння неодмінно має це розуміння посилювати.