Сусана Черненко: ГАМАНЕЦЬ, НФ-оповідання

Сусана Черненко: ГАМАНЕЦЬ, НФ-оповідання

Все почалося з того, як у мене в тролейбусі витягли з сумки гаманця. Але мова не про мої емоції. Хоча вони і спровокували доволі унікальний епізод в моєму житті. Тій його частині, котра проходить не на сцені, а за її лаштунками проте неймовірно впливає на малюнок долі. 

Я тоді працювала асистенткою в ілюзійному атракціоні пана Зет. І мріяла створити свій ілюзійний номер. Звичайно могла б і не згадувати про ці приватні деталі. Та без них подальша розповідь не має сенсу. Адже злодії, як правило, користуються прийомами і методологією цього циркового жанру.

Отже, стоячи на тротуарі, я з люстерком в руках старанно витирала туш, котру нещодавно змивали сльози.

– Ой! Бісеня! – Раптом побачила, що жінка, яка стояла неподалік з двома величезними клітчастими сумками, кинула їй и, незважаючи на огрядність, застрибала регочучи. – Га-га!.. Душа моя грішна!..

Сльози тут же висохли. Дивлюсь і нічого не розумію. Тільки смішно. Перехожі обходять її. Дехто навіть хреститься. Один чоловік виразно покрутив пальцем біля скроні. Після чого ноги його химерно заплутались одна в одній, і він розтягнувся на тротуарі на повний зріст. Вітру не було та його покотило як пусту пляшку.

– Оце так номер! – з цікавістю подумала, озираючись на всі боки. Таке враження ніби знаходжусь у вакуумі. Нічогісінько. – Куди їх позаганяло?

Професійний інтерес з’явився. Адже, якщо ви бодай трохи знайомі з ілюзійними апаратами, то мусите знати про майстерно змонтовані камери, звідки за магічним жестом ілюзіоніста, як горох висипаються на манеж, такі ж асистенти, як я. От і шукала ці камери прямо на площі Перемоги біля цирку.

– Ну як? – звертається дитячий голосок.

– Ти з цієї ілюзії? – запитую, бо тільки ж чую, але не бачу.

– Я сам все це зробив! – з гордістю вигукує. – Оцінила мій клас?

– Де вони? Де? Звідки підуть? – Відчуваю, ні вправо, ні вліво і кроку зробити не можу. – Е! Це не за правилами, – обурююсь, але ногою тупнути теж не виходить.

– Ми з тобою колеги, – легенький вітерець гаряче дмухнув мені у вухо. – Ти постраждала. От я і влаштував їм ласо в повітрі. Глянь!

Навколо мене між сумками закружляла жінка. Між зубами у неї стирчала червона троянда. Мить і хоровод торпедою впірнув у небо і зник.

– Ти про мій гаманець?

– Нарешті! – Поруч бучно заплескали у долоні.

Бачу стою в центрі великого натовпу. Обличчя у людей червоні, напружені і буцімто зачаровані, вони з абсолютною синхронністю плескають у долоні.

– Не можна, не оголосивши себе, робити такі трюки, – поводжу плечима, з’ясовуючи свою комутативну волю. – Перш аніж почати номер, обов’язково попередити людей треба.

– А мені ота товстуха краще за шпрехтшталмейстера оголосила! – хвалькувато кричить. – “Бісеня!” – Вдало скопіював її голос та інтонацію. – Тебе хіба попередили про викрадення гаманця?

– Це примітивні кишенькові злодії, – зітхаю. І в цей момент встановлюється цілковита рівновага. Натовп розпадається, перетворюючись на звичайнісіньких перехожих, кожен з яких зайнятий своїми думками. – Як ти це робиш? Через паралельний світ?

– Паралельний, – серйозно відказав. – Вам цього не дано, тому ваші ілюзіоністи завжди шукають близнюків. Але я навчу тебе працювати без дублерів!

Безнадійно зітхнувши, я пішла на репетицію. В цей день у мене не було жодної помилки.

Бісеня оселилось в сріблястій реквізиторській кулі. Звичайно про це ніхто не знав. Тільки після того, як на одній з вечірніх вистав, де замість циркового спектаклю влаштували гладіаторські бої для рекітирської еліти, куля виконала сольний номер, її стали боятися.

Трапилось, що ця публіка дійсно зажадала крові. Виявився серед неї якийсь тип, котрий засвистів і брутально опустив великого пальця до низу. За римською традицією гладіаторських боїв цей жест означав “Смерть”.

– Я не міг зрадити цирку! – палко розповідав мені Бісеня. – Він тремтів і плакав. Та що він міг зробити? Цирк же будівля... Тільки увесь стогнав. От я і зробив їм маленький феєрверк з психокінезом. Шкода – ти не бачила. Ти б оцінила мою майстерність.

Майстерність бісеня могла оцінити “Швидка допомога” і міліція…

Якось в один з понеділків, коли в цирку вихідний, я вийшла в манеж. Присіла на килим по центру і мовчки втупилась очима в кулю. Вона тьмяно виблискувала під склепінням. 

Раптом у спину мене щось легенько вдарило. Дивлюсь мотузяна драбина. Підіймаю голову. Ба! Вона не закріплена.

– Привіт! – помахала рукою в бік кулі.

– Підіймайся! – драбина вже крутиться перед моїм носом. – Тобі час на репетиційний період. Скільки ще в асистентах ходитимеш?

І, хоч я ніколи не працювала в жанрі повітряної гімнастики, хапаюсь за жорстку сходинку і лізу.

– Ха-ха! – Драбина несподівано перетворюється на повітряну гойдалку і за мить зависаю паралельно кулі.

– Гарний у тебе гумор..., – зуби мої цокотять від жаху і холоду. 

– Тільки дуже чорний. – Судомно тримаюсь руками за канати, хоча мозками розумію, що нічого лихого зі мною не відбудеться.

– Зате після нашого антре ти станеш зіркою мистецтва ілюзії. Скажи – ти знаєш багато жінок, які працюють у великій ілюзії?

– М-м..м, – я старанно намагалась згадати бодай одне ім’я.

– Ап! – Зловісно вигукує і я лечу!..

Лечу. Піді мною кружляє манеж. Неймовірний закрут і в спіралі піднімаюсь під купол. Кувирок і опускаюсь прямо в директорській ложі. Сміюсь, обмацую себе. Та зовні нічого в мені не змінилось.

– Бісова душа! – Плюхнувшись на стілець, погрозила йому кулаком. – Ложа замкнена!

– Стрибай в манеж!

Залажу на бар’єр. Не встигаю навіть оцінити відстань, як м’яко стаю ступнями на килим. Опускаю розведені в крила руки.

– А тепер мені час повертатись додому, – по дитячому з придихом зітхає Бісеня. – Я зробив добру справу...

– Яку? – Підіймаю руку розкритою долонею до верху. І реквізиторська срібляста куля легко торкається її. – Ти ж обіцяв допомогти мені з атракціоном.

– Я сказав, що ти станеш справжньою майстринею ілюзії і працювати – меш без дублерів. Так і буде, – Куля важко впала на килим. Я відчула, що вона спустіла. – Атракціон створиш сама. Для цього існує репетиційний період. Починається парад планет... Коли вони стоятимуть як зараз ти в манежі, я буду там теж. Послухай! – Як при першій зустрічі, теплий вітерець дмухнув мені в щоку. – Ти в ту пору вже будеш артисткою. Звичайно, забудеш і про Бісеня. А от коли тобі повернуть твій викрадений гаманець, одразу ж згадаєш про мене. І стане тобі ясно – Бісеня не обдурило!...

Більше я його не чула.

Кулю підтягли, і вона знову стала функціональною. У мене на диво просто вирішилось з репетиційним періодом. Хоч не так безпроблемно одержати його. Уроки психокінезу не минули даремно.

Звичайно, за роботою надовго і капітально забула про...

Дивно, та я і донині не знаю чи то була істота, чи дух, чи...

Не знаю які варіанти можна вживати далі. Та й, власне, навіщо?

Той, кого шпрехшталмейстер, у вигляді огрядної тітки, оголосила як: “Ой! Бісеня!” згадався абсолютно і яскраво в момент доволі несподіваний.

Зі своїм ілюзійним номером я виступаю вже більше восьми років. Проте мені не таланило трансформувати його в атракціон.

І от дивина. Якась анти-злодійська ілюзія. Одного дня відкриваю в тролейбусі сумку і дістаю звідти викрадений давним-давно гаманець...

– Авантюристка! Нездара! – Люто сичить, спускаючись мені назустріч сходами, мі колега пан Зет. – Я стільки років!.. Стільки років!.. – Буравить мене пронизливим поглядом чорнющих зіниць.

Проте його псіхокінез не проймає. Та і я це оцінюю з запізненням.

– Ну ти молодець! – На вході біля вертушки зупиняє мене режисер. – Вигідний контракт. Твій атракціон у відеозапису потрапив до відбіркової комісії на фестиваль “Цирк завтрашнього дня”. Готуйся!..

Сезон закінчився. Я вийшла в манеж. Тьмяне світло пробивалось сюди тільки із-за лаштунків в проходах. Я присіла на килим по центру. Очі мої знайшли сріблясту циркову реквізиторську кулю.

– Парад Планет! – тоненький промінчик від неї втрапив мені просто в око.

Я заплакала, дістала люстерко.

Та очі мої були без гриму.

– Потрапив – це ще нічогісінько не значить, – сказала тій, котра дивилась на мене зі свічада.. 

– Так! – відказала вона. – Але ж твій номер уже називають атракціоном!...

Підіймаю руку, розкриваю долоню. О! Диво! Виписуючі широкі кола, куля по спіралі йшла до мене. От вона ледь чутно торкнулась долоні і зависла.

Пучками пальців я без напруження легко відштовхнула її і вона такою ж спіраллю почала підніматись, пропливаючи над пустими стільцями секторів. Ба! Залунали оплески.

І тут я ясно побачила чого мені не вистачало в атракціоні. Трюку з цією літаючою реквізиторською сріблястою кулею... Маленьким домом, крихітною бутафорською планетою, де жив мій добрий і веселий друг. 

Який же парад планет без неї?