Веле Штилвелд: ЗУСТРІЧ НА ЄЛИСЕЙСЬКИХ ПОЛЯХ,(інтерв'ю в Переднебессі)

Веле Штилвелд: ЗУСТРІЧ НА ЄЛИСЕЙСЬКИХ ПОЛЯХ,

(інтерв'ю в Переднебессі)

Якось трапилося бути мені на Єлисейських полях. Та тільки не Паризьких, а Переднебесних. Зустрівся мені тамтешній вівчар-інструктор – увесь у дранті і над головою його геть дірявий, промоклий наскрізь німб навскоси, як кашкет у вояка термінової служби дембельного періоду. І голосить той вівчар-інструктор у всю свою піднебесну горлянку, немов Ієрихонська труба.

Я спантеличений, зупинився, відрекомендувався... Відвернув переднебожителя від лементів Єгипетських, завів мову про хиткі життєві тонкощі. Так і познайомились. Вівчаря звали, природно, Пан, щоправда, з вигляду не козлоногий, а за переднебесною ієрархією – Янгольський.

– Ну, тоді я, – кажу, – нібито добродій Київський... Бо пан – то що добродій, що товариш. Виходить, і ви – добродій Янгольський.

– Ну, гусак свині – не товариш, але й насправді вигляд у мене хоча і переднебесний, але далеко не панський, – одним словом, згодився Пан янгольський добродієм Янгольським величатися.

– Чого блукаєш довчасно в Переднебессі? – запитує в мене добродій Янгольський зацікавлено.

– Та от, немовби на екскурсії тут, строго за синусоїдою попутного сновиду. А все через те, що янголи стали до мене у сни з’являтися. Ось і вибрався розібратися, що воно до чого та й як.

– Ну тоді ти потрапив чітко за призначенням. Але особливо розбиратися тобі тут ні в чому. Розумієш, всі ці душі небесні, що на Землі янголами звуться, вельми нематеріальні. Але, бач ти, до земних вибриків охочі. І з мене, древнього, всіляко глузують, оскільки через суцільні турботи в Переднебессі, немає і не може в мене бути особливих поглядів на Землю матеріальну, тоді як вони будь-якими хитрощами так і намагаються гепнутись прямісінько на твердь земну, щоби куди як більше грішити, ніж у минулі часи. Для таких відчайдушних осіб на астроплані сім днів – як сім років, а, бач ти, дельтапланів у Переднебессі для забаганок тих спритників зроду не водилося. От і вистрибують швидесенько гуртами, анічогісінько не тямлячи. І тут же розбиваються. І таке дуже часто трапляється. Інколи закипають пристрасті від невгамовних янголів і янголиць, але ледь тільки вони вибрикнуть в Переднебессі, як одразу на землю – зоряним каменепадом. Немовби і переліченні душі, а на обездушене каміння обертаються. А ви там у себе на землі волаєте:

– Метеорити, боліди, астероїди!..

Брехня! Це все ті, хто без мене, вівчара-інструктора з Переднебесся, до земної юдолі завітати вирішив: багато хто відразу з астроплана, ще і від гріхів минулих як слід не відмившись. Їм слово, а вони тобі три, і вже через короткий термін знов подавай їм твердь земну обітовану для всіляких гірших за колишні мерзотностей, а там вже і без них, сам розумієш... І звичайно ж, про ніякі переднебесні амортизатори і ремені безпеки вони і сном-духом не знають. Так замало того, що самі на камені обертаються, вони ще і інші живі душі собою ж гублять.

Влучить такий камінь у тім’ячко – і з’явиться на Астроплані душа янгольська від чергового небіжчика. А люди не чебуреки, їм аби дозріти до смерті – тоді і в отарі переднебесній вели б себе гідно, а не блазнювали б тупо зі споконвічно дурепним «Даєш!..»

А то ще урікає когось такий, із дозволу сказати, камінь, і пробачення не попросить, і залишиться на землі хатка на три латки, а душа без крилатки покине Землю завчасно і навіть заблукає на міжзоряному шляху. Тому що не всяку душу деякий вівчар встигне забрати до отари померлих, і буде ся горопашна душа блукати вздовж Чумацького шляху, доки не приб’ється до таких же нетямущих, і не кинеться в переднебесну революцію.

Знову ж, у небесній отарі янголів не вистачає, а мені догана за це вкруту від самого Старого, бо саме я поставлений навчати переднебесні раті не просто з небес вниз головою стрибати, а вертатися на Землю вкрай ніжно, по-божому, і в людській подобі на землі проявлятися. Покірні навчаються довго, і, як належить, бездоганно; спішні ж – хоч і не камінням на землю геп-геп, а все одно прагнуть не людьми вислизнути. Ти такому тисячу раз торочиш:

– Ніжненько, дурна твоя макітра небесна, через лоно жіноче, через лоно, теплими водами оповите, – а він тобі на те з Переднебесся буц-туц... Та вже не людиною, а вороною.

Де й обличчям прямо об камені чиркнеться, ще й недолюдським, янгольським, і обдере те обличчя, і зітре його до потилично-черепних кісточок – і на тому край. У такому вигляді ніхто його в люди не випустить.

Або от ще: ледь лиш від життєдайного патрубку в пуповинні повітря ковтне, як зараз же тобі поспішно і закряче. А йому ж сказано було, дурню, що в плаценті материнській не крячуть, а осягають ауру людську через лоно материнське. Ось і хапаєш таких башибузуків, і витрушуєш із людських подоб.

А з іншого боку, вони вже ніби й не янголи, тому що і пики в них порепані, і пельки поземному галасливі. Думав я довго над тим, що з цією некорисною братією робити. Хотів був на усипку та на утруску списати, та тільки сам Старий через Допотопного янгола наклав на мене анафему, через яку навіть янгольський німб збочило, і наказав мені той янгол зі Старим у безплідну полеміку не вступати, а за порадою старших же начальницьких серафимів приборкати молодших поплічників і будь-яким чином безглузде становище виправити. От я і виправив.

Подивись: тільки де містечко, тільки де село, тільки де стріха над хаткою випнеться понад землею – як там же, поряд із житлом людським, обов'язково віднайдеться зграя недолугих ворон – безглуздих, дурепних, галасливих. Ледь ті крулі закрячуть – хоч вуха воском заливай. Навіть нам тут, у Переднебессі, просто лихо з барабанними перетинками. Це від того, що вони, ворони, всі до єдиної, мене ганьблять за не набуті їми людські подоби.

А тільки війна, вони ж перші ще живим та теплим очі до смерті викльовують. Але і люди до них, прямо скажу, теж ідуть не з ласкою. Тільки де голод, руїна – найперше саджають на рожен ворон і, хоч плюються, а з'їдають до кісточок. А Старого від всього цього просто нудить.

Адже він знає, що і люди, і ворони – з єдиного янгольського Переднебесся, та тільки жодній душі страхувальних ременів із парашутами не видасть. Так, видно, у нього споконвіку повелось, а тому от все так і розв’язалося: вертаються на грішну землю трояко: хто змертвілим каменем, хто крякаючим вороном, хто істино людиною.

Мені ж залишається звичайна повсякденна служба – навчати, наставляти, врозумляти за повним курсом, але тільки доти, доки всякий для себе самого на Землю дороги не вибере. От я тобі й кажу, добродію екскурсанте Київський: при пробудженні ніколи різко не скрикуй – бо цілий день прокрячеш. А тим більш ніколи баско спросоння не вистрибуй з-під ковдри, а то гепнеш мимо домашніх капців об підлогу маслаками, немов насправді кам'яний. А більше – що казати... Перш ніж прокинешся, раз і назавжди попрощайся зі мною і посміхнись цій казці. Як і всяка казка, до часу втішить вона тебе і забудеться. Якщо тільки не стане правдою через твою необережність…

Я розплющую очі. За вікнами стукотить у скло великий старий ворон. У дзьобі в нього крихітний камінчик. Я несподівано показую воронові язика – і той від здивування кряче, випускаючи камінчика, що настільки ж зненацька летить, час від часу кресаючи об стіну і креслячи яскраву смугу до самої землі.

В цей час тротуар підмітає на добрячому підпитку двірник Трохим. Камінчик падає за два кроки від Трохима і, не помічений двірником, залишається лежати на асфальті.

Вересень 2000 р.