Сусана Черненко: ТЕТЯНИН ДЕНЬ ЕПОХИ КАЛІЮГИ,ч.1
Присвячується земляку, вчителю, літературному академіку
Максиму Тадейовичу Рильському, який виводив у творчі світи…
Сніг…Чому він і нині рипить під ногами,як у дитинстві?
Минаю будинок,де воно відбулось.Крізь густу віхолу прозирають три рідні вікна.Тільки тепер дивлюсь на них із зворотного боку.Магнетичні оранжеві прямокутники.Крізь їх прозору вертикаль я любила спостерігати за пурханням сніжинок.Чому мені не можна повернутись у мій дім? Сніжинки безжально штиркають по щоках крижаними жалами.І тануть.Пересікаю вулицю.Вона першою відрізала дитинство.Трактори,опустивши забрала,вижчали,з корінням вириваючи із землі вишневий сад.Огинаю його залишки і повертаю на вулицю Рильського.Тут нічого не змінилось.Справа будинки,а напроти лісництво та Голосіївський ліс.
Знайомий розхитаний дерев’яний паркан.Та ж рипуча хвіртка.Навіть не сумніваючись,перекидаю через неї руку і знаходжу на місці залізний гачок.Це двір і дім Тетяни.Старий яблуневий сад і присадкуватий сарай.Ґанок з трьома широкими витоптаними дерев’яними сходинами.Піднімаюсь і стукаю у шибку.В кімнаті запалюється світло.Відсувається штора.Припліскуючи носа,Тетяна притуляється до скла.
– Це ти! – здогадуюсь з поруху вуст і усмішки,що вона каже саме ці слова.
Дверцята газової опалювальної колонки на кухні ледь відчинені.Видно,як у середині грається вогонь.Вечеряємо з кавою.
– Я якраз чекала на Олену.Ти ж пам’ятаєш її?
– Так,– наче загіпнотизована я не змогла відірвати погляду від проталинок на намороженому склі.Туди,ніби змагаючись,проривались крупні сніжинки і з цікавістю заглядали на наш вогник.
– Тому,як у шибку постукали,я сприйняла це нормально.Тільки подумала: «Чому вона йде з цього ходу?» Сиділа ж тут на кухні.Добре,що двері з веранди не законопатила.Підхожу і завмираю.Інакше не скажу.Бо дійсно стою закам’яніла і мовчки ротом хлипаю.
Тетяна тричі легенько вдарила кісточками лівої руки об дерев’яний стіл.Я несамохіть зиркнула на вікно та застеклені двері.Мені навіть здалось,що там на веранді хтось шарудить.Та то билась об шибку гнана вітром віхола.
– Ну,думаю,приїхала.За вікном двійко дивакуватих дідів.А це Водохреще і ...– Тетяна засміялась.
– Ти вирішила,буцімто дідьки провідати прийшли.А хіба після Різдва вони з’являються?
– Не знаю! – вона замахала руками.– Коротше! Зайшли вони крізь двері.
Один невеличкий на зріст запитує: «А де мій дорогий друг лісничий Микола Олексійович?» Я кажу,що тато помер.«Всі ми не вічні.Гарна людина був твій батько.» Далі я заспокоїлась.Навіть намагалась їх чимось пригостити.Розговорились.Вони назвались волхвами.Не знаю,як ти це сприймеш?..
Тетяна замовкла і уважним очікувальним поглядом зазирнула мені у вічі.
– Я матеріалістка.Але,знаєш,то був Максим Тадейович.Тато і сам не раз розповідав про зустрічі з ним у Голосієві.Рильський любив наш ліс і будинок же недаремно тут побудував...Наша вулиця ж спочатку називалась Перша Нова,потім Совєтська.Я вважаю,він цілком міг прийти на вулицю,яка тепер його...І до мого батька теж...
Нахмурившись,Тетяна кахикнула.Набрала в чайник води і поставила його на вогонь газової плити.Я тактовно мовчала.Ситуація і дійсно виходила за межі норми та й соціум не шанує відхилення від них.
– Щодо волхвів,Таню,то тут все сходиться.Мені самій у дитинстві,коли ми тут жили,бабуся розповідала,мовляв,у Голосієво масово вбивали київських волохів і закопували...А вони безсмертні.
– От і я про те!
Чайник скипів.Тетяна заварила кип’ятком розчинну каву:
– Бери лимон.
У передпокої сухо і голосно тріснула дошка з підлоги,пофарбованої олійною фарбою кольору стиглої вишні.Я несамохіть здригнулась.
– Відвикла? – засміялась Тетяна і напруга розрядилась.– Вони прийдуть пізніше.Це волохи попросили,щоб я тебе викликала на дев’ятнадцяту.Приготувала до зустрічі.У нас ще є майже година.
– А до чого тут я?
– Як тобі сказати? Другий волох здебільшого мовчав.Дивився на мене з-під кошлатих брів,– напустивши на лоба чолку,Тетяна похмуро зиркала на мене,– та білу бороду розправляв...
– Це мені ні про що не каже,– стебнувши плечима,я вмочила у цукор шматочок лимона і заклала його за щоку.
Зітхнувши,вона вийшла з кухні і повернулась з підсвічником.Зняла з підвіконня вазон з фіалками.Натомість поставила підсвічника з трьома свічками.Я глянула на годинника,схованого між двома шафами.Стрілка на циферблаті у вигляді голови сови,котра не мигаючи дивилась здоровезними зеленими очима,наближалась до двадцять першої.
– У тебе є сірники? Що у мене за звичка – запхну кудись...
– Скільки ж їх прийде? – подаю Тетяні п’єзо-запальничку.
– Швидше за все,двоє.– Композиція з трьох свічок на тлі замороженого вікна виглядала доволі химерно і будила містичну уяву.Вогонь на їх білосніжних верхівках коливався,а фітіль потріскував.– Принаймні,якщо Лев Миколайович Толстой,– виразно наголосила Тетяна,– просив запросити тебе,то сам точно буде...
– Толстой волох? – вигукнула я,не приховуючи іронії,– Дивна персоніфікація.Бай! – що було сили зненацька ляскаю себе по лобу.
– Танюшко! Уяви собі...Навіть не знаю так раптом мене наче хто потяг до забитої книжками шафи,якими ми майже не користуємось...Копирсаюсь і навіть не уявляю,що і навіщо шукаю...Зі мною таке трапляється.Що ти подумала дістаю? Потертий,подряпаний том Толстого.«Сповідь».Я ще глянула – тринадцятий том.Виданий у 1911 році! Уявляєш? Навмання відкриваю.Читаю,мовляв,
«Ця книга знайдена у Німеччині.Місто Герлиц – Сілезія.У квітні 1945-го.
У бібліотеці зруйнованого будинку невідомого господаря».
Батько мій знайшов! Погортала та відклала.Все збиралася читати та часу нема...
– Бачиш яка? – ображено блимнула Тетяна.Зараз вона сама нагадувала мені набурмосену сову.У неї великі оригінальної форми очі.Наче дві півкулі під важкими верхніми повіками.Вони мали властивість змінювати колір з сірого на зелений,а з зеленого на смарагдовий.Та зараз чомусь мали впертий карий відтінок.
– Знаходиш значить ти,а юзер я? А звідки мені може бути відомо,що твій батько намалював його землеробом? Ото ж бо й воно!..Лев Миколайович мені сказав,– і губи вже тремтять.
– Зачекай,– розгубилась я і вхопила її за руку.– Поле,двоє коней і він з бороною за ними...Білу довгу бороду рве вітер...
Ми разом замовкли,втупившись одна в одну поглядами.
Я не одразу помітила – світло загасло.
– Нарешті,– з полегшенням мовила Тетяна.
Здригнувшись,автоматично перекинула увагу на свічки.Їх вогники стрибали ніби від потягу.
– Пробки полетіли,– тривожно обвела поглядом кухню.Лише сова з циферблатом фосфорувала,блимаючи жовтим підживленим та зеленими,як світлофор,очима.
– Гарно мете,– вони матеріалізувались непомітно.Наче спец-ефектом хтось увів ці дві постаті у нашу площину та й всадовив на табурети.
Тільки стіни стали прозорими.Нічого не змінилось в інтер’єрі,але довкола,замість кімнат,снігові кучугури.
– Знаєш,де ми? – несподівано доторкнувся до мого плеча кремезний білобородий волхв.З-під кошлатих брів прямо на мене блищали мінливими вогниками його очі.
– У Тані на кухні,– прислухалась.Десь далеко гавкали пси.І ще щось,незрозуміле для мого сприйняття,йшло фоном.
– Відповідь гарна,– стиха засміявся другий волхв.Зиркаю на Тетяну.Вона у відповідь ствердно хитає головою.
– Здрастуйте,Максиме Тадейовичу! – кричу,намагаючись відірватись від сидіння.
– Ідентифікація ймовірна,– добродушно всміхається він.– Був такий літературний псевдонім… По життю.Знаєш таку математичну величину «максимум»?
– Атож,– вперто стискаючи губи,продовжую підйом.– Максимум – те,що ніколи не збувається.Хіба що в негативному ключі.Бо…
Все довкола закрутилось,як у центрифузі.Я з усіх сил ухопилась за сидіння стільця.В голові паморочилось.Перед очима стрибали квадратики,кубики,кола,пливли паралелі…
– По максимуму йдемо! Шлях не для тих,хто слабує на нерви.Ну ж бо,Левчику,розкладай руни Пі-еР!..
– В’йо! – сіпнув себе за бороду той сивий Левко і дійсно невимовно подібний до Льва Миколайовича.– Ох,вже ці Руни Перуна! – На звичне за глобусом обличчя Землі наче подвійна експозиція накладається.Паралельний меридіан зміщує традиційний «Нуль» з координат Англії.По Софії пізнаю Київ.Ось узор її розмивається,і переді мною розкладається мушля іншої башти.Ракурс зміщується.По зеленому пагорбку летить стадо крилатих коней.Спіралевидні закрути стріляють зигзагами блискавок,які розряджаються у густому фіолеті,запалюючи зірки.– Чумацький шлях – дієслово для вічних!..– азартно підморгує бородань.
– Оптичний ефект? – тягнусь,намагаючись вхопити його за широкий рукав білосніжної сорочки.
– Зупиніться! – волаю,хапаючи пустоту.
– Па-ба-ба! М…м-гум…м! – мене підхоплюють пружні хвилі теплого Океану.Вони накривають з головою.Пірнаю та не захлинаюсь.– Пливу! – хоч розумом чітко усвідомлюю – в моїй реальності такого прискорення не існує.
– Чудна! – виринає з фіолету Максимум,підставляючи плече.– Про що думаєш? Гой-йя!..Йдучи Чумацьким Шляхом,про погоду не запитують… Люди! – весело гукає.– Ви ж бо на світі цьому браття всі чи супостати? Мо’ лисиці,що не знають грона злагоди і волі в кубку білого вина?
– Паба! Па-ба! – пливу,відчуваючи синхронізацію з незбагненним ритмом хвиль.
– Ти ба! Жива! – іронізує,виринаючи,Левчик.– А то дивлюсь,модно стало у вас все синтезувати,аналізувати,концептувати… – борода його зненацька робить хвилю і закручується за вухо.– Навіть сексувати навчились! А любов? Де вона? – пирскає і,наче дельфін,гнучко на корпус вилітає з океану.Його розніжки,стрибки,кульбіти чимось нагадують мені пантоміму Червоної Шапочки в череві Вовка.
– До чого тут любов? – намагаюсь бути тверезою і розважливою.Та сильний поштовх висмикує мене з невагомості,і я боляче вдаряюсь п’ятами об ґрунт.
– Па-ба! – звідки тут жерла пушок,націлених на мене? З них вилітають гарячі снаряди і лягають поруч.
– Не бійся! – легко опускається Левчик.– Трохи змінився вимір.Я ж бо вам! – грозить кулаком кудлатим нападникам зі шхуни,що стрибають довкола пушок.– Ох,варяги,не випробовуйте моє терпіння!..Воно не янгольське!
Кудлаті і бородаті,схожі один на одного здоровані дружно перехиляються через борт шхуни і тицькають в наш бік пальцями.Чорний парус випинається проти вітру.
(далі буде)
Комментариев нет:
Отправить комментарий