Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.3

Веле Штилвелд: Київський де Сарт-стріт, ч.3

Тепер він,як той гравець під сіткою у волейболі,на Суміжній стороні Межсвітів’я тиняється,а це означає,що ані для самої Марики,ані навіть для її найменшого сну до певного часу в найтонше Замежжя не втрапити,а якщо і втрапити,то тільки на правах статс-дами Третього підкопитка Сатани,будь він тричі проклятий. Він і в тому паркані порушеному,що на Андрївськом узвозі її ж,сволота,згріб,хоч і пташиними лапками,та далеко не на пташиних правах,а зі смачно-сморідним прицілом. Хоч і намарне,бо вона,Вожила,і не таких круто-гундосих в належний оборот брала і висилала в Замежні бруди,яких би маститих та шляхтечних вони із себе не корчили. На всяку зарозумілість у Марики була відпрацьована єдина думка у відповідь: 

“Мерзотнику,ти ще тут? То ж негайно повертайся у бруд!”...

У міщаночки Вікторії чималий зріст – метр дев'яносто і у загашнику мільйони. Їй ніколи не йшли вуса,які ще нещодавно росли,та були геть знищені в Швейцарії,але їй досі ще  незнищенно-дорідні форми дебелої вуличної тітки. Нескромно запитати,звідки у сумирної вуличної лоточниці так забагато щастя. А ви й не питайте,Боже вас збав! Адже до послуг Великої Хазяйки весь вуличний рекет і поважний нащадок Агасфера знов же в коханцях,і любовний меркурій в крові...

А новий дільничий,надісланий Вітоньці на інтерв'ю,не більш ніж козявка уповноважена,бо хто ж він без згоди Великої Хазяйки? Ніщо! І всім це відомо.

Доки вона п’є каву,виставлену спеціально на інкрустованому китайському підносику,лейтенантик пітніє і,прямо скажемо,випромінює з себе досить різкі неприємно-сторонні запахи. Бути дільничим йому,бідоласі,хочеться,та тільки Велика Хазяйка попиває свою каву і тяжку думу думає.

“Цей далеко не жевжик, а бевзь напрочуд недолугий якийсь,а до того простодушний,немов дурко поторашне. От тільки чи дурко?.. Придивись до нього,золотко,ой, ще й як придивись,а то знов і цей почне з розкладушок крам у товарок згрібати та букети їх під ноги жбурляти замість того,щоб квіти за пенензи-тугрики-бакси по бельведерах та будуарах прицільно й щільненько розкидати! Подібне злодійство мені вже ні до чого: було –  бачили,то ж якщо ти злодій,то дуй собі на патрульно-мостовий вигул! Дурних тіток та банабаків шугати,а в переході повинно бути як у гарному,пристойному закладі: в міру музики, жебраків, митців,квітів,п’яниць та ідіотів. От тільки не наведи Господи дуриків і наркоманів. Хоча,втім,хіба й вони не люди? Одного такого нещодавно влаштувала відеокасетами торгувати: ледь заробить на “дур кумарну” – курне,ледь курне – “тащиться”,а так нічого… Його ще наче Дунею кличуть. Своїй мурці парфуми з розмаринами вечорами підносить,і з черговим фінгалом – палко впадає в обійми її. Так що й такі пристосувались належно. Як і  будь-які рекетири, розповсюджувачі квітків і торговці сумнівними солодощами з пересмаленого цукру і цибулиної луски. Луска – для фарбування всіх цих півників недорізаних. Однак,кому треба,жують... Водяться ще й дурисвіти. Один – Хусейн Зульфія,обзиває себе людиною-оркестром. Інший – Віоніл Полідонтович – вчитель танців та ідейний педераст. Третій – князь Шишкін,вічно з кийком-биківцем з набалдашником у вигляді вужихи із слонової кістки з двома смарагдинками замість очей. Оцей останній зазвичай продає приворотне зілля –  від тіток відбою немає. Особливо з шахтарських містечок та селищ,де найбільш розповсюджений здичавілий дур бабський та сум невимовний. Одним словом,чудик на чудику,дурисвіт чи пройдисвіт,та у Трубі кожний на щось таки здатний…

Один грає на скрипочці,другий на гуслях,третій на сопілці,четвертий на ріжку,  на барабанах. Шум,галас,гам, тарарам... До того ще є два-три гітаристи,сотні дві-три поклонників, доброзичливців, душопаскудників, лайдаків і харцизяк – от і увесь антураж. Та ще “мечомашці” зі своїми ельфійськими ігрищами,з пиками на розтяжках,зі своїми дівчиськами для любощів і принцесами за копійку,зі своїми апаша-розбірками і,не приведи Господи,зовсім вже легким кровопусканням на шашлик майже не з кожного молодого дурника. Ось тут би якраз пора дільничому владу надати. А все що без крові кінчається,то все від Бога і від Великої Хазяйки. З її рук і дільничий їстиме,клюватиме по просиночці,по чирику,по сотенній. А як останнім часом ведеться,то й по лимончику – діткам на цукерки та собі на ситенькі підтяжки,коли набереться жирку. А коли ж набереться?.. Живіт – що зворотний бік Місяця. З таким животом тільки й залишається підлабузницьки во фрунт стояти і очима Хазяйку їсти.” 

Велика Хазяйка розмірковує: чи такий цей фрукт,чи ні? Тут є що вирішувати,над чим міркувати,що і з ким порішати, перш ніж до відома взяти оцього бевзя без неприємностей майбутніх для себе коханої...

Доки міщаночка Вікторія думає,а дільничий пітніє,Вітольд Карлович знай і собі потішається. Новий дільничий – що нова мітла. Доки в лайно не вляпається,доки пикою у бруд не притреться,не складеш йому рідному справжньої ціни. Ото й поливає Вітольд Карлович упритул на поворозки дільничому чашечку за чашечкою найогиднішої кави,втім,звичайної для тутешніх невибагливих бістро,що давно вже під невсипним оком Великої Хазяйки перетворені на паскудні бестіарії. Гасло таких,з дозволу сказати,закладів: “Кожній тварюці – по пиці!” Хоч у кого і було якесь обличчя,але,сьорбнувши подібного пійла,те обличчя,звиняйте,втрачається,і доки ця метаморфоза для ненатренованого дільничого ока що нова метла,Вітольд Карлович,користуючись сюжетною затримкою,щось вже шепоче на вушко самій Вікторії,тобто Великій Хазяйці:

– Ме-а-дам,повірте моєму досвіду,у цього гунявого хлопчиська,певно,все на місці. Він буде з вами радитися – це я вам точно кажу,а ви поспостерігайте за його поворозками! Вони вдало пройшли допінг-контроль!

І точно – лише тільки нащадок Агасфера глухо рикнул: “Рівняйсь!”,як тут же обидва поворозки сором’язливого дільничого встали навитяжку. Зненацька виструнчився і сам лейтенант; в його очах пробудилося щось підлабузницьке,як напрочуд в’язке похідне від Віточчиних мільйонів...

То ж Вітольд Карлович мрійливо всміхнуся. Він помітив,як дрібний з себе Третій підкопиток Сатани,крадучись і вишкрибаючись з густих затінків,вийшов у “Трубу” на вечірню прогулянку зі справжнісенького Пекла. Прохирляв собі по “Трубі” цей фрукт статечно,в найхарактернішому для себе стилі “ню”,ніскільки неприкритий,діловито затискаючи сідницями свій власний хвіст,утоплений у вислому заді і,розкидавши по підземному переходу лекала,що змінювали реальність, і таким  чином вмить перекроївши “Трубу”,що починала пустіти,вже власне під себе.

Росло–повиросло,

з порток повилізло,

на кінців’ї облупилося,

обмакітрилося,причепурилося,

до червоних дівок причепилося”

Так що це, панове з панянками, та хворобливі підпанки з малявками?

Тільки вам відповім: Як на гріх – лісовий горіх,а не огріх сатанинсько-диявольський сміх...

Поступово вздовж стін розросталось–розбудувалося Королівство Кривих Дзеркал. Хто бажав,той вже болюче споглядав нескінченні жахи власної присутності,від яких навіть найхоробріші з панства і дам-с напідпитку квапились втекти геть у нічне метро,що спльовувало на міські окраїни останні поїзди,які спішно від’їжджали у темряву ночі. Інші ж новоявлені з сутінків прогулювалися статечно,але втім у дзеркалах не точно не відбивалися, хоч і були ані вампірами,ані перевертнями,ані вурдалаками. Вони просто куксились і гречно тикали дулі одн одному,але особливо не злодійкували,оскільки значилися мертв’яками і без ініціації Гаспидної були геть ущемлені у правах. Щоправда,як виявилося,не всі...

От підійшла до люстерка і відразу в ньому відобразилася майданна дівка Мар’яна з неймовірно зсохлою рудою копицею волосся. Триста років тому вона так і не померла,а тільки удала з себе померлу,щоб не викликати збочених міркувань серед ганебно вичищених відьом і упирів. Трапилось це тому,що була Мар’яна рідкістною зводницею і хвойдою,бо завжди виходила сухою з води,як і вийшла в останній раз,коли її нарешті вирішили втопити в річці Либеді. 

Від цієї витівки волосся тільки поруділо,та так і не дійшовши до сивини – бо у тої Мар’яни раніше були розкішні чорні коси,то ж і пішли по обличчю у тої курви дивні рябі віспинки,які тодішні кияни і прийняли за трупні плями. Пошкодували тодішні городяни,що не втопили свіженьку лайдачку і не забили на її могилі осиновий кіл, лише гірко плюнули і навіть ховати Мар’яну не забажали. Кинули в татарський кар'єр і забули...

Цією обставиною і скористалася Мар’яна,а вже де і як відтоді жила – нікому як слід не відомо,та тільки завела собі шушеру кровососну,що кров з молодих і квітучих панянок ссала. Де пинту,де кухоль,де хоч ковток на копійку – та все Мар’яне донорським ходом здавала,тому що думала, Мар’яна,що ще й досі жива і в жилах у неї пульсує жива людська кров... Тільки брехнею це було, а як звісно усяка бридка брехня гірше ніж солом'яна вдова, ось чому вічно жива відьма Мар’яна; бла наче омана – таке собі безкровне лютисько городнє,хоч і в дзеркалах відбивалася. А втім,вони,ті дзеркала,були з самого Пекла поставлені Третім підкопитком Сатани,щоб на них всяка нечисть мружилась та говкалась...

Багато чого набачилась Мар’яна за триста років на стрихніні та відтворотних узварах,якими вже і кров свою давно перепалила,а нутрощі в ритуальному глеку відіслала до відьмацького колумбарію. Та тільки хоч і взяла Мар’яну проруха,але Смерть її обминула. І довелося побачити Мар’яночці і безкрівні трупні обличчя,і маслаки кощаві,мов з чахликів невмирущих,і черепушки неоковирні,і шерстяні круглики з волосся людського,від всілякої падалі,та іншу мертвечину різну,і чимало ще чого...