Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.8

ІСТОРЯ – ЯК ОПРАВДАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Але найбільше значення Майдану в тому, що він кладе край вісімсотлітній війні Москви проти України.

Ми ще не усвідомили все те зло, яке вчинила Москва проти України. Ми лише починаємо пізнавати власну історію. Впродовж століть нас змушували повторювати брехні.

І брехні чужинця про нас самих з дитинства втовкмачували кожному українцю.

А історію свою мусили писати з чужого слова. «Возз’єднання», «братерство народів», «общая історія», «общая культура», «так історічески сложілось», «трі братскіх народа», «одін народ», «ми єдіни» і ще безліч безглуздих штампів, за якими ховається одна-єдина мета – довести нам, що нас, українців, взагалі нема і не було ніколи. Що Україна «проект Австро-Угорщини».

Брехні, брехні, брехні…

З часу заснування Москви ханом Менгу-Тимуром, внуком Батия (він перший почав чеканити монети з власним іменем), ця ординська держава тримається на брехнях.

 І доки існує Росія, як геополітичний гравець, доти існує небезпека великої війни. Народ, для якого слово «завоєваніє» є сакральним, жити в мирі з сусідами не буде. І справа не в Путіні. Не буде Путіна, буде інший.

Або «завоєваніє», або бунт.

Завоювання для Москви, як наркотик. Постійно необхідна нова доза.

Незважаючи на бідність, росіяни по справжньому були щасливі, коли Москва почала «завойовувати» космос. Тоді вони демонстрували великий ентузіазм, гордість. Слово «завоювання» прийшло у кожну хату.

З космосом вийшло не так, як хотілося – ресурсів не вистачало.

Простіше – невелика війна проти сусіда. Байдуже, скільки буде покладено своїх – «мамкі нарожают».

Світ мав розуміти природу московської орди і робити все, щоб «завоєваніє» космосу Росією було нескінченним.

Але світ не розуміє.

А шкода.

Бо небезпека для світу припиниться лише з розпадом російської деспотії.

Говоримо «деспотії», бо вважати Московію імперією – помилка. Імперія має цивілізаційні інституції. Австро-угорська, іспанська, англійська імперії після себе залишали розвинені держави, Московія – нищення. Імперія дотримується правил передачі влади, у Московії владу захоплюють винятково внаслідок перевороту. Здебільшого, кривавого. З часів Золотої Орди.

Росія – примітивна і жорстока деспотія, яку заснували нащадки Чінгісхана, – не змінила своєї натури з часу Батия. (Московія породжена Золотою Ордою, є її клоном, і жодного відношення не має до Київської Русі. Історикам ще роботи і роботи. Доведеться вивчати казахські, арабські, турецькі джерела, документи Ватикану, країн Західної Європи).

Протягом століть ця деспотія витворила певний психологічний тип росіянина.

(«Росіянин» термін невірний. Але тут ми маємо на увазі тих, хто називає себе «русскім»).

Це деіндивідуалізовані (знеособлені) суб'єкти, охоплені страхом перед інакшим. Саме тому все «чуже» для них – ворог, і проти «чужого» швидко вони гуртуються в агресивні ватаги. Вони легко піддаються масовому психозу, у них до мінімуму зведено відчуття особистої відповідальності – звідси необхідність комусь підкорятись, щоб покладати на нього відповідальність, – так же легко вони піддаються управлінню. Знеособлювання особистості витворило специфічне колективне підсвідоме і стало способом уніфікації психіки. Тому так легко московським ЗМІ вдалося протягом кількох місяців зазомбувати понад вісімдесят відсотків росіян і зробити їх відвертими ворогами України.

Якщо в інших народів здоров’я, сім’я, діти, добробут, перспектива розвитку, авторитет держави є тим факторами, які творить психологічний комфорт, то у росіянина все другорядне. Першорядне – експансія держави. Цей психотип творився століттям. Розуміння, що «Россія» когось принижує, когось завойовує, когось убиває, компенсує росіянину відсутність добробуту, права, свободи. Головне, щоб «Россія» когось завойовувала, принижувала, вбивала. Тоді росіянин відчуває свою значимість. Фраза «Крим наш» замінює  все, навіть брак елементарних умов для життя.

Такі психологічні типи не здатні створити обставини, де б можна було обирати собі керівників. Саме тому у Московії ніколи владу не обирали законно й ніколи законно вона не передавалась монархами. В Московії владу захоплювали внаслідок перевороту. Здебільшого – кривавого. З часів Батия.

А вже починаючи від Івана ІІІ, який, до речі вважав і називав кримського хана Менглі І Гірея своїм братом (і справедливо – нащадки чінгізидів, і воювали разом проти Києва), після кожного перевороту переписувалась історія.

Пізніше (за Катерини ІІ) історія вже не переписувалась – творилася її версифікація.

Катерина ІІ реалізувала карколомний історичний проект. Створивши «Комісію для складання записок з древньої історії…», вона зібрала десятки рукописних джерел, відтак, сфальшувавши першоджерела, знищила їх, а на основі фальсифікату «Комісія…» написала історію Російської держави.

Зрозуміло у цій «історії» не використані арабські, перські джерела, не використані записки європейських дипломатів, мандрівників, які відвідували Золоту Орду, пізніше – Московію.

Освічена німкеня відчувала себе некомфортно на троні ординського ханства. Їй потрібна була «героїчна історія» і вона змусила «Комісію» придумати її.

Правда, цей процес був довгий і не завжди гладкий, та наслідком стало те, що Московія, наступниця Золотої Орди, яка не мала жодного відношення до Київської Русі, зуміла відмежуватись від свого кореня, привласнити чужу історію, чужу назву та ще й переконала довірливий світ, що вона і є спадкоємницею Київської Русі.

 

Чому ординська Москва відмовилась успадковувати свою рідну кочівну культуру.

Справа в тому, що Золота Орда сильно вже себе скомпрометувала. Немотивовані вбивства, отрути, жорстокість, відсутність державотворчих інституцій і презирство цивілізованого світу – як східного так і західного – порівняно з високими гуманістичними ідеалами Київської Русі дуже вже кидались у вічі. Тож Москві, аби мати якесь обличчя, потрібна була спадщина великої держави. А ще – історія.

Єдине, що можна було зробити, то це привласнити собі чужу.

Якщо можна красти все, то можна вкрасти й історію. Для цього підходила тільки Київська Русь. Тим більше, що її, історію, ніхто не захищав.

Спочатку не було потреби, й ніхто не знав, що захищати слід не тільки рідну землю, а й власну історію. Коли ж зрозуміли, то захищати її уже не було кому. Хто міг би – був знищений. Інші – куплені.

(До речі, про нібито занепад Київської Русі почали писати пізніше.

Не було ніякого занепаду. Існувало Галицько-Волинське королівство, яке не зміг зруйнувати Батий, згодом Київ об’єднався з Литвою, і вони утворили сильне Русько-Литовське князівство, яке зупинило просування на захід орду чінгізидів.

Правда, напади тривали ще понад пів тисячоліття. Тривають і досі. Агресія проти України – яскраве свідчення тому. Силкування Москви «дійти до останнього моря» не скасовано.

Хочеться надіятись, що саме Майдан поставить крапку у цьому абсурдному прагненні ординців).

Маємо з приємністю визнати, що, на щастя, у Росії є багато благородних людей, з якими можна вести діалог, які чинять супротив шизофренічній політиці Путіна, підтримують Україну. Безперечно, майбутнє належатиме саме їм.

Але далі. Фраза «Москва – третій Рим» не випадкова. (Як не випадкова фраза «мочіть в сортірє»). У цій фразі – основа геополітики Москви. І найперше – це потуги стати спадкоємцями Візантії. Зрозуміло, що такими спадкоємцями можна було стати тільки будучи кровно пов’язаними з київськими князями, які мали найтісніші зв’язки з Константинополем.

Потрібно було з ординців зробити рюриковичів. Це виявилося не важко, бо коли вони хрестилися, то їм давали християнські імена. Звідси московські «князі». Князь Петро Ординський – син хана Берке, внука Чінгісхана, брата Батия; князь Іван Калита – хан Московського улусу Кулхан, з того же роду; князь Михайло Тверський, він же Беклемиш, – син хана Чилаукуна, внука Чінгісхана. 

Фальсифікаціям надавалися прості функції.

Прив’язавши себе до величі Київської Русі, фальсифікатори назвали князя Івана IV царем. Думали, це дасть надію вийти з-під залежності від кримського хана.

Хан з цим не погодився – він і тільки він мав право називатися царем – і пішов на Москву.

За претензію Москва заплатила дорого – у тій війні загинуло щонайменше мільйон чоловік. Крім того, від дурної затії довелося відмовитись...

Москва формувалася на підступності і злочинах (куплені історики називатимуть це героїзмом), а приналежність до візантійського чванства мала оправдовувати злочини. Злочини, що породжувались прагненням перманентної експансії.

Це відбувається і зараз. «Всємірно-історічєскоє значєніє», «побєда соціалізма нєізбєжна», «русскій мір» і ще безліч ідеологем, за якими претензія московіта не тільки на особливе місце у світі, а на панування світом. Ординські рефлекси.

Та щоб по справжньому відчуватись спадкоємцем чужої історії, треба позбутися народу – власника своєї історії. Цебто, потрібно було знищити українців, або перетворити їх на росіян. І століття за століттям ординська Москва намагається це робити.

Дійшло до найстрашнішого – геноциду нації.

А ЩО ЗАВТРА…

Сьогодні Україна стоїть на порозі величних доленосних змін. Зрозуміло, ті зміни самі собою не відбудуться. Потрібна праця мільйонів і мудрість мільйонів. Споконвічне прагнення українця свободи і справедливості може бути реалізованим тільки через розкріпачення продуктивних сил і звільнення животворящої енергії народу.

Чи збагне то влада? Як захоче вижити – збагне.

Війна проти України закінчиться. Не тому, що Москва шукатиме миру – там скоро почнуться такі процеси, що їй буде не до України.

Але нинішня агресія дала зрозуміти всім, що міждержавні стосунки з Москвою мають бути зведені до мінімуму. Економічні – на рівні приватного бізнесу. Культурні зв’язки мають бути безжально обрізані. Нормальна національна культура не може розвиватися, якщо на неї тисне інша, вражена страхом і пихою, якою є сьогодні російська.

Російська культура не допускає взаємоповаги. Вона завжди силкується домінувати, подавляти. Це ми бачимо на кожному кроці.

Найбридкіше це проявляється через мову.

Не годиться говорити очевидне, що мова цивілізованої нації ще й для того, аби в ній розвивалася культура, і також – культура у мові. Але у нашому випадку – необхідно. Ми ж то маємо справу з нецивілізованою нацією.

Чого тільки варта п’ята колона в Україні. Вона поводить себе агресивно і такого поняття як культура начисто не розуміє.

П’ята колона тужиться надати російській мові окупаційні функції. Для цього підходить все, навіть спекуляція на тих іменах, які дійсно є носіями культури. Вони хочуть носіїв культури змусити служити їм, варварам.

П’ята колона не має батьківщини.

Ці люди беруть блага землі, на якій живуть, але повертають їй ненависть і зло. Вони – а це здебільшого діти і внуки гебешників та колишньої номенклатури – мають великі статки. Їхні батьки влаштували їх на теплі містечка у свій час, і вони практично зайняли всі ключові позиції в Україні. Підтримуючи інформаційну війну Росії проти України, п’ята колона практично чинить злочин проти нашої держави.

Оці злочинці і наклепники думають, що за ними стоїть могутність Росії. Насправді і за їхніми плечима, і перед ними – прірви, які неможливо обійти. Але ці прірви вони створили власними руками.

Ті безбатченки зараз в істериці. Відчувають, що Росії вони не потрібні – теплі вакансії зайняті своїми, а там, де населення проживає компактно і живе у своїй культурі давно, ці, що виросли поза будь-якою культурою, будуть чужими.

Але російським політикам вони потрібні, як матеріал, з допомогою якого можна сіяти хаос на чужих землях, що ці виродки і роблять постійно.

Щодо мови.

Ніщо так не шкодить російській мові в Україні, як прагнення надати їй статус другої державної.

І ось чому.

Мова, крім комунікативної функції, має ще й інші. Перш за все, мова є носієм культури. Але мові культури не потрібен захист там, де культура розвивається вільно. А от насильне нав’язування «другої державної» відрізає мову від культури. «Друга державна» може мати тільки одну функцію – окупаційну. Коли мова відіграє окупаційну функцію, то вона вже не може бути носієм культури.

Саме тому ця мова викликатиме ненависть і зневагу, як викликає ненависть і зневагу все, що нав’язується силою. Але тоді ця ненависть і зневага поширюватиметься не лише на мову, а перш за все на носіїв мови. Тоді найменшого інтересу до культури, яку репрезентує ця мова, не може бути. Зате взаємна ненависть буде розкручуватись до абсурду. Що ми вже спостерігаємо.

Початок ХХІ століття відзначається тим, що людина західної культури поневолі потрапила в жорсткий полон інформаційних потоків. І не просто потоків. Цивілізацію накрило інформаційне цунамі. Все б то нічого, якби не одна особливість. Переважна більшість вістей не просто шкідливі – вони отруйні для людини. Та якщо брати до уваги, що самій людині розібратися важко у лавині повідомлень, то мусимо визнати, що сучасна людина – хоче вона того чи ні – отруєна брехнями. (У ХХ столітті людство теж прийняло брехні. І заплатило за це сотнею мільйонів життів). Як правило, генератори брехень залишаються в тіні. Видно тільки передаточні паси. Це – різноманітні продажні писаки, деякі депутати і шоу-лакеї.

Вони відомі. Їхні мармизи мелькотять, як опудала на городах українського селянина. На жаль, люд слухає їхнє гавкання й не замислюється над його ядучим наповненням.

Та хоча б задля того, щоб вижити самій і врятувати своїх нащадків, людина мусить навчитися розділяти те, що гробить її, від того, що несе корисну інформацію.

Можна б радикальніше – ізолювати отруйників від суспільства. Але цього робити не варто з однієї причини – не можна гнилизні надавати значення. Гнилизна повинна знати, що вона – лише гнилизна.

Люди, які реально бачать небезпеку для себе і своїх дітей, мають зробити так, аби гнилизна їх не торкалася. Нехай ця гнилизна смердить сама в собі, сама для себе і нехай вмирає у цьому смороді.

Та це стосується Європи.

А Московія возвела брехню в абсолют, надала їй якогось інфернального наповнення, зробила зброєю проти гідності та честі й отруює світ.

Найбільше – власний народ.

Внаслідок того, що росіянин століттям не жив, як вільний громадянин, а завжди був матеріалом для вирішення політичних завдань спочатку чінгізидів, потім царизму, пізніше – комуністичних верховодів, сьогодні – безпринципних привласнювачів національних ресурсів, у нього сформувався специфічний психотип. Росіянин не бачить себе вільною і відповідальною особистістю. Більше – росіянин вважає себе власністю держави. Звідси найбільша його проблема – прагнення конфлікту. Щоб утекти від самого себе.

Та якщо на батьківщині ці проблеми вирішуються пиятикою, бійкою, лайкою, то серед інших народів складніше – такі засоби можуть закінчитись арештом.

Але змінити свою природу важко – росіянин все одно поводить себе за кордоном неадекватно. Голосно розмовляє, розмахує руками, лається, п’є, зневажає сусідів.

Дивуватись немає причин – це намагання проявити якось себе, спроба демонстрації власного Я, яке одвіку пригнічене.

Та найбільша трагедія росіянина – він не вірить у те, що може бути щасливим. Саме тому росіяни, як ніхто, схильні впадати у крайнощі. Від пацифізму до немотивованої агресії, від сентиментальності до непотрібного екстриму, від хворобливого святенництва до пиятики і розгулу плоті.

Парадокс, але у росіянина легко вживаються мазохізм і гіпертрофована гординя.

Усі ці крайнощі – спосіб заховатися від глибинного відчуття приреченості.

Подібний психотип формує російську культуру. І це культура шарикових.

Може, тому сьогодні більшість росіян підтримала зло.

Справа в тому, що приєднання до зла дає можливість невільній, ледачій, пихатій, закомплексованій душі розчинитися у ще більшому злі і позбутися будь-якої відповідальності.

Пошуки ворога і ненависть до нього – навіть, якщо це ворог віртуальний – допомагає відчути власну значимість, силу, а то й – відчуття гонору.

Добро ж вимагає від особистості бути цілісною, дотримуватись єдності слова і вчинку, і стати носієм тих найкращих якостей, котрі колись вклав у Своїх дітей Всевишній.

Щоб звільнитися від внутрішніх привидів, росіянин має усвідомити одне: і щастя, і нещастя зароджуються у душі людини. Що ти посієш у тій душі, який стан зможеш у ній виплекати, таке продовження матимеш і навколо себе. Щоб бути сильнішим і впевненішим у собі, не варто чіплятися за мертвотні опудала історії. Треба чесно дати у своїй душі оцінку лихим і добрим діянням предків і зробити висновок.

А ще – перестати змагатися з Нічим. Ніщо треба відпустити. Раз і назавжди. Це стосується також і українців.

На щастя, чисті й відважні душі в Росії – а їх є багато, – вірять у власне призначення і знають, як те призначення реалізувати. Саме вони побудують вільну і багату державу.

Ми ж, українці, сьогодні розгублені, вразливі. У нас дуже болить душа. Нам здається, що ми знаємо причину цього болю, що це тривога за Україну. Насправді це лише одна з причин. А першопричина – ми виганяємо Вараву з власної душі. Ми зрозуміли, що у нашій душі не помістяться Небесна Сотня і Варава. Ми його женемо, а він, жалюгідний, пручається, пищить і не хоче покидати насиджене місце у нашій зраненій душі.

Та мусимо собі закарбувати назавжди: щоб вигнати з наших душ Вараву, полягли кращі.

А лукава Європа досі надіється, що в її душі Варава зможе мирно співіснувати з Бетховеном, Верді, Гайдном, Гете, Шекспіром. Яка наївність!

Та саме Європа повинна б розуміти, що коли певні гріхи пробачалися сліпим, то на прозрілих чекає кара. Вони ж то не самі ішли до свого прозріння. Це просто зажурені Небеса, втомившись від глупоти і жорстокості людей, ховали сонце любові та пізнання в очах і душах їхніх сучасників. Тобто, з кожним днем і з кожним роком світла ставало більше, як більше ставало на землі й любові, милосердя, розуму, шляхетності. Тому й запити до людей ставали вищими… У кам’яному віці за вбивство до в’язниці не відправляли…

Європа не розуміє… Для неї Варава – сьогодні це матеріальний інтерес – основа основ…

Та коли вона так і не вижене зі своїх душ Вараву (нещадно й остаточно) то не виключено, що і вона матиме свою Небесну Сотню. І, напевне, не одну… Дай, Боже, щоб цього не сталося.

Європо, твоє дорослішання може бути сумним… Дуже сумним…

Небезпечно продовжувати поводитись, як наївний хлопчисько, і вперто не бачити загрози…

А поки що Москва веде проти України неоголошену війну і марить про подальші «завоєванія».

Дай Боже, щоб все це скоро закінчилась. Щоб люди порозумнішали. І щоб це була остання сторінка у вісімсотлітній кривавій боротьбі України за волю й людську гідність…

(чекайте на продовження)