Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІЮГИ, ч.3

Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІЮГИ, ч.3

–Бач,друже,–засміявся волох,–ця наша гостя теж готова вже погодитись,що в Мезозої люди живуть,–вони поручкувалися.

–Невже? –знову мимохіть ковзнув поглядом юнак.–Та хіба ми для них люди? Щонайменше –прибульці.Як ні,то боги або дикуни чи монстри.Адже за їхньою концепцією…

Обоє засміялись.А мене,відверто кажучи,їх поведінка почала дратувати.Та й Тетяна десь на своєму драконі повіялась.Гості –бач! Можна подумати,я сюди напрошувалась.Струснувши плечима,я вперлась кулаками в боки і виразно затупала правою ногою.Такого ставлення до себе не люблю.Гейзери –гейзерами,а з етикетом і у Мезозої негаразд,хоч і вихваляються.

– Ох же й дошкульний ти та меткий на язик! – чую таки вистачило у Максимума здорового глузду зробити зауваження цьому безтактному мезозойцю.Прочитав,мабуть,мої думки,та я й не збираюсь приховувати свої емоції.

– Хіба я не правий? – не погоджується бронзовошкірий.Бач,як засмаг.А що їм? Хіба вони знають,що таке смог,радіація,екологічне забруднення? Чи,може,працюють аби заробити на виживання? Живуть у Раю.Тут і байдики можна побити і себе випестити.

– Може тобі,Максимуме,і байдуже.Та,коли мене дияволом чи язичником із завдатками канібала обзивають,то,щиро кажучи,не можу до найсвятенніших калі-югістів з повагою ставитись.Про любов навіть не згадую,– ображено насупився.

– То я таки і сказав її синові правду… Хай знає! Адже він мені не чужий. Скільки б там епох не минуло, та гени живуть…

– Ага! – несамохіть вирвалось у мене. – Значить, ви шановний мезозойцю, тероризували, шантажували і зомбували мого сина? От і вся ваша хвалена мораль, – опустила я очі. Мурахи смугасті, на тигрів схожі, повз мене повзають. Не такі вже вони й великі. Подумаєш – ледь за метр набирають! – Навіщо ви дитинці навіювали жахи, мовляв, не можна нищити подібних до себе? Хіба він робить це?

– Я що забороняв йому рибу ловити? Чи, може, він жалівся, ніби хтось лякав його чи до чогось негарного направляв? – дивиться мені в очі, і жовна впертості стрибають. Ти ба який родич знайшовся?

– Родич, родич, – намагається встряти між нас волхв. Теж мені великий мудрець знайшовся! Хапає мої мислі і нахабно використовує їх проти мене! – Навпаки, – переконує Максимум, – я за вас! О! Як же важко розібратись у в родинних стосунках. Ну й характери! Одразу видно – рідня! – і зненацька зареготав і заплескав у долоні. – Браво! Любі мої! Скільки часу минуло, скільки пережито! Та, попри все, в екстремальних обставинах таки виявляється те, що вас об’єднує! Га?

– Мене з нею?..

– Мене з ним?.. – синхронно обурились ми. Це розрядило атмосферу, бо я таки відчула – мезозойський терорист не викликає вже попередньої антипатії. Дивина! Дивлюсь на нього та й думаю, а нівроку предок був. І чим далі придивляюсь, тим більше не тільки зовнішнє, а й духовне схожість зі своїм сином знаходжу.

– Ви там у своїй Калі-юзі тримайтесь! – нервує юнак. – Інакше не можна. Вітай там від мене.., – очі його зволожились, а голос тремтить. Махнув над головою рукою і так же несподівано по-англійські дематеріалізувався.

Я розгубилась, розчулилась і чомусь стало мені водночас сумно, гірко і радісно. Максимум застиг, вперіщившись у гейзери, і тільки бороду погладжує. Мовчить. І тут наче й сама вже чую його мислі.

– Бачиш, – звучить в нетрях мозку мого його голос, – я не знав про сон. Вибач, такої зустрічі і не планував. Ти згадала. Він почув. От і прийшов. Хіба це погано? Не впевнений…

– Не знаю, – мислю собі так. – Все одно зустріч уже відбулась. Та й тепер мене не тривожитиме сон мого сина…

– Можливо. Але з цього сну витікає і доручення, на яке ми тебе з Аріадною запросили…

– Як його ім’я? Може я знати про це?..

– Гіперборей. Не дивуйся. Багато наших імен набули у вас символічного смислу… Моє стало математичною величиною. Його – означає ріку Життя…

– Борисфен?..

Скинувши з плеча постоли, волхв неспішно присів на березі. Я підійшла і опустилась поруч. Він міцно потис моє зап’ястя. Спокій увійшов у моє серце. Свічадо Митькиного озера епохи Мезозою прикрашали високі водяні свічки гейзерів. Їй же, підсвічені Сонцем, вони видавали фантастичні веселки, райдуги, але кольорів було не сім. Їх було більше.

– Максимуме, – вголос запитала у волоха, – а скільки кольорів?..

– Не хочу я повертатись! – запально наступала Тетяна. – Хіба не маю права пожити нормально? Врешті решт, у мене є право попросити у вас екологічного захисту і притулку!.. Не хочу в Калі-югу! – вона бігла до нас, розштовхуючи пружні товсті стеблини квітів і трави.

З боку це виглядало надзвичайно ефектно. Таня в цій ландшафтній композиційній проекції виглядала справжньою Дюймовочкою. Тендітною і чарівною дівчинкою з дитячої казки. Я замилувалась цією живою картиною. Паралельно їй так же динамічно рухався Левчик. Засміявшись, я жваво піднялась їм назустріч. Якщо чесно, то мені вже хотілось додому. Адже, як не чудово тут, та все-таки в гостях.

– Слухайте! – намагався зупинити емоційний словесний потік Тетяни Левчик. – Аріадна, це не припустимо! Наше життя теж робота, а не розвага…

– Я – біолог! Біолог.., – затупотіла ногами Тетяна.

– Ваше поняття “біолог” категорично протирічить…

– Мр…р! – я й не помітила, коли Нессі встигла знову просунути між грядою гейзерів свою голівку на довжелезній шиї. Тепер вона обвила нею Левушку.

– Ти наша маленька, – ніжно воркотав той у відповідь. – Вісниця наша…

– Панове! – я рішуче виступила вперед. – Що ж це виходить? Ви в епосі Каліюги можете жити і творити. Чому ж Тетянка позбавлена цього права? У вас?

Нессі засмикала невеличкими кругленькими вушками і несподівано перекинула свою шию. Тепер вона терлась своєю вологою мордою об мою щоку. Шкіра у неї була ніжнісінька і прохолодна.

– М-да! – пирхнув Максимум. – Це вже схоже на змову. Нессі закохалась в якогось кашалота і просить дозволу постійно жити в Калі-юзі. Аріадна навпаки…

Він дістав з кишені кисета. Витягнув довгу люльку. Набив її тютюном.

– Це у вас п’єз-запальничка? – запитую.

– Кресало, – замислено випустив дим волох. – Вічне, як перпетум.

– Чому все так змінилось? – я провела долонею по шиї Нессі. 

– Пробач! – стиха відказую їй. – Не хочу кататись. Бачиш, обставини не сприяють тому. Затуливши долонями обличчя, Тетяна присіла край води і гірко та тихо плакала. Левко, засунувши руки за пасок, замріяно дивився в небо. Нессі позмикалась поміж нас і зникла. Мені стало шкода і Таню, і Нессі. Все-таки у цієї милої істоти перше кохання. Хіба вона винна, що обранець від неї за мільйони років?

– Не винна, – пирхнув димом Максимум. – Що я можу сказати вам? – тверезо і сухо, навіть втомлено видихнув він. – Зміни відбулись в іншу епоху. Ми свою відпрацювали і здали чесно. Хай би ви менше слухали брехунів, котрі запевняють вас, нібито Земля періодично переживає катаклізми і катастрофи. І в цих процесах від людей нічого не залежить… Мовляв, людство і всього нічого живе на планеті у порівнянні з.., – він затнувся і зиркнув на мене розумними добрими очима. 

– Та хоча б з динозаврами. От ми ж знайшли варіант зв’язку з вами. А чому ми це зробили? Та тому, що у нас перед вами совість чиста. Далі мисліть самі… – Він знову пирхнув люлькою і замовк.

– І у мене совість чиста, – хлипнула Тетяна. – Тому і хочу бути з вами…

– Зачекайте, – мені і самій кортіло присісти поруч з Тетяною. А ще більше – викупатись в озері серед гейзерів, та я лише зачерпнула в долоню прозору легку воду. Вона тут же зникла з моєї долоні, наче її і не було там. – Та десь же, в якомусь періоді, мають бути ті, чия совість не чиста?

– У нас мало часу, – замість відповіді відказав Левко.

– Якраз стільки, скільки потрібно для викладу завдання для вас, – додав Максимум. Витрусивши люльку, сховав її в кисет. – Так що зберись, біохімік. Ти ж не алхімік.

Він спустився до Тетяни. Підхопив її під пахви і виніс на витягнутих руках. Почекав, поки вона буде готова твердо стати на ноги. Потім просто опустив її поруч зі мною. Тепер ми стояли напроти волхвів. Ті серйозно дивились на нас. Здавалось, все довкола завмерло. Навіть гейзери в цю мить перестали бризкати в небо райдужними вибухами.

– Людина не мотлох, – з-під лоба зиркнув Левко. – Хоча в Калі-юзі саме цієї вторинної речовини вдосталь…

– Це пролог, – миролюбно додав Максимум. – Далі проза. Річ у тім, що ми маємо до вас певне доручення. Воно відповідальне. Необхідно запобігти штучно викликаному в Калі-юзі лже-Мезозою. Адже цей процес може обернутись проти вас тепловою катастрофою. Вона пов’язана з водою…

– Потоп? – скинулась Тетяна. – Невже потоп?..

– Спокійно, – застережливо підняв руку Максимум. – Це не категоричний результат. Якщо буде змінено підходи, його не трапиться. Елемент запобігання присутній завжди. Підводять виконавці…

– Бачите, – підхопив Левко, – ми з готовністю простягаємо вам назустріч руку допомоги. Робіть! І ніякої катастрофи не станеться.

– Що робити? – шепочу. Бо перед моїм внутрішнім зором вже накриється картина жахливого валу води, що з божевільним вищанням змітає світ земний. Я холодію. Мені нікуди не подітись від неї. – Син! – блискавкою пробиває мозок. Облизую сухим язиком затверділі нитки вуст. І заперечно хитаю головою. Нізащо! 

– Рішення вірне, – схвально усміхається Максимум. – Значить, треба діяти.

– Як?

– Присядьмо! – він бере нас за руки. Підводить до низько опущених чотирьох жовтогарячих квіток. Дивлюсь на них і не можу пригадати їх назви. Пам’ятаю – в дитинстві ми називали їх “курячою сліпотою”. Максимум опускається в одну квітку. Вона гнучко підлагоджується під його вагу і позу. Точнісінько, живе кресало. Не замислюючись, присаджуюсь поруч. Сідальце пружинить і опускається нижче. Відкидаюсь на пелюсток-спинку. Краще б квітка взагалі закрилась і сховала мене від усього-превсього, думаю, бо дійсно так мені було б значно легше.

– От і чудово, – мовить волхв. – Значить, у нас спільна проблема. Бути лже-Мезозою чи ні?

– Я не хочу його, – кажу і дивлюсь йому прямо в очі.

– Це ясно, – з правого боку долинає голос Левка. – Методологія перших кроків по запобіганню проста. Спочатку необхідно звільнити колонії. Ними є штучні моря по Дніпру. Їх наплодив хворий розум…

– Наші вчені не підуть на це, – перебиває його Тетяна. – Вони переконують, що все гаразд.

– Як наплодили, так нехай і звільняють. Шукають варіанти русел, – категорично відказує Максимум.

– Це дорого, – здушено та похмуро вичавлюю з себе слова. – Скажуть – нам це не під силу. І взагалі це маячня… Хіба я можу сказати про вас?.. – відчуваю, як відчай забирає сили.

– А як же! – вигукує Левчик. – Обов’язково. Необхідно відкрити витоки інформаційного джерела. Легалізувати його.

– Пришиють параною чи шизофренію. Цим і обмежаться, – дає цілком матеріалістичну трактовку Тетяна. І я, погоджуючись, хитаю головою.