Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.7

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.7

Марика від душі посміялась над тим, що трапилося і стала думати, куди подіти каністорку зі старим. Справа була непроста: адже не вливати ж його у справжній двигун внутрішнього згоряння. Від подібної доливки, тільки й того дивись,будь-який джип “Черокі”, будь-яке спрагле “Жигуленя”, а чи навіть і “ВАЗ” негайно перетворяться на цілком некерованого Змія Горинича, а тому...

Укушений Вітольдом Карловичем щасливий володар високооктанового бензинового палива вийшов з платного туалету явно перевантаженим морально і фізично. З одного боку, його розпирало почуття глибокого задоволення, настільки знайоме всім нещодавнім совковим громадянам, але, з іншого боку, нив і набрякав цей безглуздий раптовий укус, якого так просто тепер, схоже, було не позбавитися. До того ж і каністорку він знайшов не бозна-де,а прямо біля входу до платного сінематографічого пісуара. Іна своє лихо не помітив, що на зовнішньому боці каністорки було кимось спішно надряпано червоним по сірому: “Ідіть ви всі на...”

Молодий, ретельний дільничий, що тільки вчора мав аудієнцію у Великої Хазяйки “труби”, як і належить новой мітлі, пильнував. Виявивши гасло, яке не мало нічого спільного з політикою: “Не соромтесь – збагачуйтесь”, він надмірно зрадів можливості виявити свій службіський запал, і негайно заарештував пещеного молодика за порушення норм суспільної моралі. Наручники замкнулись на зап’ястях – міліцейської і пещеної прокушеної рук,утворивши жалобний тандем, що й потягнув тепер по усьому “Хресту” оту кляту каністорку, матюкаючись і пригадуючи при нагоді усіх дрібних представників нечисті, прямісінько до РВС. Більш за всіх у каністорці скиглив і лаявся нещодавній улюбленець долі, а тепер бранець долі і в'язень совісті Вітольд Карлович Шварц...

Сама Марика мала “лайновий” характер, оскільки запросто могла кого хоч завести до виру – і не завжди тільки до суто житейського. Дочка русалки з Перегеп-чорти-б-його-брали-озера,вона не могла бути іншою. І,схоже,хтось про це знав.

Сумна стегниста тітка добрячих сорока ягідних років, з рудою паклею погано пофарбованого волосся і якесь хирляве чмо, люте і мляве, за київськими мірками років шістдесяти, з'явилися зненацька у дзеркалі. Обоє були зодягнені у строкаті підштанки, пойменовані в Ігупці “багамами”, які не мали нічого спільного з справжніми нащадками маорі,що навіть у страшних снах у подібних штанцях не тусувались. В обох страхіть торси прикривали чорні футболки з жовтими трафаретними “бетманами”-кажанами і лихими написами 'ТіпТоп-тобі-Бой”. Такі собі крутогруді почвари, чим тобі не на повний відпад.

– Ой,не можу! – засміялась Марика. – Це ви ота крута публіка? Та з вас вже давно вся труха на асфальт висипалась! В чому тільки душі ваші мерзотні тримаються?

– А ти б не глузувала з нас,безсоромна! – прошепелявило свічадо голосом Третього підкопитка Сатани. – Так, золотко, як би там не було, але – ми, будяк пекельний смертним у бік і усім почворам загальний спільний привіт! – при його словах на кухні загримотів і поскидався з численних місць посуд. Марику це обурило. До кухонного обладунку вона ставилась свято: любила і вміла глотувати і пригощати, а ще до того варити зіллячко всяке, хоч і купували в неї одне тільки вариво від імпотенції, звісно ж, що не покупець, то інтелігент трюханий. Закордонну віагру винайшли набагато пізніше, а тому Вожила роздратувалась.

– Цього мені тільки бракувало! Посуд фамільний ще ніхто на кухні ніколи мій не крушив, так що негайно розставте все по місцях і припиніть тут так по-жлобськи фігльярничати! Фамильярнічати в мене теж недоречно,– вона трохи охолонула. – Просто давайте побалакаємо по-свійськи і уточнимо по-товариськи, що до чого, що від чого і що до того навіщо... – запропонувала вона, зненацька змінивши гнів на милість,і упірнула у зручне крісло, виточене з кісток останнього єдинорога і підбите цупко під паноксамитом цілющим нерозрив-зіллям. В кімнаті повіяло тихою заводдю; прибулим здалося, що от-от зірвуться і здіймуть істеричний галас жаби болотні, але в цей час, тепер вже крадькома заскиглив,та щось настирливо забелькотів Рикович:

– Нам би відрядження відмітити, мем, – прибув, напаскудив, вибув, а то Гаспид пекельний свого з нас не спустить, хіба що шкіри на луб’я порве!..

– Вам штемпелем чи тату? З вашими витівками? Та ви в мене тут же з десяток-другий небіжчиків наклацаєте, немов насіння налущите! А вони в мене й так від радіації мруть! Вибачайте, нема дурних! Забирайтеся до лихої матері, трясця вам у суглоби!

– Але, мем, це ж несерйозно! Адже ми не шантрапа підколодна,не перекоти-поле, не гопники тупорилі! Ми з місією, мем, зі справжнісінькою місією з відділу суміжних контактів.

– Чи це так, Риковичу? – дозволила собі засумніватися Марика, вона ж звісно Вожила.

– Істинно кажу вам: так! – надривно залопотів Рикович. – Ми зі служби гносеології страхів – так би мовити, самі лише наполохаємо, але не лякаємо, тільки чужі страхи випробовуємо на міцність.

– Ну і як, ота міцність?

– Та так собі,– делікатно-ухильно відповіла рудоволоса Мар’яна.

– Ах ти,змія підколодна,пліснява поганко! – обурилася Вожила. – А хіба не ти пила ниньки кров у цнотливої Ірен та її хлопця Вадима?

– Але дозвольте, – яка ж вона незайманка? Теж мені панянка цнотлива! І потім, пила я тільки дещицю! Так би мовити, на аналізи: теє-сеє, навіть не кров, а тільки смак від мамзеї,– дрібно засміялась рудоволоса. Але,трохи пом’явшись, додала – Адже мені без людської кровиці і натуралізуватися було не можна!

– Бреше вона, стерво, бреше,– пригадавши Мар’яні всі свої колишні образи, обурився Рикович. – Їй би й кагору вистачило! Вона завжди самим “фаустом” все діло вирішувала – самим тільки нуль сімдесят п'ять,а закусювала, коли чим Гаспид пекельний пошле!

– Нехай візьме і тепер вип’є того ж шмурдяка на кухні! Їй зараз Мурлон необхідний, щоб “фауст” доставити. Зате кров негайно поверни молодим, та так, щоб без усякої порчі.

– Може,тепер й дівоцтво зобов'яжеш цій дурепі вертати?

– Над цим я ще поміркую. Можливо, з огляду на вашу місію, робити цього вам і не треба. В усьому ж іншому все повинно бути бездоганно. Це ж треба – ледве тільки від Гаспида оговталися, як тут же двох нових упирів світові пред’явили. Адже що Вадим, що Ірен тепер вже упирі. А кров у них молода. От і виходить, що занесли ви заразу, крутішу за СНІД.

– Добре,– згодилась Мар’яна. – Поверну я їм кров їхню шалену. Але все рівно самі собі карк зламають, бо як не ми, то інші відкриють у них прорву житейську...

– Це ми ще подивимось. Он і в мені, як не крути, отой вир душевний плещеться, а чи бач, жодного з цього сірого світу не звела і вам на те дозволу не давала. І не дам, сучі ви діти…  Бо живі люди на земні хвороби нездужати мають, а не на ваші муки пекельні. Сказала – і край...

За десять хвилин до кімнати повернулася п'яна в гепки бомжиха, позбавлена всіляких вікових ознак, в якій тепер важко було пізнати по-молодецьки статечну козир-дівку Мар’яну. В руках у неї були дві двохсотграмові капсули. Марика прийняла від старої дорогоцінні живі посудини й бережно поставила перед собою на трюмо. Трюмо покірно видохнуло: “Угу,слухаюся,пані”. “Тепер піди і поверни”,– їй задумливо промовила Марика...

Дзеркальна площина трюмо ніби обледеніла. На поверхні проступили холодні блакитні кристали, що якимось невідомим чином стали всотувати в себе вміщену до посудин-капсул кров.

Кристали збільшились і стали поволі рожевіти. В ту хвилину,коли вони досягли криваво-червоного кольору, Марика заспокоїлася. Ані Вадиму, ані Ірен більш ніщо не загрожувало. Бо вони навіть не помітять, як поступово до них повернуться через густе київське повітря випиті нечистю криваві децилітри.

Тепер слід було подумати і про гостей: призначену натуралізацію вони якось грішним ділом минули, то ж виходило, що назад їм дороги немає – та й шкодити тепер особливо не будуть: 

– Ледь що – тут же вгамую,– спокійно розсудила Вожила,– та й вік Мар’яни не з прудких – так довго не живуть. Крізь кволий макіяж той вік як слід проступає,так що пора їх остаточно матеріалізувати і вижбурнути на міський асфальт.

Нехай побродять бомжами по планеті та всмокчуть всі принади від безпросвітності житейської, колупаючись у смітниках на задвірках та потрапляючи на помийках в люто бешкетні ігри крутих, під час яких не раз і не два відітнутнуть їм голови і відріжуть різні частини тіла для залякування тих, хто з земних та ніякових:  тоді й подивимось, до чого вони самі дійдуть. Якими себе жахами насолодять і не чи запросяться по тому негайно назад – до Пекла гаспидного…

Тільки подумала, як вони самі вийшли з чарівного свічада її невибагливого старенького трюмо, і раптом впали перед нею навколішки. Не встаючи з крісла, самими лише вказівними перстами незворушна Марика доторкнулась до їхніх вузеньких лобів. Почувся запах сірки, змішаний з запахом підгорілої печені з цапа старого. На полущених масках спотворених облич в обох прибульців стала проступати справжнісінька кров. Самі прибульці при цьому почали поволі осідати біля її ніг на підлогу...

Марика Марико чесно заробляла собі на життя – керувала в Києві черговим товариством з дуже обмеженою матеріальною відповідальністю “Альфа-Скорпіон”,в якому управлявся Гарик Вонс, що якось злигався із розумними істотами з планети Плейбой. Істотоньки ці молилися всесвітньому богу Зексу, який був близьким до земного похідно-похітливого відповідника – секс.

В самій місії “Альфа-Скорпіона” звично пудрили неофітам мізки,пропонуючи зразки космічної екзоеротики, що насправді тхнуло звичайною земною облудою і виявлялося не більш ніж збоченими зносинами з тумбочками, табуретками, призмами і магічними люстерками. В останній час у місії стали розроблятися найяскравіші взірці сексуальних нічних горщиків, і на це витрачалося чимало часу й сил.