Наталя Федько: Різноголосся? Чи – ПОЛІлог?

• Блог «ВелеШтилвелдПрес» – досить цікава і самобутня одиниця в інформаційному просторі. Одразу ж привертає увагу поліетнічність блогу. Автори – філософи, поети, журналісти – діляться з читачем своїми одкровеннями, творчими здобутками. Кожне таке одкровення спирається на історією роду, на досвід етносу, до якого належить автор.

Проза і публіцистика Бориса Фінкельштейна – це дзеркало, в якому відбиваються життєві історії українських євреїв. Це різні долі – драматичні, авантюрно-детективні, прості (без надриву й карколомних пригод). Саме завдяки розумінню, емоційному трактуванню й ту культурну «прив’язку», яка єднає єврея Фінкельштейна з рідним етносом, «сухі» біографії обростають десятками важливих подробиць.

У статті «Бердичівська сага єврейської історії предків Антона та Миколи Рубінштейн» письменник досліджує архівні документи, намагаючись збагнути, як жили предки знаменитих музикантів. Така неординарна подія, як перехід у християнство родини бердичівського купця Рувина (Романа) Рубінштейна змушує дослідника шукати пояснення тому вчинку. Чому тридцятип’ятирічний чоловік, батько сімох дітей, зненацька переосмислив духовні орієнтири? Чи, може, він просто рятував свою родину від небезпеки?

Розгадуючи стратегії купця Рубінштейна, читач дізнається про закони, які застосовувалися до євреїв у Російській імперії. Ми дізнаємося, що таке «Наказ про кантоністів» Миколи Першого, і можемо прояснити для себе деякі інші нюанси…

Повість Бориса Фінкельштейна «Шлях під сузір’ям Ар’є-Лейба» – про життя українських євреїв післявоєнного часу. Через життєву історію свого головного героя Фіми письменники показує побут, звички, стосунки у єврейських родинах.

Буденна начебто ситуація – чотирирічний Фіма поцупив «фантіки» (мамину зарплатню) з буфета і роздав «папірці» своїм друзям з дитсадка (бо мама ж учила малого ділитися з близькими людьми!) обростає подробицями і неабияким драматичним сенсом. Те, що Фіму батьки суворо відчитали вдома і навіть вдалися до фізичного «нижчеспинного» виховання – для самого дитсадівця – несправедливість і жах. І тільки згодом дорослий Фіма дізнається, що його дитяча невинна крадіжка відбулася незадовго після іншої гіркої події – син маминої колеги сів у в’язницю. За пограбування…

Філософ і письменник Андрій Беліченко може здатися недосвідченому читачеві особою «інопланетною», надто заплутаною і складною. Зрештою, все, що пише цей автор – непросте. І нелегковажне. Чого варта хоча б праця «Ґенеза кольору з онтології мислення»! Непідготований до мисленнєвого штурму читач навряд чи зможе дістати «перлини» суті з океану складних роздумів філософа.

«Цвет есть не просто абстракцией ВСЕХ цветов, но есть бескачественность всех мыслей о всём сущем…»  – справді, не буденний висновок…

Письменник із сербським корінням, заглиблений у витоки світової філософії, Беліченко намагається: «вновь ввести СВОЕГО как сам Его понял Христа в наш безумно запутанный грязный мир». Цей задум є головною ідеєю «Оповіді про Христа і Софію»…

Можна багато говорити про «етнічні літописи» авторів блогу. Кожен автор – це окремий мікрокосмос, який живе за власними правилами, несе власний біль крізь час і простір. І – шукає Істину. Так, як сам розуміє.

Читаючи вірші Юрія Контишева, відчуваєш, що іронія і самоіронія автора – не випадкові. Ліричний герой його творів схожий на зухвалого пірата: він не визнає непорушних авторитетів, кепкує з себе й зі свого оточення:

Мне в придачу бог послал удачу,

А на сдачу – двух неверных жён.

Но, не плачу, – силы свои трачу

На стихи, которые портачу,

И людской любовью окружён!

Іронія у віршах Контишева химерно переплітається зі смутком. Крізь плетиво невимушеності й словесного стьобу іноді прозирає лезо розпачу:

Не закрыть мне стихами пропащую душу!

За грехами моими – уже круговерть!

И уже не успеть мне чего-то нарушить!

Спеть бы песню с душой! Но – уже не успеть!

Що ж, я не суддя чужому розпачу. І не охоронець чужих веж. Скоріше – літописець….

Історія поляка Мечислава Гумулінського змусила мене здригнутись від страху й обурення, по-новому глянути на корумпованих чиновників і цинічних бандитів.

Громадський діяч, фотохудожник, культуролог і кіносценарист Мечислав Гумулінський приїхав до України на початку дев’яностих років минулого століття. Будучи людиною заможною, поляк організував у Кременчуці власну справу. Пан Мечислав займався розробкою обладнання охоронних систем і протипожежної безпеки.

Помаранчева революція не пройшла осторонь його серця: Гумулінський став учасником її. Ще одна важлива деталь: вісім років бізнесмен-романтик будував яхту «Робінзон»… Саме ця яхта, у будівництво якої не було вкладено жодної вкраденої гривні, жодного видуреного у ближнього цента, і яка була на сто відсотків зароблена, вистраждана своїм власником, стала причиною дикої заздрості бандитів.

Панові Мечиславу почали погрожувати люди «певної репутації». Вимагали, щоб поляк «поділився» з ними. Але ж з якого дива чесний бізнесмен буде щось давати бандитам?

Згодом потрясіння посипалися на родину Гумулінських, як град. До квартири бізнесмена вривалися міліціонери, які з кулаками кидалися на його беззахисну дружину Наталю (українку), перевернули все в квартирі, забрали документи. А через кілька тижнів нелюди побили самого пана Мечислава. Та так, що постраждалий провів вісім діб у реанімації. Доки поляк був у лікарні, його квартиру пограбували. Вивезли все, що тільки можна було… І яхту обдерли. Лишився від неї тільки корпус…

Заяви і скарги пана Мечислава кілька років залишались ніби невидимими для української прокуратури й міліції.

Виїхати до Польщі Гумулінський не міг – боявся за дружину… Кілька років він жив в офісі громадської організації.

Тільки наприкінці 2015 року зусиллями Міжнародної ліги захисту прав громадян України «човен» правосуддя хитнувся нарешті в бік Гумулінського… Дуже хочеться вірити, що життя цього мужнього й освіченого чоловіка налагодиться, й пережиті ним та його дружиною страхіття бодай частково витіснять зі свідомості позитивні події та емоції… Фотографії з творчого доробку пана Гумулінського (зокрема, світлини з Євромайдану) говорять про автора більше, ніж будь-які слова. Відчувається, що людина принципова, чесна, вміє бачити красу…

Повертаючись до роздумів про блог ВелеШтилвелдПрес, я хотіла сформулювати висновок, на що ж схожі поетично-публіцистично-образотворчі одкровення його авторів. Це різноголосся? Чи все-таки, ПОЛІлог?

Однозначної відповіді дати не зможу. Перш за все, тому, що у своєму житті звикла керуватися принципом, який озвучила колись моя покійна бабуся, Ганна Василівна:

«Треба у своїх помилках звинувачувати тільки себе і ручатися перед Богом тільки за себе. Тоді й будеш сильна»…

Уже вкотре сниться мені сон. Як сумний мандрівник у запиленому плащі скаржиться перехожим, що його всі хочуть убити, обікрасти, обманути…

– А хто ж ви? – питають роздратовані люди.

– Я – Час…

Ми часто нарікаємо на важкий час, негармонійне суспільство, заздрісного й злодійкуватого ближнього. І це не безпідставно. Але… Хто ж зцілить ЧАС? І хто вшляхетнить простір? Може, стане мудрості й терпіння у чесних безкомпромісних митців, правозахисників, журналістів зробити це РАЗОМ?..

16 березня 2017 р.