Ігор Сокол: А КРАЙ СВІТУ ЗА ДИВИНОЮ - НФ-оповідання

 

Проміння призахідного сонця золотило дахи будинків Карфагена, який готувався відійти до сну. Мешканці цього середземноморського міста, заснованого колись фінікійцями – уродженцями Ліванських гір, нащадки сміливого племені Бен-Анат, рано вставали й лягали, підпорядковуючи свій час всемогутньому Сонцю. Світило, яке дає життя всьому сущому на землі, було їхнім богом, який до того ж не вимагав кривавих жертв. Не те що, скажімо, Молох..

У цей вечірній час один з жерців Молоха, Гарбудал, викликав стару служницю, яка щодня прибирала в храмі, й наказав їй покликати раба Хірама, причому так, щоб ніхто інший про це не почув. Літня жінка мовчки Кивнула й нечутно вислизнула за двері. Cтавити будь-які запитання хазяїнові вона не наважилась, хоч і не була рабинею. Коли справа пахне таємницею, краще мовчати…

Не минуло й п’яти хвилин, як Хірам – високий худорлявий чоловік з розкішною бородою, що вже подекуди посивіла, – з’явився у напівпрочинених дверях, запитально поглядаючи на Гарбудала . Той жестом закликав його до себе, наказав присісти перед вогнем і лише тоді причинив двері.

– Одразу до справи, Хіраме, – поважно мовив він. – Я обрав тебе тому, що ти народжений не в рабстві. Адже так?

– Так, проданий у рабство за борги… – знічено відказав той. – Хіба це добре?

– Дивлячись для чого. Рабського духу в тобі немає. А коли й є, вивітриться на морі. – Жрець навмисне зробив паузу, пильно глянувши в Хірамові очі.

– На якому морі? – раб був спантеличений.

– Ти ж буваєш на базарі, де переповідають всі новини. Чув, що сам Ганнон набирає матросів для великого плавання?

– Так, звичайно. Що тільки про це не кажуть! – Хірам хотів додати: "Але до чого тут я?", але стримався.

– А тобі не здається незвичайним, що один з суфетів займається організацією справи? Адже він – висока посадова особа! Цікаво, що кажуть з цього приводу? Я ж на базарі давно не був... – додав Гарбудал, хитро всміхаючись.

– Нічого певного, хазяїне. Подейкують лише, що подорож має бути дуже важлива і ... таємна.

– Яка ж таємниця, про яку знає весь Карт-Хадашт? Та певною мірою так: наш уряд має якусь потаємну мету в далеких краях. Ти ж розумна людина, як ти гадаєш?

– Як? Ви, хазяїн, запитуєте в мене, нікчемного раба?

– Покинь ці вихиляси! – прикрикнув господар. – Ми тут самі, отже відповідай.

– Як на мене, таємного тут нічого немає, – відповів Хірам. – Я балакав з Ганноновим слугою. Той чув, як його хазяїн казав гостям, що Карт-Хадашт повинен розширюватись. Колись наше місто заснували фінікійці, що прибули зі східного берега моря. Але тепер Карт-Хадашт уже сам здатний на те, щоб заснувати поселення на інших берегах Лівії .

– Але ж вони не підкорятимуться нам, як ми нині не підкоряємось Фінікії – землі пращурів, – задумливо мовив жрець.

Й помовчавши трохи, додав:

– Зате там житимуть наші люди! Це непогано!

Настала напружена пауза. Зараз мало бути сказано щось дуже важливе, обидва це відчували.

– В одному ти правий, Хіраме: уряд має свою таємну мету, коли прагне розвідати далекі береги. Але й у мене є своя таємна справа, і я хочу, щоб ти допоміг мені її здійснити!

– Як, господарю? Адже я лише раб!

– У тому й річ: ти можеш перестати бути рабом. Я дам тобі волю, але з одною умовою: ти мусиш стати матросом на судні Ганнона. І виконаєш моє завдання!

Хірам був настільки здивований, що не знаходив слів. Його очі розширилися і вп’ялися в Гарбудала: чи не глузує? Але той, ніби не помічаючи здивування, вів далі:

– Май на увазі, що це не наказ. В тебе є вибір, хоча й невеликий. Або довіку залишатися рабом, або відплисти з Ганноном і виконати доручене!

– Але ж я можу й не повернутися! – раптом вигукнув Хірам.

– Що ти втрачаєш? Принаймні помреш вільною людиною. До речі, я не повідомлю тобі, в чому полягає завдання, поки не почую твоєї згоди. Коли відмовишся – знати завдання тобі ні до чого. Подумай трохи і вирішуй. За відмову я не покараю тебе. Залишися рабом, як тепер – та й годі.

Хірам недовго вагався. Підвів очі й вигукнув:

– Я згоден! Краще зустріти небезпеку, ніж усе життя прожити рабом!

– От і добре, я не сумнівався в тобі. Боги дарують успіхи на морі нам, нащадкам народу Бен-Анат! Я майже певен, що ти повернешся додому!

– Але в чому моє завдання, хазяїне? Я й досі нічого не знаю!

– Ти добре подумав? Якщо я розповім суть наказу, а ти злякаєшся й не попливеш – далі жити не можна. Я не залишу тебе на землі з таємницею. А Молох, як відомо, потребує жертв постійно...

Раб надзвичайно злякався, але не промовив ані звуку. Жрець раптом голосно зареготав:

– Жартую, звичайно! Я ж бачу, ти вже все вирішив! І не переймайся тим, що давно не був у плаванні. Кожен фінікієць – природжений моряк! На судні швидко все опануєш! Тепер обійди дім, поглянь, чи всі заснули.

Хвилин за десять Хірам повернувся, ствердно хитнув головою.

І одразу зрозумів, навіщо господар відіслав його з кімнати. Поки Хірам виходив, той дістав з якогось тайника досить великий шмат папірусу з незрозумілим для простої людини зображенням. У лівому верхньому кутку містилось рядків із десять дивних написів.

– Здається, ти письменний? – запитав Гардубал. – А ну поглянь сюди. Не лякайся, воно тебе не вкусить.

Хірам, підійшовши впритул до стола, поворушив губами. Аж чоло спітніло.

– Я ... знаю букви, – тихенько промовив він, – але ... це не вони.

– Молодець, втямив! Правильно, це таємне письмо, відоме тільки жерцям, та й то не всім. А що намальовано, здогадуєшся?

Хірам лише похитав головою.

– Звичайно, де тобі знати! Це називається мапою. Зображення тієї самої Лівії, вздовж берегів якої пливтиме корабель Ганнона. Звивисті лінії – річки. Хтось давно побував в тих краях. Хоч, можливо, тут не все правильно... Але найголовніше – ось!

Гарбудал ткнув пальцем у невеликий дивний знак недалеко від гирла однієї з річок.

– Отут і закопано – в прямому значенні! – секрет, яким я з тобою ділюся. Ось, глянь сюди! – Жрець показав Хірамові коротеньку палицю, вкриту орнаментом, виготовлену з чорного дерева. Вона здавалася зламаною, проте злам був надзвичайно акуратний – наче тверду деревину відрізали гострим ножем. На косому зрізі виднілося невелике п’ятикутне заглиблення.

– А тепер послухай, я тобі прочитаю таємний напис: "Неподалік гирла річки Хрети – мис, який гострою скелею висунуто в океан. Це крайня західна точка Лівійської землі. Коли пристане сюди корабель, ти побачиш високий гострий камінь біля самісінького берега моря. Ступивши сім кроків від цього каменя в бік сонця, що сідає у води океану, починай копати. Коли з’єднати дві половини докупи, здобудеш ключ до скарбниці, де міститься головна таємниця Всесвіту".

– І все? – здивовано спитав Хірам.

– Тобі цього замало? – засміявся жрець. – Що це за "головна таємниця Всесвіту", звичайно, нiхто не розкаже. Але я скажу тобi iнше: такий прийом – з’єднувати двi половинки ключа, якi довго зберiгались нарiзно, застосовували ще в Єгиптi за багато вiкiв до нас. Бачу, в тебе на язику вже крутиться запитання!

– Отже, я повинен викопати й привезти другу половину... оцього, не знаю, як правильно назвати... А де скарбниця?

– Це і є найголовніше! Вона – у пiдвалi храму, яким я опiкуюсь! А ось що написано в нижньому кутку, слухай далi: "Скарбниця вiдчиниться лише тодi, коли здобутим ключем її вiдчинятимуть двоє. Тiльки двоє мають зайти, виконавши всi приписи, удвох мають вийти. Нехай дарують їм милiсть боги!" Ось так. Сама доля менi тебе послала, Хiраме. Нас двоє. Я не можу пливти з Ганноном, бо жрець мусить бути при храмi. Ти привезеш менi ту загадкову половинку й хтозна, може, будемо багатшi за царiв!

Недавнiй раб, так раптово звiльнений, аж здригнувся.

– А я... знатиму, де копати? Може, це зовсiм не та скеля!

– Не бiйся, другої такої скелi, та ще й на мисi, ви не зустрiнете на шляху, – мовив, згортаючи папiрус, жрець. – Тепер, коли тобi вiдоме найголовнiше, я розповiм дещо, чого нiде не прочитаеш. Кастi жерцiв вiдомо чимало такого, про що навiть володарi держав не пiдозрюють... Ми передаємо свої знання з поколiння в поколiння усно. Може, хтось iз нашої касти в прадавнi часи одержав деякi знання вiд богiв... Але для розмови слiд спуститися в пiдвал. В будинку скрiзь можуть бути вуха...

...Протягом цiлої години, або й бiльше, Гарбудал розповiдав Хiрамовi вiдомостi, що дiйшли з давнини – прикмети мiсцевостi, де височить заповiтна скеля, її вигляд з моря, скiльки приблизно туди пливти.

– Зрештою, це не так далеко, – гаряче шепотiв жрець, – подорож Ганнона має бути значно довшою – вiн прагне далеко на пiвдень! Але здобувши половину жезла, ти мусиш її зберегти! Зрештою, на неї, може, й не буде бажаючих – адже нiхто бiльш не знатиме, який це скарб!

– А чому досi нiхто не привiз цей скарб? – здивовано спитав Хiрам.

– Всьому свiй час... Бачиш, як усе збiглося: плавання Ганнона, якому потрiбнi матроси, й ти – в моєму розпорядженнi. Знак долi!..

...Наступного дня жрець разом iз колишнiм рабом вирушили рано-вранцi до гаванi, де стояло дерев’яне судно Ганнона з довжелезними веслами й вiтрилом, на якому було зображено сонце. До вiдплиття залишалося менше доби. Умовляти капiтана не довелося – вiн був радий, що на суднi з’яився ще один помiчник у цiй важкiй подорожi в невiдоме. Єдине, що турбувало шановного суфета, який нинi став мореплавцем, – це згода рабовласника на використання його "живого знаряддя". Почувши, що Гарбудал надав Хiрамовi волю, Ганнон схвально кивнув:

– Отже, маємо вiльного матроса. Чого не вмiєш – у походi навчишся. Нам потрiбнi люди...

Коли корабель вирушив у путь, вiтру не було. Гребцi веслували щосили. Невеличка купка карфагенцiв мовчки проводжала їх на березi. Бiльшiсть мiських жителiв була в цей день заклопотана своїми справами. Нащадкам фiнiкiйцiв – споконвiку морського народу – не було властиво ставитись до подорожi як до надзвичайноi подiї. Здавна вони вирушали на пошуки нових земель або дарiв моря, й коли не всi поверталися, бiльшiсть до цього ставилась фiлософськи. Лише богам вiдомо, де й коли завершиться людський шлях...

...Минуло кiлька днiв. Життя у храмi Молоха текло звичайно, розмiреною ходою, якщо можна так сказати про мiсце, де приносилися кривавi жертви. Проте й це було частиною життя...

Часом старий жрець шкодував, що вiдпустив раба – також не дуже молодого – в цю ризиковану дорогу. Звичайно, не було нiякої певностi, що той повернеться. Хтозна якi небезпеки чекають на спiльникiв Ганнона... Проте iншого шансу здобути "таємницю Всесвiту" не було. А в тому, що у стародавньому рукописi, написаному таємним шифром, сказано щиру правду, жрець не сумнiвався анiтрохи. Сумнiв був лише один – чи благополучно завершиться експедицiя, й чи буде Хiрам на борту, коли вона повернеться...

...Минав мiсяць за мiсяцем. Гарбудал намагався не думати про долю Ганнона й тих, ким вiн керував, вiдволiкався на щоденнi справи. В думках про буденнiсть, мов у вирi, топив свою тугу за мрiєю, якiй, можливо, не судилося збутись...

...Та ось настав день, коли до бокових дверей храму, скрiзь якi входили служки, почувся тихенький стукiт. Час був уже пiзнiй, простi карфагеняни, принiсши свої нехитрi дари, поспiшали додому, щоб вiдпочити перед наступним трудовим днем.

Жрець, нервово смикаючи сиву бороду, наблизився до дверей.

У змарнiлому, зарослому кошлатою бородою, чоловiковi було важко пiзнати колишнього раба Хiрама. Проте це був вiн! Нiхто iнший не мiг прийти й постукати отак – умовним особливим стуком – у боковi дверцята храму. На цей звук Гарбудал очiкував довго й напружено...

– Хiраме! – вигукнув вiн. – Нарештi! Боги почули мої молитви!

– Може, запросиш увiйти? – в Хiрамовому голосi чулась iронiя, якої вiд недавнього раба важко було чекати.

– Так... звичайно, – пробурмотiв жрець. – Ти привiз те, для чого я тебе вiдпустив?

– Це єдине, що тебе цiкавить? – недобро всмiхнувся Хiрам. – Але спочатку ти вислухаєш мою розповiдь! Адже я ризикував життям! Поглянь!

Вiн пiдняв рукав хiтона, подертого й зашитого грубими нитками в трьох мiсцях. Вiд плеча й майже до лiктя тяглися страшнi шрами, що загоїлись, видно, зовсiм недавно.

– Це – слiд вiд зустрiчi iз страшними мавпами. Та про них потiм... Нинi про iнше. Звичайно, весь Карт-Хадашт уже знає, що бiльшiсть кораблiв – а їх було аж 60! – повернулась значно ранiше? А я залишився в меншостi, яка вирушила в невiдомi краї!

– Але чому Ганнон вчинив так? – спитав жрець.

– Хiба ти не знаєш як слiд Ганнона? Та й узагалi нашого уряду?! Що їх цiкавило найбiльше?

– Новi володiння, звичайно...

– Так, але найперше – золото! Коли було знайдено золотий пiсок, бiльшiсть суден повернулася назад. Розвiдувати новi землi можна було й меншими силами – так здавалось Ганноновi...

...Розповiдь Хiрама який не з власної доброї волi став мореплавцем, була досить плутаною. Як i монологи багатьох людей у тi часи, часто переривалася екзальтованими зверненнями до богiв, прокляттям долi або навпаки – подяками надприродним силам за порятунок. Коли ж вiдкинути все те, що нинi здається другорядним, вийде приблизно така розповiдь...

Поки кораблi Ганнона пливли Середземним морем, "рiдним" для карфагенцiв, нiчого особливого не траплялося. Коли ж вийшли за стовпи Мелькарта,  почалась суцiльна подорож у невiдоме, де небезпека могла очiкувати на кожному кроцi.

Досягши гирла першої рiчки, заснували поселення, яке назвали Тiмiатерiя. Та й просуваючись далi, час вiд часу залишали частину матросiв на березi – будувати селища. Хоча нiхто й не знав, чи вийде з того щось путнє, чи приживуться карфагенцi, яких було надто мало, на нових землях.

– Що ви бачили в дорозi? – запитав Гарбудал.

– Та нiчого цiкавого, крiм дивних звiрiв, – Хiрам досить детально описав слонiв та гiпопотамiв. – Але й ранiше ми про них чули, тiльки бачити довелося вперше.

Та найголовнiше було попереду. Бiля гирла рiчки Лiкс мореплавцi дiзналися вiд мiсцевих пастухiв, що трохи на пiвдень лежить острiв Керна, де можна здобути золотий пiсок.

– Ось тодi Ганнон i вирiшив, що головної мети досягнуто. Найбiльший скарб – золото – знайдено, i бiльшicть кораблiв може повертати назад! – Хiрам нервово засмiявся. – А найголовнiшi небезпеки випали на нашу долю, тих, хто залишився! Як ми потерпали вiд спеки! Як нас мучила спрага!

– Хiба не було вiтру? – здивувався старий жрець.

– Навпаки, якраз вiтер i приносив спеку замiсть прохолоди! – вигукнув Хiрам. – Це важко уявити тому, хто там не бував!

– Тож золото таки знайшли?

– Так, у виглядi золотого пiску. А знаєш, як ми торгували з тамтешнiми мешканцями – коли тут можливо це слово? Трохи смiшно, але так було! Вони ж дикуни, бояться "прибульцiв" i нiзащо не пiдiйдуть. Довелося розкласти нашi товари на землi й запалити вогнища. Нiби сигнал їм подали.

– А що то були за товари?

– Залiзнi речi, тканини, кiльця, браслети... Вони ж таких предметiв не бачили, особливо залiза – там його нема. Пройшло пiвдня, ми повернулись – бачимо, вже вогнi догорiли, а на пiску замiсть наших товарiв лежать шкiрянi мiшки з золотим пiском.

– Як же вони дiзнались, що вам потрiбно?

– Певно, до них не вперше припливають... Ось так – для нас найцiннiшим є золото, а для них – залiзо. Ми й помiнялися. Але то були хоч дикi люди, але мирнi, а далi...

– Немирних зустрiли? Невже воювати довелося?

– Не те щоб воювати, але... Коротше кажучи, було так!

Висадивши на островi Керна кiлькох матросiв, якi мусили стати засновниками нового поселення, рушили далi. Досягли великоi рiчки Хрета. Ганнон сказав, що далi потрiбно пливти по нiй. Та недовго тривала подорож рiчкою...

Зненацька на обох берегах з’явилися чорношкiрi люди, одягнутi в шкури левiв i леопардiв. Вони дружно закричали й закидали нас камiнням! I де стiльки взяли?! Просто град! Багатьох наших було поранено. Довелось повернути назад. А потiм, пiсля спроби ще раз вийти на берег, повернулися за питною водою й харчами на Керну.

– Дивно... – промовив жрець. – Чому тi мешканцi зустрiли вас вороже?

– Дикуни, що з них візьмеш? А може, й білих людей ніколи не бачили. Ми для них – дивина. Та ще й на кораблях таких великих. Бо в них же тільки човни... А от коли ми вдруге пливли з Керни, і довелось мені знайти скарб – заповітну половинку таємничого ключа...

– Вона з тобою? – вигукнув Гардубал. – Покажи!

– На все свій час... Поки що дослухай до кінця. Невдовзі після зіткнення з чорношкірими дикунами на річці, пливучи знов з острова Керни на південь, досягли того самого мису, про який ти мені розповів.

– А мені самому – старовинний рукопис... – мовив Гардубал.

– Отож я його зразу пiзнав. Вiн далеко видається в море, нiби велетенською голкою. На кораблi теж було двоє вчених людей, якi розумiються на зорях, – по них часом прокладали шлях, – та ще на дечому, чого простим смертним не збагнути. Один з них казав, що той мис – найбiльш захiдна точка Лiвiї. Може, й так... Ми зробили зупинку там, але не надовго.

– Та не муч! – вигукнув старий жрець. – Ти побачив самотню сiру скелю?

– Так, тiльки вона не зовсiм сiра... Я б сказав, темно-сiра, майже чорна... Й невисока, ледь вище людського зросту. Коли мої товаришi розiйшлися по берегу, я сховався за скелею й почав копати. На щастя це тривало недовго. На мене нiхто не звертав особливоi уваги. Коли яма дійшла менi до пояса, в сухiй землi щось клацнуло. Це виявився металевий сундук, не дуже великий. Вiн навiть не був замкнений на замок, уяви! З нього я дiстав загорнуте в просту ганчiрку ОЦЕ!

Хiрам дiстав з-пiд недорогого одягу коротку палицю, вкриту дивним орнаментом, нiби з вiдламаним кiнцем. Без сумнiву, це й була друга половина жезла[1]! Рукопис не обдурив!

Очi жерця сяяли якимось неземним вогнем. Цiєi митi вiн почувався так, начебто вже став володарем скарбiв усього свiту.

А Хiрам вiв далi:

– Вiдтодi моєю головною турботою стало вберегти цей шматочок жезлу вiд зазiхань. Я сховав його в складках одягу й намагався нiкому не показувати. Але хто й бачив, не хотiв вiдiбрати. Адже метал не дорогоцiнний, мене мали за дивака...

– От i добре, – перебив Гардубал, – бо iнакше ти мiг би й не повернутись.

– Як я тодi шкодував, що не можу вмить перенестись у Карт-Хадашт, як птах! – вигукнув Хiрам. – Натомiсть ми пливли на пiвдень, де ранiше нiхто не бував, принаймi з наших землякiв. Там довелось чимало пережити такого, про що й досi згадую з переляком...

– Знов якiсь потвори? – жерця зацiкавила розповiдь.

– Не тiльки... Головне, що мешканцi тих мiсць – негри, такi чорнi,що аж виблискували пiд сонцем, – зустрiли нас негостинно. Вони всюди, вздовж усього берега, передавали звiстку про "кораблi чужинцiв". Все узбережжя знало, що пливуть непроханi гостi.

– Яким чином? – Гардубал вельми здивувався.

– Дуже просто: вночi палили великi вогнища! Адже й нашi дозорцi iнодi так подають сигнали, пiд час облоги, наприклад. Скiльки б ми не пливли далi, – а берег почав сильно вигинатися на схiд, – нас супроводжували вогнi на пагорбах. Вони весь час були попереду нас.

– Але нiхто лиха не заподiяв?

– Та як сказати... Могло й це бути. Одного разу ми прокинулись вiд оглушливих звукiв барабанiв та сурм, що доносилися з берега. Знов блимали якiсь таємничi вогнi. Капiтан вирiшив, – та й усi так подумали, – що це може означати лише одне: на нас готується напад. Довелось чимдуж вiдпливати вiд того берега, навiть не оглянули його як слiд. А потiм – о, що було потiм! Я став свiдком виверження вогняної гори.

– Отже, кораблi досягли вулкана Феон-Охема! – захоплено вигукнув жрець.

– Так-так, саме "Колiсниця богiв"! Я чув цю назву вiд капiтана. Ми не висаджувались на берег i спостерiгали з моря, як висока гора стрiляла вогнем в небо, а по її схилах текло щось розпечене, нiби рiдкий вогонь лився з надр... Чотири днi й чотири ночi це тривало. Особливо страшним видовище було вночi. Чорне небо, червоно-жовте полум’я, стовпи вогню й iскор до неба... Iнодi злiтало вгору й камiння. Правда, серед морякiв були такi, хто й ранiше бачив вогнянi гори, але для мене це було вперше. Але найгiрше чекало попереду...

– Що ж це могло бути? Морський змiй? Левiафан?

– Нi, сухопутнi звiрi. Й навiть не хижаки. Але нам довелося вступити з ними в бiй на маленькому островi наприкiнцi шляху.

Далi Хiрам говорив плутано, гаряче, нiби заново переживаючи те, що сталося на невеличкому островi...

Вирiшили кинути якiр саме тут, де не передбачалось нiяких небезпек та несподiванок. Адже на материку скрiзь жили мiсцевi племена, агресивно налаштованi, а тут – нiбито все спокiйно. Слiд було пiдлатати паруси, полагодити дошки палуби й весла, можливо, пошукати їстiвниих плодiв. Проте зовсiм мало часу було вiдведено морякам на мирну працю. З-за стовбура величезної пальми раптом вийшла мавпа. Але яка! Зовсiм не схожа на тих дрiбних мавпочок, якi танцювали й виробляли смiшнi фокуси на карфагенському базарi.

Це був справжнiй мавпячий монстр, на зрiст вищий за середню людину, широкоплечий, вкритий густою шерстю. У напiвтемрявi, пiд пальмовими гiлками, дехто прийняв iстоту за волохатого чоловiка. Та мавпа вийшла на галявину й заревла, вишкiривши жовтi iкла.

Очевидно, це був вожак зграї. Одразу ж, вiдгукнувшись на його заклик, заревли в хащах ще зо два десятки лютих голосiв. Вискочивши з лiсовоi гущавини, велечезнi тварини накинулись на людей. На роздуми не було часу. Дехто схопив зброю, iншi – головеньки з вогнища. Розпочався бiй. Навiть досвiдченi мореплавцi були наляканi. Горили билися руками й ногами, часом пускаючи в хiд зуби. Одному з карфагенцiв вожак прокусив плече.

Дехто вже валявся долi, покалiчений розлюченою потворою. Добре, що пiд рукою в деяких морякiв були списи й мечi. Допомiг i вогонь, який устигли вчасно розпалити. Вiдбиваючись вiд агресивних хазяїв острова, матроси присмалили декому з них шерсть. Горили так горлали, що лящало в вухах. Зустрiч з вогнем iх налякала, але не настiльки, щоб одразу тiкати. Бiй тривав, але люди зрадiли: перемога вже була близько.

Лише пiсля того, як трьох мавп удалося вбити, решта повернула до лiсу. Серед людей втрат не було, але дехто був геть виведений з ладу: надзвичайно сильнi горили вивихнули людям руки, одному вельми пошкодили колiно. Майже всi, хто перебував того страшного дня на островi, на все життя зберiг на тiлi, а то й на обличчi слiди гострих зубiв.

Бiй скiнчився. Посеред галявини залишилися лежати, стiкаючи кров’ю, троє вбитих звiрiв. З них швидко зiдрали шкури, якi вирiшили привезти на батькiвщину: нехай усi побачать, якi великi мавпи мешкають в далеких краях! Так i не закiнчивши дрiбний ремонт, – для цього довелось пошукати мiсце на узбережжi материка, – мандрiвники стали збиратися в дорогу. Невдовзi почався шлях додому вздовж тих самих берегiв Лiвiї – iнших плавань, окрiм каботажних, тодi майже не було. Вихiд у вiдкрите море в сиву давнину означав загибель...

– Так ось на половинцi жезла темнiє пляма! – здогадався Гарбудал. – Ти вiдбивався нею вiд мавп! Це кров!

– Що менi лишалося? – винувато схилив голову Хiрам. – Адже я не воїн, нiякої зброї при собi не мав. Не кулаками ж битися з тварюками, якi мають гострi зуби, немов ножi! До речi, iхнi шкури завтра всi зможуть побачити на майданi перед головним ринком...

– Я не осуджую тебе, – мовив жрець. – Головне – чи не пошкоджено жезл? Бо тоді він не спрацює як слiд, вiдкриваючи скарбницю... Мене хвилює тiльки це. Будемо сподiватись...

Настала хвилина мовчання. Обом навiть не вiрилось, що перед ними ось-ось постане таємниця, заради якої було стiльки пережито. Нарештi господар дому врочисто промовив:

– Що ж, розпочнемо, й нехай благославлять нас боги!..

...Вони повiльно спускалися кам’яними сходами до пiдвалу в храмi Молоха. Спочатку зайшли до примiщення, де зберiгалися звичайнi побутовi предмети: всiляке начиння, що використовували раби у повсякденнiй працi, а також ароматичнi палички, якими кадив жрець пiд час богослужiння. Та ось, у темному кутку, невеликi, але мiцнi дверi з грубих дощок, потемнiлих вiд часу. Жрець вимогливо простяг руку. Хiрам подав йому половинку жезла, завмираючи вiд хвилювання: а що, як нiчого не вийде? Невже вся подорож – марна?!

Гардубал склав обидвi половини дивної речi, чи не найстарiшої в усьому храмi. Дуже повiльно, ледь чутним рухом повернув жезл, затримавши подих – наче це могло допомогти. Гострий кiнчик однiєї з половин увiйшов до заглиблення на другiй. Жезл тепер виглядав так, як i мав виглядати завжди – як суцiльний, вкритий вибагливим вiзерунком вирiб з бронзи.

Жрець пошукав поглядом, куди б встромити жезл. Ось, нарештi: майже бiля самої долiвки, поблизу нижнього лiвого куточка дверей – ледь помiтна заглибина. Та ось Хiрам пiднiс до неi запалену свiчку – раптом заглибина нiби збiльшилась i трохи змiнила форму. Що за чудасiя?

Гардубал приклав нижнiй край вiднайденої половини жезла до дверей у заповiтному мiсцi, повернув верхню половину... Сталося!

Двоє карфагенцiв, завмираючи вiд хвилювання, увiйшли до схованого вiд людських очей примiщення, де вiками зберiгалося щось неймовiрно загадкове. Старий жрець не був настiльки наївним, щоб уявляти, нiби "найбiльша таємниця Всесвiту" – скарб. В коштовностях якраз нiчого загадкового немає – через них люди йдуть на злочин. Так було й певно буде довiку. Але що за таємниця може бути схована у храмi?!

Кiмната виглядала дивно. Стiни блiдно-блакитного кольору мерехтiли дивовижними iскорками, нiби iхньою поверхнею пробiгав холодний вогонь. А всерединi майже нiчого не було. Лише стояв якийсь незрозумiлий цилiндр – глек не глек, щось подiбне до збiльшеної в кiлькадесят разiв склянки. На гладеньнiй поверхнi виднiлися чотири невеликi квадратнi отвори. Немов пiдкоряючись якомусь iнстинкту, Хiрам приклав до них кiнчики пальцiв.

Пiдземний зал наповнився дивною музикою. Цi звуки неможливо було описати словами. Причому обом – Хiрамовi та Гарбудаловi – здавалось, наче музичнi акорди звучать просто в їхнiх головах. Спочатку в кiмнатi нiчого не змiнювалось. Але згодом з куткiв став наповзати морок. Усе навколо зробилося хистким, мовби побаченим через непрозоре скло. Й нарештi все провалилось у безодню...

...Коли зацiпенiння минуло, вони не повiрили своїм очам. Примiщення десь зникло. Та й самого храму не було. Пiд зеленкуватим небом тяглися вдалину поля, вкритi якоюсь нiколи не баченою травою. Схоже на ковилу, але не ковила... Був ясний день, проте сонця не було видно. Та й хмар теж. Свiтилося саме небо! Словом, все побачене було настiльки несхоже на звичнi земнi краєвиди, що в людськiй мовi для цього просто не вистачало слiв.

Звичайно, людям шостого столiття до Христа не могло бути нiчого вiдомо про iншi планети. Зiрки на небi для них були "божими свiтильниками". Й тому анi колишнiй раб, а потiм мандрiвник, анi служитель Молоха не збагнули, де знаходяться. Вони враз вiдчули, що змiнилося повiтря – тепер кожен подих рiзав горлянку. "Кисню забагато", – одразу здогадався б наш сучасник. Але тодi... Всi почуття пересилив страх перед Невiдомим. Все навколо було чужим!

– Оце... таємниця Всесвiту? – тiльки й зумiв прошепотiти Хiрам. – Може, ми в самому пеклi?

– Не гнiви богiв! – сурово мовив жрець. – В пеклi вогонь!

– Тодi що це?! – Хiрам зiрвався на лютий крик. – Я збожеволiв, чи що?!

– Тож збожеволiли ми обоє. Так не буває. – Жрець, намагаючись бути незворушним, почав описувати навколишнiй краєвид – наскiльки дозволяв словниковий запас. – Ти бачиш щось iнше?

– Нi, те саме...

– Отже, ми в полонi чаклунських сил. Сподiваюсь, що боги будуть милостивi до нас i дозволять повернутися додому...

Але в глибинi душi вiн уже в це не вiрив. Раптом у небi з’явилися дивнi силуети: чи то птахи, чи то крилатi люди... Але їхнi голови не зовсiм подiбнi до людських. Чи то роги, чи якісь шоломи?!

Iстоти наближались. I тут Хiрам, якому довелось бувати в небезпечних ситуацiях в подорожi, не витримав. То все були земнi небезпеки, а тут – неземна. Вiн люто загорлав: "Демони!" I схопив свого колишнього господаря за горло.

Жрець пручався, але марно: в Хірамових руках з’явилась нелюдська сила. Весь свій розпач він зосередив в останньому зусиллі, щосили стискаючи горло того, хто, як здавалось Хірамові, прирік його на муки. В цей час йому хотілося лише одного: назад, до храмового підвалу, в ту мить, коли ще не сталось непоправне! Щоб ніколи не переступати Невідомого! Проте часу не повернеш...

Якби жрець був спроможний говорити, він би нагадав колишньому рабу слова, накреслені в старовинному манускрипті: "Лише двоє можуть проникнути в таємницю Всесвіту й лише двоє – повернутись по дорозі богів.." Але з горла виривалось лише хрипіння.

...Коли "летючі люди" – мешканці чужого землянам світу – почали поволі спускатись на землю, Гардубал уже не міг нічого бачити й чути. Оскаженілий від переляку й люті раб його задушив... Втім, і він уже не відчув нічого, не усвідомлював навіть, що вбив людину, впавши у ступор. Двом карфагенцям, які випадково проникли до чужого світу, не судилось повернутись...

...Ніхто не дізнався, куди зникли старий жрець Молоха та його колишній раб, який тільки що повернувся з далекої мандрівки. Та якби хтось і знав дещо – однаково не зрозумів би. Дивовижний прохід між різними просторами був зруйнований. Може, тамтешні істоти дізналися, що тунель – у руках "дикунів" і тому знищили його? Як би там не було, але ще один стародавній секрет було навіки втрачено...

...Минули віки, й Карфаген було вщент знищено римлянами. Адже двоє хижаків не можуть ужитися в однім барлозі. Барлогом було Середземне море, а міста-держави – Рим та Карфаген – хижаками...

Пройдуть ще віки, а може, й тисячі років, перш ніж люди планети Земля віднайдуть секрет проникнення до інших світів, віддалених від нас не просто кілометрами – вимірами часу й простору. Допоки ступлять на ту стежку, на якій двоє мешканців стародавнього Карт-Хадашта опинились випадково й зарано...

Жовтень 2005 р.

---

[1] В руках мумии фараона был найден странный жезл. Когда ученые начали исследовать странный артефакт цилиндрической формы, стало ясно, что это техническое устройство, которым фараон мог управлять египетскими пирамидами
Итак, египетские пирамиды. Каждый человек, наверное, хорошо знает официальную версию их происхождения, а именно то, что пирамиды в Египте были построены при помощи эксплуатации рабского труда. Однако во все времена существовали люди, которые подвергали сомнению данную версию. И ведь, правда, как безграмотные рабы смогли построить столь совершенные и масштабные объекты? И тогда, когда не хватает правдоподобных гипотез, на помощь приходит фантазия. В результате возникли теории о том, что пирамиды построили жители Атлантиды, или инопланетяне. Но они были настолько фантастичными, что многие предпочитали и дальше верить в фараонов и рабов. Но вопросы никуда не исчезли…
Прежде, чем приступить к анализу гипотез, несколько слов нужно сказать непосредственно о самих пирамидах. Итак, пирамиды условно разделяют на:
Математические – в основании таких пирамид, а точнее – в соотношении геометрических элементов заложены число «пи», «золотое сечение» и тригонометрические формулы.

Астрономические – такие пирамиды ориентированы на линию север-юг, в некоторых из пирамид есть ходы, которые ориентированы на определенные звезды.

Технологические – при строительстве таких пирамид было использовано огромное количество блоков, средний вес которых достигал 2,5 тонн, плиты с весом до двух сотен тонн. Гранитные и базальтовые плиты были тщательно отделаны, в них имелись конические отверстия, все грани пирамид крайне точны, а в самих пирамидах имеются прямые ходы, которые достигают длины до 80 м.

Геологические – в строительстве таких пирамид, помимо местного материала, использовались базальт неизвестного происхождения и гранит из Асуана.

Тайны мира будоражат создание как великих ученых, так и простых обывателей. Все непознанное и необъяснимое привлекает внимание уже многие тысячи лет.