Раптом поруч почувся рипучий голос:
- Я зроблю тобі такий подарунок, що ти забудеш свої песимістичні настрої. До речі, звідки це в тебе? Результат першого семестру гірший, ніж сподівався, чи що?
- І це також. А ви хто?
Перед ним стояв непоказний чоловічок непевного віку без будь-яких особливих прикмет. При погляді на нього сплив у пам’яті рядок з дитячого віршика: «На улице такого встреть – ну просто не на что смотреть…» Недовірливо глянув на нього:
- Ви ж мене зовсім не знаєте – нащо ж подарунки робити? Може, я того не вартий!
- Знаю, вважай, у мене служба така. Цей подарунок може одержати лише так званий «різдвяний хлопчик» або «різдвяна дівчинка». Адже твій день народження – на Різдво, чи не так?
- Точно! – зрадів хлопчик. – Якраз 7-го січня мені виповниться 14.
- Тоді треба поспішити. Бо може бути так, що ми почнемо святкувати Різдво 25 грудня, як весь цивілізований світ, і твій день народження перестане бути загальним святом. А я – один з тих, що роблять добрі справи, хоч це й звучить для декого дивно.
- Чарівник, чи що? - недовірливо всміхнувся Дмитрик.
- Сам я – ні. А от річ тобі подарую чарівну. – Він вийняв з кишені звичайну мобілку.
- Тут є незвичайна функція – «метро». Ти навіть не здогадуєшся, що це значить.
- Хлопець мовчки дивився на незнайомого дивака. Справді, що тут скажеш? Може, той божевільний. А той торкнувся мобільника, і на екранчику пробіг довгий алфавітний список великих міст світу – від Алмати до Шанхая. Після кожної назви у дужках стояла назва країни.
- Зверни увагу – чари діють тільки у вагоні метро, коли він їде. Перебуваючи у поїзді, ти можеш обрати будь-яке місто світу з цього списку. Це лише ті міста, де є метро. Піднявшись ескалатором, можеш оглянути місто, а потім так само – через метро – повернутись додому. Для цього треба лише знайти у списку Київ і натиснути клавішу. Тільки пам’ятай – коли вагон стоїть, функція не діє. Слід почекати, поки поїзд рушить.
- Значить, я можу побувати всюди, де є метро?
- У принципі - всюди, але Пекін, Пхеньян, Сеул, Токіо – не радив би. Поки що. Бо ти там будеш білою вороною. У будь-якому розумінні. До речі, знаєш, що ми неправильно називаємо китайську столицю? У китайців і слова такого немає – Пекін.
- Як же вони називають його?
- В одних діалектах – Бейпін, в інших – Бейцзін. Це означає «північна столиця». Але це так, між іншим. То що, згоден спробувати таку можливість кругосвітньої мандрівки?
Хлопець вагався недовго.
- Звичайно! Хто ж відмовиться од такого! Тільки от…
- Ну що, кажи! Рішуче!
- Повірити важко. – зітхнув Дмитрик. – Такого навіть у казках не буває.
- Тепер і казки інші… Хто ж тобі заважає спробувати? А я буду за тобою непомітно стежити. І коли що не так – можу порадити, як бути. Але не часто. Ну як, згоден?
Дмитрик мовчки хитнув головою. Потім, згадавши про ввічливість, вичавив із себе «спасибі». Чомусь уже відчув, що все почуте – правда, й навіть мову майже одібрало від хвилювання. Таке ще нікому із знайомих не випадало!
Хотів спитати ім’я незвичайного незнайомця, але того вже поруч не було. Зник так само раптово, як з’явився. Справді, чарівник!
Минуло кілька днів. Хоч дивний подарунок лежав у кишені, але хлопець не наважувався його використати. Щось заважало - може, те, що не міг до кінця повірити у почуте. Надто вже неймовірно!
Але якось, їдучи близько дев’ятої вечора мостом через Дніпро, переборов нерішучість і, пробігши пальцем по списку, натис «Мехіко».
І диво трапилось – вагон невпізнанно змінився!
Перш за все – численні іспанські написи на стінах!
Усе неймовірно строкате, аж в очах мигтить. Та й пасажири вже не ті, що були хвилину тому. Чи не в кожного третього помітна якась часточка індіанського роду. Проглядає і в рисах обличчя, і в манері поводження – величний спокій, од природи властивий корінним мешканцям Америки.
Он у куточку сивий дідок тримає в зубах різьблену люльку. Не палить – боронь боже! Адже це у вагоні заборонено. Просто звик до неї й не випускає з рота, це вже неодмінний атрибут його життя. А он там молода мама годує груддю маля. Й ніхто їй не дорікає – мовляв, тут це непристойно. Сусіди по лавці поводяться спокійно, ніхто й у той бік особливо не дивиться. Життя йде своїм звичайним ходом.
Ось троє грають в карти посеред лавки, обтягнутої жовтогарячим пластиком. Азартно, але мовчки – не турбуючи сусідів. Лише в очах світиться непереможний дух гравецької пристрасті.
Але тут вагон зупинився. Час виходити.
Піднявшись ескалатором, хлопець вийшов на вулицю. І тут йому аж дух перехопило від незвичної тропічної спеки! Постояв трохи, глибоко вдихнув на повні легені гаряче повітря. Озирнувся навколо.
На Дмитрика, який доти ніколи не був за кордоном, звалилося – інакше не скажеш – велетенське екзотичне місто, в якому, здається, перемішалося все, що є на світі. На відміну від підземної тиші, тут панував гамір, шум, виск, брязкіт…Усі слова, що означають сильний звук, підійшли б. І дивна річ – хоч жодних правил дорожнього руху, здається, ніхто не дотримується – пішоходи, немов каскадери в кіно, пробираються між автомобілів, проте не побачиш, щоб хтось трапив під колеса. Величезні джипи з яскравими написами по боках сусідять з малесенькими «смартами», супермодні авто американських та японських марок – з потертими «Жигулями» ще радянського виробництва. А ось – вір не вір очам – мчить на досить великій швидкості стара «Волга» з металевим оленем на капоті. Такий релікт і на батьківщині вже рідко побачиш, а тут – їде, ще й як! Наче другу молодість отримав. А на стінах усюди повно написів, і не лише рекламних. Тут і привітання з днем народження, такими буквами, що й за кілометр побачиш, і зізнання у коханні, і навіть таке: ПОВЕРНИСЬ, МІГЕЛЮ! Я ВСЕ ПРОБАЧИЛА! Де-не-де – зображення сніжинок, які для мексиканців – неймовірна екзотика, і спрутів, які тримають у мацаках морозиво, і строкатих птахів, яким і назви не знайдеш… А навколо - чудернацькі екзотичні квіти, бачені хіба що в підручнику ботаніки. І вулиці, обсаджені кактусами-велетнями, як у Києві – каштанами. Справді, щоб кактус був заввишки з дерево, це диво! З точки зору європейця, звісно.
Взагалі вражень було стільки, що Дмитрик навіть не помітив, що віддалився од станції метро, назви якої, до речі, не дізнався. Й тут, уперше більш ніж за годину, спало на думку: як добратися додому? Адже метро – не той вид транспорту, до якого можна проскочити зайцем. Дуже рідко це вдається, та й то у своїй країні. А тут – вмить опинишся в поліції.
Тільки тепер до хлопчика почало доходити, в яку халепу він ускочив, потрапивши до чужої країни, та ще й до іншої півкулі, без документів, без гро…
Он воно що! На поїздку треба заробити!
Але як? Де тут знайти можливість?
І вона знайшлася швидко. Щоправда, досить умовна.
Посеред широкої площі витанцьовувало химерний танець троє підлітків, час од часу падаючи на землю. Музичним супроводом було лише калатання саморобних кастаньєт. Але – що найголовніше – з юрби туристів, яка споглядала це видовище, час од часу летіли в бік танцюристів монети й банкноти, й серед них – усім знайомі зелені долари із зображенням Білого дому…Ось вона, можливість заробити!
Дмитрик майже одразу збагнув – це ж брейк-данс, його давнє захоплення! Дякувати Богу, він не дуже відрізняється на різних континентах. На роздуми часу не було. Зробивши три рішучі кроки в бік юрби, хлопець кинувся у шалений танок.
Скільки разів виробляв ці трюки на рідних вулицях – і нічого, а тут…Боляче було з розгону падати на кам’янисту чужу землю! І все ж, незважаючи ні на що, витримав. І таки заробив свою порцію різнокольорових папірців, а серед них – і омріяних зелених…
Миттю прийшла думка: а що, як віднімуть?
Але такого не трапилось. Обступивши його, троє мексиканських хлопців та їхні однолітки з числа глядачів лише запитували: хто він такий та звідки взявся?
Питання він зрозумів – усе ж таки вивчав іспанську з семи років. Але несподіваним було те, що всі тут балакали дуже швидко, як ніхто ніколи не говорив на уроках. Та й розмовної практики, що не кажи, було в нього замало – переважно читання з підручника та переклад…
Відбувся лише переліком географічних назв: Київ, Україна, хотів ще додати – Дарниця, але стримався: хто тут знає це слово? Реакція була різною: дехто промовчав, а інші – хто краще знав географію – вибухнули реготом. Звичайно, ніхто не повірив.
Але його це вже не хвилювало. Досить перших вражень від чарівної поїздки, швидше додому! Аби тільки вистачило на жетон чи що там у них…
ВИСТАЧИЛО! Вже за двадцять хвилин спускався ескалатором, радіючи, що станція метро – хоч і не та, з якої вийшов - опинилась недалеко.
Їдучи у вагоні, натис «Київ» і, дочекавшись зміни, яка настала навколо, вийшов на першій же станції – Лівобережній, щоб подихати рідним повітрям. Й тут несподівано побачив того незнайомця (він так і залишився незнайомцем), який зробив йому супердарунок.
Опинившись поруч, той привітався й одразу ж сказав головне:
- Вітаю з першою вдалою спробою! Хоч і не зовсім вдалою…Скажи, чому ти для першого разу обрав саме Мехіко?
- Бо вчив у школі іспанську…Мабуть, тому.
- Тоді чому не Мадрид? Так би мовити, батьківщина мови, і у списку ці назви поруч.
Дмитрик знічено мовчав. Чарівник – так подумки став його називати – поплескав його по плечу:
- Підсвідомо потягнуло на екзотику…Але це не найстрашніше. Хіба можна пускатись у таку подорож, не підготувавшись, як слід? Є країни, де в автомат, щоб увійти, просто кидають гроші. Правда, таких залишилось уже мало. Є такі, де прикладають або вставляють у щілину картку. Є – де діють спеціальні жетони. Усе це слід вивчити, перш ніж починати мандрівку. Радив би тобі почати з міст своєї країни – Харкова й Дніпра, а тоді вже переходити до закордону. Але все ж молодець, що спробував! Вивчи усе попередньо, як слід, а тоді продовжуй!
З того часу хлопець почав часто бувати на місцях збору колекціонерів, хоча раніше ніколи не захоплювався таким хобі. Дізнався, як діють автомати з продажу жетонів у різних країнах. Заглибився в Інтернет у пошуках усяких відомостей про метрополітени різних країн. І вирішив справді розпочати з двох міст своєї країни. Дізнався дещо цікаве з екскурсій, які там відвідав.
У Харкові почув, що площа Свободи (колишня Дзержинського), виявляється, найбільша в Європі. Та й у світі поступається не багатьом, зокрема в Азії – хіба що головній площі китайської столиці – Тяньаньмень.
У Дніпрі дізнався, що тамтешній метрополітен також рекордсмен, щоправда, із знаком мінус – найкоротший у світі. Лише 6 станцій. Але, як поліпшиться економічна ситуація, його звичайно, продовжать.
А далі – вирішив перейти до Центральної Європи. Опинившись у Будапешті, пройшовши набережною Дунаю, вирішив приєднатися до екскурсії, яка недавно розпочалась. Але тут був засмучений – туристи були з різних країн, а гід звертався до них англійською мовою. Проте Дмитрик вирішив не покидати гурт, хоч не розумів, про що йдеться. Вухо сприймало тільки імена славетних синів Угорщини: Лайош Кошут, Шандор Петефі, Ференц Ліст, Арпад Гьонц…Й тут несподівано почув голос рідною мовою:
- Ну як, Дімочко, - імя чоловік вимовив з ледь помітною іронією, - не шкодуєш, що з першого класу вивчав мову Сервантеса, а не Шекспіра?
- Ви звідки мене знаєте?
- А я ж робив репортаж з вашої школи, коли ти давав перший дзвінок. Фото цієї події в мене й досі є. Ти мене, звичайно, не пізнав…Може, й останнього дзвінка даватимеш, тоді знов побачимось.
- Навряд…Я ж не відмінник.
- Але й не пасеш задніх, як мені відомо! То які ж твої думки щодо вивчення мов?
- Так звані англійські спецшколи – не дивина. А такої, як наша, коло Дарницької площі, другої нема.
- Ну це ти загнув, школа з іспанською мовою не одна в Києві не одна…
- Може, - хитнув головою. – Але тільки в нас над входом написано: Bienvenidos! Це по-іспанськи значить «ласкаво просимо». А ви, значить, журналіст-міжнародник?
- Тепер такого чіткого поділу на «міжнародників» і «внутрішніх» немає. Минулого тижня був у відрядженні у Дрогобичі, нині, як бачиш, у Будапешті, а вже завтра вирушаю на Східноєвропейську виставку до Братислави, але тільки на два дні. Вираз «галопом по Європам» - оце якраз про мене сказано. Що ж, бувай, до зустрічі у випускному класі!
Кореспондент віддалився разом з юрбою туристів. Хлопчик проводив його здивованим поглядом – це ж треба, така неймовірна зустріч! – і, трохи поблукавши по прилеглих до Дунаю вулицях, вирушив до найближчої станції метро…
Але найбільше розчарування чекало на нього в Парижі…
Коли вже збирався стати на сходинку ескалатора, щоб піднятися на поверхню, раптом хтось легенько поплескав його по плечу. Обернувся – побачив жінку в темно-синьому діловому костюмі. Одразу чомусь збагнув – «наша». Не помилився.
- Добридень, хлопче! Хочу тебе застерегти – якщо квитка не маєш, вийти на поверхню не зможеш. Я вже не вперше зустрічаю таких зухів. То як, я вгадала?
- А…ви хто? – спантеличено мовив Дмитрик.
- Світлана Антонюк, аташе з культури й мистецтв, - вона подала йому визитівку.
- Хоча хлопець не дуже розбирався в номенклатурі, але згадав: аташе – це щось міжнародно-дипломатичне. Дуже здивувався:
- Оце так! На такій посаді – й у метро катаєтесь?
- Так, бо з вікна службової автівки народу як слід не побачиш і країни не вивчиш. Тим більш, я тут недавно. То як у тебе з квитком?
- Мені ніхто не сказав…- знічено мовив.
- Ото ж бо й воно! Французи – хитруни: замість попередити про цей казус, збирають з іноземних туристів щедрий врожай штрафів. А ловляться на цей гачок, як правило, наші земляки. Та ще дехто з наших сусідів по Східній Європі – наприклад, румуни, болгари…
- Чому це так?
- Бо дисциплінований західноєвропеєць зазвичай зайцем у транспорт не сяде. У нью-йоркському метро – знай на майбутнє – без квитка і не увійдеш, і не вийдеш. А тут зайти можна, а ось вийти… - розвела руками.
- Може, ви мене виручите? – тихо спитав Дмитрик. – Я ж не знав…
- Як же я тебе виручу, коли тут, під землею, квитків не продають? Ти ж тут, мабуть, не сам, від своєї групи одбився?
Тому не залишалось нічого іншого, як кивнути.
- Отож дзвони своїм, нехай тебе витягають. Тут телефони під землею діють. А поки що покатайся, подивись різні станції. Вони також цікаві!
- Я так мріяв побачити Сену, Нотр-Дам і…що там іще? Лувр…
- Що ж поробиш, іншим разом. Вдруге так не влипай!
Так і не побувавши на вулицях французької столиці, Дмитрик був змушений повернутись додому…
Було ще декілька курйозних випадків у різних куточках світу. Якось, набравши на мобілці «Чикаго», був здивований, опинившись у порожньому темному вагоні, який до того ж стояв нерухомо. Покрутившись туди-сюди й знизавши плечима, повернувся до Києва. Коло виходу з метро на нього вже чекав старий знайомий зі скептичним зауваженням:
- А про різницю в часі ти подумав? Адже коли в нас день, в Америці ніч. Що ж ти дивуєшся?
- Але ж Мехіко теж в Америці. І все було як слід.
- Бо про Мехіко ти подумав пізно ввечері, а там у цей час ранок. А в Чикаго захотів попасти, коли в нас – середина дня, а там у цей час – середина ночі. І ще не забувай про таку річ: цей дарунок – тільки для тебе. Коли він прислужиться комусь іншому, навіть дуже хорошій людині, то назавжди втратить для тебе чарівну силу. Пам’ятай!
…Минуло кілька місяців, закінчився навчальний рік. Хлопець встиг побувати у різних куточках світу. Хоча в деяких країнах намагався не затримуватись надовго, щоб не привернути увагу тамтешньої поліції. Запам’яталось йому назавжди, як у Каїрі, коли метро ввечері закривалося, до станції поспішали юрби обірваних, виснажених людей. Виявилось, що каїрське метро на ніч стає притулком для безхатьків. А рано-вранці їх випроваджують, перш ніж поновити рух.
Після жарких країв його потягло до холодного Сибіру.
Новосибірськ вразив його блискучими помпезними будівлями, широчезними проспектами, якимось неросійським, чи не заокеанським шиком в усьому. І, пройшовши одну з центральних вулиць з кінця в кінець, заглибився у двори, пішов блукати старими закутками, де ще зберігся дух радянських, ледь не післявоєнних років. І раптом почув згори сердитий крик:
- Мі-ша! Мі-ша! – і по паузі:
- Ключі забув, ішак ташкентський! Я за тебе маю думати?
Тут Дмитрик помітив, кому були адресовані ці слова. Посеред вузенького провулка ішов молодик з блаженною посмішкою на трохи азійському обличчі. Саме – трохи, бо крізь східні риси виразно проглядало щось словянське. Хлопець підняв голову, побачив того, хто гукав згори. Попри лайливий тон, обличчя старого сибіряка світилось добродушною посмішкою.
Тут стала зрозумілою причина «глухоти» перехожого. Помітивши тоненькі провідки, що тяглися вздовж худого довготелесого тіла, збагнув:
Он воно що! Музика у вухах, тому й не чує!
І кинувся бігти до ключів, які старий кинув з вікна. Але й «музичний пішоход» також зупинився, лапнув свої кишені і, помітивши, що ключів нема, побіг у тому ж напрямку.
І сталося так, що обидва нахились над зв’язкою водночас. І ледь не стукнулись лобами при цьому. Незнайомий, узявши ключі, звернувся до Дмитрика привітно:
- Ти молодець, що почув! Хотів мені віддати? А я от…- вийнявши навушники, простягнув руку. –Мухіддін.
- Дмитро. З Києва. – І здивовано додав: - А той дідок у вікні тебе Мішею назвав.
- Бо я нечистокровний узбек. В мене бабуся – росіянка, з-під Кургана. Тому для друзів у мене начебто двоє імен: Мухіддін – Михаїл. А «дідок у вікні» - Демидич, місцевий старожил. Дружину поховав недавно, двоє синів у нього – військові, служать далеко. Залишився на старість сам, отож знайшов собі заняття. Всій нашій невеликій узбецькій громаді порядок дає. Ми його комендантом кличемо. – Мухіддін говорив російською майже чисто, з легким акцентом.
Розбалакались. Узбецький заробітчанин розповідав про свій край. Дізнавшись, що київський гість майже нічого не знає про Середню Азію, вигукнув:
- Та як можна про наш Самарканд не знати? Місто-казка, музей просто неба – ось що таке Самарканд! Бухара хоч не дуже велика, але славна! Стільки памяток старовини в ній, півсвіту приїжджає дивитися! Та як же нічого про них не чути, ми ж вами колись жили в одній країні!
- Що ж ти хочеш од мене? Я в ній не жив!
- А про те, що було до тебе, й знати не слід? Тобі скільки років?
- 14. – І додав: - Скоро буде.
- А мені 26. Але ж я більше можу розповісти про те, що колись було. Ти знаєш, що Ташкент після землетрусу 66-го року весь Союз відбудовував! Там і київські квартали, між іншим, є…Ти й про космонавта Джанібекова, мабуть, не чув? Мій земляк, також з-під Ташкента, і такий самий метис, як я. Його бронзове погруддя в Ташкенті поставлено…
- Ти прямо з захопленням розповідаєш про Узбекистан!
- Так і є, люблю свій край. Хоч Новосибірськ – розкішне місто, справжня сибірська столиця, але вдома краще…Три роки там не був, справжнього домашнього плову не куштував. Тут як слід не приготуєш, не ті умови…Та в нас навіть соловейки співають не так, як тут, іншими голосами!
- Чому ж ти досі тут?
- Гадаєш, я один такий? Ось бачиш, яку газету читаю? Дивись, як зветься! – він вийняв з кишені піджака газетний аркуш, розгорнув.
- МІГРАНТ. – прочитав київський гість назву. – Газета для громадян Казахстану, Киргизії, Узбекистану, працюючих у Сибіру.
- Як гадаєш, багато чи мало таких, як я, коли спеціально для нас газету випускають?
- Я хоч електромеханік, але тут в основному – на будовах. До роботи за фахом майже не допускають, думають, ми до кваліфікованої праці не здатні.
- Зачекай! Тобі ж, мабуть, на роботу вже пора?
- Ні, я сьогодні вихідний.
- Як це? Сьогодні ж середа!
- В мене робочі й вихідні дні чергуються по-різному. Це називається «ковзкий графік»…
Раптом хлопчик тоненько засміявся, хоч намагався стримати сміх, але той уперто рвався з вуст. Мухіддін спитав:
- Ти чого смієшся? З мене, чи що?
- Та ні, згадав…Ти кажеш, у тебе двоє імен. Всяке буває з тими іменами…Я коли пішов уперше до школи, почув на перекличці: - Овчаренко Дмитро! Прийшов додому в сльозах: - Який же я Дмитро? Мене так ніхто не називав! Я – Діма! Тепер самому смішно…
Відтоді він частіше, ніж в інших містах, став бувати у Новосибірську. Хоч багато де побував, але тільки в «сибірській столиці» в нього зявився товариш. Міша, він же Мухіддін, познайомив його з Демидичем. Старий чимало розповідав про свою молодість, службу на Тихоокеанському флоті, пригадав усякі кумедні випадки, які траплялись і на суходолі, й на морі. Дмитрик сказав йому, що приїхав до Сибіру в гості до родичів на канікули. Той, здається, повірив – чом би й ні? Лише похитав головою:
- Дорого, ой, як дорого тепер обходяться такі мандри…Але Сибір і наше місто варті того, щоб їх побачити.
Але настав для узбецького гостя справжній чорний день…
Якось, прийшовши до вже знайомої йому «общаги» - саме так називали своє помешкання заробітчани зі Сходу, запозичивши слово у господарів міста, побачив на дверях кімнати, де жив Мухіддін, великий амбарний замок. Кинувся до «коменданта»:
- Демидичу, скажіть, де Мухіддін? Ну цей, Міша-узбек, його тут усі знають!
Старий враз спохмурнів:
- Забрали твого Мішу! В буцегарні сидить!
- За що?! – скрикнув. – Що він такого наробив?
- Сибіряк взявся розповідати, довго, з подробицями. Виявляється, у заробітчан стався якийсь внутрішній конфлікт, місцеві тут ні до чого. Дехто каже, що узбеки з туркменами зчепилися, а може, просто анашу не поділили. Коротше, результат – двоє вбитих. Їх помістили в морг, і тут хтось пустив чутки, що мертвим зроблять розтин. Тут уже всі забули свою ворожнечу, оточили морг щільним кільцем і погрожували, що все тут рознесуть на друзки, коли посміють це зробити.
- Що тут такого? Я чув, що мертвим завжди це роблять.
- Це в нас так. А їм Аллах не дозволяє. Отут Міша й вискочив. І чого було встрявати? Ну, він же по-російськи добре балакає, не те, що інші…Хотів посередником, чи що, стати між своїми земляками й міліцією. Усі чули, як кричав на весь базар: «Я – полурусскі!», думав, йому це допоможе. Тільки того й добився, що самого загребли…Капезе тут за рогом, скоро їх поведуть. Чи повезуть, хтозна.
- Може, розберуться, хто правий, хто винний?
Демидич скептично скривився, махнув рукою:
- Наші менти розберуться, аякже! Для них же всі «чурки», як їх звикли називати, на один копил…
Зайнявши позицію коло базару, де трапились злощасні події, хлопець терпляче чекав. І дочекався…
Одного за одним затриманих середньоазіатів виводили на вулицю й саджали до автозака. Коли вже вивели останніх, Дмитрик упізнав Мухіддіна. Але не одразу: пів-обличчя займав величезний синець, ліве око майже закрилося. Та незважаючи на це, він теж упізнав київського гостя. Вони обмінялись пильними поглядами.
Коло машини залишився тільки один охоронець. Другий вже сів у кабіну, до водія. І тут Дмитрик зрозумів, що робити далі. Стала в пригоді прочитана колись повість про підпільників!
Поруч була величезна купа піску. Набравши його добру жменю, кинув просто в очі охоронцю і щосили гукнув:
- Тікай, Мішо! Тікай!
Обоє миттю зірвалися з місця. Бігли щодуху, не озираючись, і помітивши будівлю станції метро, киянин схопив за руку ташкентця і майже силоміць потягнув туди. Заплатив за двох, і вже перебуваючи на ескалаторі, почув несподівані слова:
- Ти хоробрий, але я не просив мене рятувати. Тепер подумають, якщо втік, значить, точно винний. Ми ж не можемо їздити вічно. Скоро побачиш, як у Росії вміють ловити отаких втікачів.
- Скоро ми будемо не в Росії…
Той глянув на хлопця, наче на божевільного, але промовчав. Уже в вагоні, коли небезпека відступила, Овчаренко суворо, тоном наказу, мовив Мухіддіну:
- Тримай мене міцно за руку! Можеш навіть обома руками!
- Чого це раптом? Я що, впаду?
- Нічого не розпитуй мене! Тримай, і все!
Той вчепився в рукав сорочки товариша. А Дмитро уперто «гортав» алфавітний список міст. Як же їх багато, на жаль, попереду Ташкента! Буква Т значно ближче до кінця абетки, ніж до початку…
Коли вже проїхали три зупинки, натис на екрані «Ташкент». І вагон невпізнанно змінився. І пасажири також! Але найголовнішим було те, що написи на розсувних дверях були зовсім незрозумілою для київського гостя мовою. І це, безперечно, була узбецька!
Він потрусив за плечі отетерілого Мішу-Мухіддіна. Простяг уперед руку, показуючи назовні:
- Я ще не був у Ташкенті, але ти глянь! Глянь за вікно! Пізнаєш с в о ї станції?
Той пробурмотів щось, з чого Дмитрик вловив лише слово «шайтан». Так і не дізнався, чи то була якась лайка, чи навпаки, цитата з Корану. З неймовірним подивом глянув на свого рятівника:
- Як ти це зробив? Ти що, чаклун?
- Це не я зробив! Оця штучка! – похитав перед носом Мухіддіна мобілкою.
На наступній станції вийшли. Пройшли довгою широкою вулицею, можливо, навіть з «київського» кварталу. Близько півгодини блукали містом. Це була несподівана екскурсія, але обидва, ошелешені недавніми подіями, мало що запам’ятали…
Нарешті розпрощалися, обмінявшись адресами й номерами телефонів. Мухіддін – тепер уже не Міша! – бідкався, що в Новосибірську залишився його паспорт та інші документи. Довелось його заспокоювати:
- Нічого, паспорт новий зробиш. А в Росію більше не вертайся. Краще вже до нас, побачиш Київ, Дніпро! Ну, бувай!
І тут побачив на екранчику яскраво-червоний напис: ЗАЛИШИЛАСЬ ОДНА ПОЇЗДКА – ШЛЯХ ДОДОМУ. Пригадав застереження, що незвичайний дар – лише для нього, інакше втратить чарівну силу. Але нітрохи не шкодував. Треба було зробити цю добру справу, інакше не можна було.
Вийшовши на станції «Дніпро», востаннє переглянув список. Де він не побував і, мабуть, вже не буде?
Послухавшись поради дивного незнайомця, не відвідав столиці Китаю, Кореї, Японії. Справді, з його ще невеликим життєвим досвідом було зарано. Це зовсім інший світ…
Не побував у Волгограді, не відвідав славнозвісний Мамаєв курган. Та й сам транспортний засіб там незвичайний – «метротрам», своєрідний технічний гібрид трамвая й метрополітену. Але це можна потім виправити…
Та що там розмірковувати, все одно всього не осягнеш! Немов прощаючись з минулим, розмахнувся й жбурнув уже не чарівну мобілку в Дніпрові хвилі.
- Дурний же ти, хлопче, - почувся над вухом насмішкуватий голос. – Здав би несправний телефон куди слід, хоч би сотню якусь виручив. Розкидаєшся, наче в тебе грошей кури не клюють…
Він лише сумно посміхнувся й увійшов до вагону наступного поїзда. Дива закінчились, але життя продовжувалось…
Літо 2016 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий