Наталя Федько, Веле Штылвелд и Николай Агнивцев: О гранях допустимной моральности

1.    Наталя Федько: Трохи – про моральні «береги»…

·         Звичка «перефарбовуватись» і мімікрувати – явище, найбільш притаманне слабким людям. Дріб’язкова особистість надто швидко змінює свої погляди й політичні вподобання, коли запах вигоди дурманить її свідомість. Це не було б трагічно, але… Насторожує, що чимало дріб’язкових людей при владі. І вони визначають, як жити іншим. У тому числі – тим, хто не продався.

Обіцянки сипляться на нас звідусіль. Такі солодкі й спокусливі. Чи варто їм вірити? Звичайно, ні. Адже можновладці чи ті, хто пнеться до влади, могли б сказати людям, які ресурси є у державі, як ними розпорядитися, щоб їх примножити, аби люди могли працювати, щоб був достаток, аби діти мали добру освіту, а хворі могли лікуватись. Ні. Обіцянки.

·         Міністерство невиконаних обіцянок

Так здавна повелося: коли людина йде до влади, вона кричить «Ми дамо».  А коли здобуває владу… То вже інша людина. Або – та сама, але з амнезією. Політиків можна зрозуміти: їм хочеться подобатись. І для цього вони вдаються до обіцянок. Якби хоч якась частина з тих «шикарних планів» здійснювалась, прості виборці не почувалися б такими зневаженими. Та зазвичай виходить так, що гасла залишаються тільки гаслами. А збагачуються ті, хто може користуватися ресурсами.

Це породило у народу хворобливі тенденції: обожнювання частиною незрілих людей політичних лідерів та абсолютну апатію і невіру громадян в їхню здатність впливати на свою долю і на долю держави.

Творити кумирів прагнуть люди, у яких почуття відповідальності за власну долю – приглушене. Або – відсутнє взагалі. Надання якихось «надлюдських» рис керівникові громадської організації чи лідеру партії – свідчення незрілості. Від «сильної особистості» людина підсвідомо чекає див. А коли дива не справджуються, людина почувається ошуканою. Злиться. Поринає в комплекси. Шкідливі звички (паління, алкоголь) ще більше розхитують вразливу психіку.

Байдужість до суспільного життя теж здатна принести людям чимало проблем. Хоча б тому, що живемо ми в суспільстві. І якщо нам здається, що «все вирішать без нас», маніпулювати нами зможе будь-хто. І вирішувати буде хто завгодно, але не ми.

Але… що робити з ницою звичкою можновладців жонглювати обіцянками? Добре було б окреме міністерство створити… міжнародне. Яке б займалося перевіркою нездійсненних обіцянок. А потім обіцяльника, що не дотримав слова, ставити до ганебного стовпа…Та це мрії…

·         Мерці… проти мерців

Українське суспільство століттями намагаються розколоти «тролі» різної величини. Здебільшого це «подарунки» від північного сусіда, який нав’язував нам свою версію нашої історії, визначав, хто має бути нашим героєм, хто зрадником. Протягом століть безперервної маніпуляції і пропаганди їхня методика набула довершеного змісту. Уже й самі українці хапаються за ворожі міфи.

Надзвичайно ефективним у маніпуляції свідомістю є те, що з людини, на яку направлена пропаганда, знімається почуття відповідальності, натомість загострюється особиста образа на ближнього. А ще – бажання знайти крайнього. Адже пошук крайнього начебто звільнює людину від відповідальності за власну долю.

Ми спостерігаємо, як яскраво і легко, на жаль, спрацьовують провокації проти УПА. Тут уже московська пропаганда постаралася на славу. Десятиліттями НКВД, а потім і КДБ розробляли методи, які б викривили діяльність Української Повстанської Армії. Діяли цілі інститути. Грамотно, узгоджено, цілеспрямовано. Минуло сімдесят років після Нюрнбергського процесу, на якому було заперечено злочини УПА, а маса людей і досі повторює вигадки НКВД. На жаль, афоризм Геббельса, що чим більша брехня, тим швидше у неї повірять, діє досі.

Не треба закликати українців обожнювати героїв минувшини. І не слід заклинати своїх сучасників любити якихось величних (або суперечливих) постатей з української історії. Та якщо хочеш проаналізувати якісь факти, не можна керуватися шаблонами і міфами, навішаними зовні. Щоб поставити усі крапки над «і» в питаннях про життя Степана Бандери та Романа Шухевича, можна вислуховувати думку незацікавлених європейських, американських дослідників. Але аж ніяк не тих осіб, у яких «совок», ніби шерсть, проривається з висловів і вчинків.

·         In maxima fortuna – MAXIMA licentia est?

Є старе латинське прислів’я, котре навіює на мене смуток: «In maxima fortuna – minima licentia est». «В найвеличнішій долі – найменша свобода». Чи так це насправді? Невже людина з високими задумами і небуденною долею має бути невільником? Або – невільницею?

Однозначної відповіді на це питання знайти важко. Але мусимо погодитись, що у величної долі велична відповідальність. Найперше – не тільки за себе. Відповідальність за правду. Найлегше повторити чиюсь побрехеньку, замість того, щоб спробувати (хоча б спробувати!) знайти істину… Істина може принести біль…

Один мій знайомий, чотирирічний хлопчик Віктор, навчив мене молитви. Щирої, дитинної. Котра стала моєю життєвою максимою. Щоранку Віктор відчиняє двері (або вікно) до своєї оселі й говорить: «Доброго ранку, Боже! Заходь до мене в хатку!». Дуже рідко хлопчик пропускає цей Ритуал. Він робить його для себе. Просто – відчуває, що йому так зручно.

З Віктором я розмовляла про Бога частіше, ніж з дорослими своїми знайомими. Чому? Все просто. Дорослі надто часто повчають і тиснуть власним авторитетом. Навіть тим, якого нема. Намагаються зробити Бога захисником їхніх помилок і комплексів. А дитина просто горнеться до Гармонії.

Побачивши в новинах сюжет про теракт у Лондоні, мій юний друг зблід і прошепотів: «Сльози в грудях ворушаться… Страшно… Думаю, Бог часто сумненький. Через те, що люди вбивають людей». Сам Віктор був дуже сумний у ті дні. Також малий нерідко плаче, коли чує про втрати українських військових в зоні АТО. А його заповітна мрія – стати диригентом. Людині чотири з половиною роки. А в погляді хлопчика палючою зіркою Нерозгаданого сяє мета.

Я не кажу, що всі діти чи навіть юнаки мають бути настільки серйозними, як мій «маленький принц». Але… Розуміння життя робить людину вільною. А вільну людину стадний інстинкт не зачепить.

*     *     *

·         Веле Штылвелд: Духовный прайд - Украина

Что-то постоянно возвращает меня к идее политического ПРАЙДА на терене Украины. То есть установить таки мощный европейский переключатель в понимании государственности страны и её очеловечивания. Ну, скажем так:

 Для начала следует образовать Духовный ПРАЙД УКРАИНЫ, Нет, конечно, это только конспект идей, но всё же...

- В Духовном Прайде (ДП) не должно существовать человеческой сортности.

- В ДП всем не угодишь: на каждый роток не набросишь платок.

- В ДП все идеалы скрывают под одеялом.

- В ДП на каждого свой звездный час - в нем и халифы на час, и визиры на минутку.

- В ДП жизнь пройти - не поле перейти... в волшебных вычурах вместо имперской помпезности, в творческих вычлененности вместо кича. Помпезный кич связывает и стравливает усилия ДП на свисток.

- ДП вычленяет ажурные пространства с обилием радужных перспектив практически для каждого жителя (участника) прайда - ДП!

ПРАЙД не делает мировой политики, принимая её с внешней отстраненностью. Прайд не имеет стойкого политического опыта: он опирается на традиционные табу и свободы. Время размывает ПРАЙД до внешней низложенности, но внутри - это термояд! Например, лозунг ПРАЙД И СВОБОДА пестрит по всей современной Албании. Ни этноса, ни нации! Ни-ни!

ПРАЙД  - это трансформер, порождаемый общественными трансформациями без нелепых жертвований безотрадно обескураженных народных масс..

Прайд не признаёт ни жертв, ни Палачей Бандеры и Шухевичи навеки прокляты им и отпущены в Вечность.

В каждой точке подобного трансформера ты наравне с каждым имеешь право быть! Полноценно жить, а не скрадено существовать на обугленной для тебя и изгаженной под тебя кромке  обугленной Вечности! На том и будут ПРАЙДОМ прокляты любые вчерашние бандеры и шухевичи… Прокляты и забыты!

Ты, только ты, и такие как ты вправе быть, если только ты живёшь в прайде, в котором ты никому не делигируншь свои собственные права на полноценную человеческую жизнь!

Истинность содеянного тобой на земле ПРАЙДЕ, не обсуждается, если только проявление твоих прав и свобод не перечат иным равным тебе участникам ПРАЙДА.

Исход из ПРАЙДА и возвращение в ПРАЙД бесболезнены, но только на общечеловеческих ценностях ПРАЙДА. Именно так во все новые века выживали многонациональные балканские ПРАЙДЫ, если только некто не вмешивался со сторону с имперским турецкими гамбитами и прочим российско-имперским ухарством.

Фиксация ценностей, наработанных ПРАЙДОМ. Называется ТРАДИЦИЕЙ. Традиция осуждению и пересудам не подлежит... Обогащение традиций происходит за счет принятия новых веяний, не разрушающий каноны традиции: соразмерно  с существующими канонами и устоявшимся порядком вещей согласно Традиций.

Пересечение границ ПРАЙДА. Приводит  мир индивидуума в соразмерность с логикой и  традициями соседнего ПРАЙДА, где готовы встречать любого на правах гостя, пока он не не примит традиции встречающей сторону. Разрушать каноны любого Прайда называется ВАРВАРСТВО и ведет к высылке за территории объединенного ПРАЙД-сообщества. НАВСЕГДА.

Срать – домой!

 Млека ношт, другари... Изволите-с

*     *     *

·         Николай Агнивцев: Песенка о хорошем тоне

С томной Софи на борту пакетбота

Плыл лейтенант иностранного флота.

Перед Софи он вертелся, как черт,

И, завертевшись, свалился за борт

 В тот же момент к лейтенанту шмыгнула,

Зубы оскалив, большая акула.

Но лейтенант не боялся угроз

И над акулою кортик занес.

Глядя на это, в смятеньи большом

Вскрикнула вдруг, побледневши, Софи:

 — Ах, лейтенант, что вы? Рыбу — ножом?

 — Фи... И прошептавши смущенно: «Pardon»,

 Мигом акулой проглочен был он.

*     *     *

v

Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.16

ДЕВАЛЬВАЦІЯ…

Філософія буття (матеріалізм та ідеалізм) дала відповіді на всі питання людства, створила цивілізацію споживання і вичерпала себе. Вона поступилася місцем соціології і психології, які мають прикладний характер, але перспективи розвитку накреслити не можуть.

Цивілізація споживання вирішила ряд найболючіших проблем, але має суттєвий недолік. Сучасна людина не хоче пізнавати себе.

Причин багато. Перше – її не навчили батьки, бо й самі себе не пізнали.

Друге – суєтність суспільного життя штовхає людей на пошук простих рішень. Тут уже не до філософії

Третє – людина підсвідомо боїться шукати себе, бо коли вона себе справжнього знайде, у неї зникне крайній. Цебто, той, на кого можна звалити відповідальність за власні поразки і невдачі, і вона зрозуміє, що сама і є той крайній.

І ще. Їй ніколи – вільний час вона віддає віртуальній реальності.

Відмова людини пізнавати себе штовхає її до непродуманих ризиків.

Тому людство так вперто поглядає за Межу.

Активно шукали себе елліни. Вони розуміли, що найкращий спосіб пізнати себе (своє Я) – це мистецтво. В тому числі й мистецтво слова.

Адже воно (мистецтво) – то енциклопедія психотипів. Водночас воно є енциклопедією доль. Різних. Величних і нікчемних, тихих і сповнених слави, трагічних і щасливих.

Кожна людина може знайти у мистецтві своє відображення, побачити різні можливі варіанти своєї долі. Найважливіше, людина своє переживання може побачити, як відображення у дзеркалі, інколи це дає їй можливість зупинитися перед фатальним кроком, інколи підбадьорює, щоб вона зважилась на вчинок.

Таким чином мистецтво поряд з наукою психологією (іноді – психіатрією) може допомогти людині якщо й не пізнати себе, то наблизитись до розуміння, що таке пізнання можливе і потрібне.

(Особливо важливою є музика. Добра музика – це скальпель, який може розділити тебе (Я) від нетебе (НЕ-Я).

На жаль, сьогодні мистецтво потіснила могутня лавина інформаційних хвиль. І не тільки потіснила – спробувала (притому, агресивно) його девальвувати.

Найгірше становище у російськомовному середовищі.

Люди звикли, що коли відбувається девальвація грошей, то це для них погано. Так, для декого це погано, а для інших – ліки. Та ніхто не переймається тим, що найгірша девальвація – це девальвація слова. І найчастіше робиться вона зумисне. Чому.

З девальвацією слова відбувається девальвація людини. Вона втрачає деякі ознаки, котрі робили її людиною розумною, перетворюється з суб’єкта на об’єкт. З особистості – на гвинтик у машині руйнування. Найгірше – людина втрачає суб’єктність найчастіше з власної волі.

Культура нації опирається на духовну основу, яка має вираження через мову. З витісненням мови обривається не тільки зв'язок з духовними заповітами предків, а й кумулятивний процес культури. Нищиться духовний зв'язок – нація гине. «Какая разніца…» – вирок культурі. І майбутньому апологета «Какая разніца».

Найгірше – душевні лінощі блокують здатність мислити.

Для прикладу візьмемо більшовицький лозунг «Свобода. Равєнство. Братство». Мільйони людей і не підозрюють, що це один з найбридкіших лозунгів в історії людства.

Для тих, у кого рука потяглась до пістолета, а також для адекватних, є пояснення.

Почнемо зі свободи.

Найперше – треба розуміти: свобода від чого і для чого. Свобода від насильства над собою, то одне, свобода для насильства над ближнім – зовсім інше.

Свобода для… дає людині можливість робити зло. І тільки зло. Щоб робити добро, потрібна воля. Але волю можна також проявити для досягнення свободи. Людині потрібне інше. Воля задля досягнення ясної і зрозумілої мети. Мети, яка не руйнуватиме свободу від… і волю ближнього.

Рівність може бути перед законом, а також – ґендерна рівність у всіх суспільних інституціях. Якраз такої рівності і домагалися бунтарі до ХХ століття.

Те, що під словом «рівність» розуміли деякі ліваки у ХХ столітті і розуміють сьогодні, є атавізмом диких часів. Для них рівність – це: що твоє – то моє. Тобто, можна й відібрати. Але це не політична і не економічна категорія, це – кримінал. Ліваки під ніби то гарним лозунгом пропагують кримінал.

Природа, Закони Всесвіту рівність тлумачать по іншому. Фундаментальний Закон Всесвіту – «Дав – Отримав». Тут про рівність, яку нав’язують ліваки, мови бути не може.

Скільки дав, стільки отримуй. Не можуть ледар і працьовитий бути рівними перед Законом Всесвіту. Та коли, користуючись якоюсь там можливістю, ти береш більше, ніж даєш, ти злодій. Особливо це стосується політиків. Наші політики не просто беруть багато – вони у цьому втрачають відчуття реальності.

У кримінальників є неписаний закон. Коли група приймає новачка, вона кров’ю прив’язує його до себе – змушує убити того, на кого вона вкаже. Це може бути навіть родич новачка.

Коли він убиває, то стає повноправним, рівним членом групи. Їхнім «кровним» братом. У такому братстві більшовики знищили десятки мільйонів людей. Щоб розділити злочини з невинними, вони й кинули гасло «братство».

Але ж винні також і ті, хто вважає себе прихильником їхньої доктрини. Навіть, якщо він не убивав. Як є колективна радість (слава предків, піднесення, коли футбольна команда виграє), тож має бути і колективна відповідальність за злочини.

*     *     *

ХХІ століття характерне тим, що вже можна точно визначити: частина сучасного люду – продукт інформаційних потоків, начисто отруєних пропагандою ненависті.

Цей люд не думає про сенс життя, не шукає істини. Він, як наркоман, безперестанку вимагає дози тієї пропаганди. Цебто, необхідно перманентно підживлювати в ньому всеохоплюючу ненависть.

Таке підживлювання дає йому відчуття повноти життя, в ненависті він знаходить сутність свого Я. Це явище масштабне, всепланетарне, але найбридкіше воно проявляється у терористів і росіян.

(Треба розуміти, що ненависть – це продовження страху перед життям. Вона є своєрідною індульгенцією для ледачих душ – створює ілюзію, ніби вона звільняє людину від необхідності самовдосконалюватися, духовно й інтелектуально розвиватися.

А ворога людина шукає так вперто, бо їй здається (підсвідомо), що тим самим вона оправдає свої лінощі, дурість.

Людина й не підозрює, що ледарство – це внутрішній самотерор. Ледар не вірить у себе, у свої можливості, у здатність перемагати, долати перешкоди.

·        Він сам себе обмежує, зв’язує, грається у духовного «трупа».

·        Він сам себе зраджує.

Зрештою ця гра починає руйнувати його фізично, провокуючи появу у неї різних хвороб. Там, де є ошуканство і зрада, завжди розкошуватиме небуття).

Ліберальні цінності, такі привабливі для початку Нового часу, з допомогою пропаганди нерідко перетворюються на вседозволеність.

Тому думка деяких науковців, що в особини, отруєної пропагандою, активізувався ген звіра, вже не є такою гіпотетичною.

На жаль, церква та немало священнослужителів теж отруєні пропагандою, тож християнське – що людина створена за образом і подобою Бога і може бути наділеною Його якостями – ними начисто відкидається. І замість того, щоб нагадувати віруючим, хто вони, такі священнослужителі позбавляють їх можливості відчувати себе людьми і сприяють активізації того гена.

В отруєної пропагандою людини одна-єдина мета – відняти обід (Крим, Донбас) у ближнього. Іноді це важко. Тому такі особини гуртуються у ватаги, партії, державні (навіть, у міждержавні) утворення.

Для оправдання тієї мети працюють великі інституції, на це виділяються більші кошти, ніж потрібно би, щоб нагодувати отих отруєних.

·        У них це називається ідеологія.

·        У поміркованих – світогляд.

·        Хто претендує виглядати інтелектуалом – філософія.

Та найстрашніше – це свідомий вибір тих особин. Вільний демонстративний вибір мільйонів. Зумисне витісняється з власної притомності божественне начало, щоб активізувати у собі ген звіра.

Хрест – символ древній. Він зустрічається ще у Давньому Єгипті, а також в інших культурах. Хрест символізує рівновагу і гармонію взаємозв’язків людини і Бога, людини та її ближнього, людини і світу, людини й природи. Тобто, це знак священний.

Те, що Ісуса Христа розіп’яли на хресті – вияв найбрутальнішого варварства. (Римляни розпинали на Т-подібному пристрої). Легіонери, які розпинали Христа, не замислювались над цими питаннями, а от фарисеї і первосвященики про це знали прекрасно й чинили акт наруги свідомо.

Багато людей носять хрестики шиї й не замислюються, що має значити цей символ.

Переважна більшість вважає його просто талісманом. Перші християни зробили хрест нагадуванням про той серйозний сакральний обмін, який має здійснити віруюча людина з Сином Божим.

Спаситель свою частину обміну вже здійснив. Він віддав Своє життя заради майбутнього людства, а простій людині залишилося дуже мало – принести в жертву свого внутрішнього вандала, цебто, вигнати з себе кровожерливого, брехливого, жадібного і ледачого дикуна. Іншої жертви вже не вимагається.

 Шкода, та навіть це є непосильним для багатьох. Якщо ти хрестик носиш, а дику печерну істоту з себе не вигнав, ти є порушник угоди, шахрай, ошуканець. А значить, не маєш права в повній мірі відчути на собі реалізацію цілющих законів Всесвіту.

Та значно страшніше інше. Іменем Христа освячується зброя, щоб убивати ближнього… А світ відмовляється розуміти це блюзнірство.

Не осмисливши цього, Західна цивілізація може програти. Саме Захід мав би запропонувати суспільствам для обговорення тезис, що замість бажання відібрати обід у ближнього, людина мала би навчитися побачити у ньому продовження свого духовного Я.

В європейській історії у такому стані перебували ті люди, котрі були на Майдані. Якраз там кожен у кожному бачив продовження свого духовного Я.

У цьому випадку навіть доблесть поступається і відсувається на другий план. Вона стає зрозумілою само собою. А на перший – виходить можливість діалогу з Творцем. Цебто, можливість попросити Бога, щоб Він заступився за ближнього.

Майдан це зрозумів, влада – ні.

Влада не завжди є обличчям нації. У дисгармонійних суспільствах вона є раною нації (Україна сьогодні), в тоталітарному – зашморгом.

(далі буде)

Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.15

ПРО ЩО МОВЧИТЬ СУСПІЛЬСТВО

Дивно, але сьогодні аналітики не наважуються розглядати механізми розщеплення колишнього СССР. От зібрались троє у Біловезькій Пущі – і нема Радянського Союзу. Насправді все було складніше – СССР зруйнував КГБ. Ні, не оперативники, які виконували роль собак у пошуку ворогів, а та частина інтелектуалів, яка вміла оцінювати ситуацію і прогнозувати. Вони прекрасно розуміли, що економіка зайшла в тупик і жодної можливості змусити її працювати у держави не було, а наступна сторінка історії – хаос і велика кров – могла розгорнутися у будь-яку хвилину.

Врятувати могли тільки дезінтеграційні процеси, які вони уміло провели. Ці фахівці майстерно використали риторику лібералів і демократів, де змогли, очолили національно-визвольні рухи, іноді вміло підігрівали їх, з єдиною метою – не допустити національні сили до управління державами, які почали творитись. Комуністів вони зневажали давно, і їм призначалась роль дворняг. На всіх гавкати.

Тим рухам була відведена певна функція – їх впустили на телебачення, ЗМІ друкували їхні матеріали, частину навіть допустили до влади – видимість демократії було забезпечено. Як для внутрішнього споживання, так і для Заходу.

Однак, реальної влади у демократів не було. Всі ключові інституції в державі контролювали вони, колишні функціонери КГБ. Вони тихо розставили своїх людей на всі провідні позиції, а потім з їхньою допомогою спокійно провести масштабну операцію – привласнили нерухомість. Щоб не кидалося в очі оте брутальне грабіжництво, вони назвали це приватизацією.

У цих замітках нас цікавить тільки Україна.

Гасло – більш, ніж справедливе: приватне підприємство працюватиме краще – суспільство прийняло. Навіть, підтримало.

І деякі виробництва дійсно працювали добре. Але у приватизаторів була інша мета – присвоїти нерухомість, конвертувати її у валюту й перевести у західні банки, що вони з успіхом і зробили.

Друга хвиля колосального пограбування країни – привласнення ресурсів. Там відбулися деякі свої внутрішньовидові конфлікти – а таке у приматів трапляється часто, – але і ресурси вони розділили. Аж до хижацького винищення лісів.

Третю хвилю пограбування уже здійснюють їхні байстрюки. В людей безсоромно відбирають гроші ніби то за газ, тепло й електрику. І катастрофічно бояться оприлюднювати, звідки береться вартість того тепла, газу й електрики. Приховують, як державну таємницю.

Інтернаціональні гицлі переконані, що їм це зійде з рук.

На жаль, таку переконаність їм забезпечують деякі наші політичні євнухи.

З цими все зрозуміло.

Але ж у суспільстві є надзвичайно потужна інтелектуальна верства. Саме вона мусила б підказати недолугим політикам, що їм доведеться відповідати. Як за зловживання, так і за бездіяльність.

Що сьогодні мали б обговорювати поважні державні мужі, мудреці академіки, відповідальні журналісти, авторитетна творча еліта.

Найперше – розуміння суспільством природи влади і її завдання. Друге – чому наші керманичі не виконують ті функції, які на них покладено.

Неозброєним оком видно, що вони замість того, щоб розкріпачити продуктивні сили й дати їм можливість діяти, і тим самим підняти економіку, намагаються взяти під абсолютний контроль остатки ресурсів, виробничу і фінансову систему та товаро-фінансові потоки винятково задля власного збагачення. А це звичайне грабіжництво. Тож кожен суб’єкт, який до цього причетний – депутат, чиновник, прокурор, суддя, – є грабіжником. Цебто, апріорі – злочинцем.

Ще інтелектуали мали б дати зрозуміти суспільству і крадіям, що ці злочини відстежуються…

А також нагадати (голосно нагадати!) владі, що її завдання – гармонізувати ресурсну базу, виробничі процеси, товаро-фінансові потоки, гуманітарне поле задля примноження ресурсів і звільнення громадян від бідності й нікчемного існування, та забезпечити захист як держави, так і окремого суб’єкта і сприяти його інтелектуальному та духовному росту.

В Україні такі можливості є.

Якби депутати переймались державними інтересами, а не вирішували свої нікчемні, давно прийняли б закон про законність приватизації. Якраз його Верховна Рада повинна б прийняти у першу чергу. Не перерозподіл, як дехто верещить, лиш тільки хтось торкається цього питання. Якщо підприємство приватизоване законно і діє згідно статуту – платить податки, виділяє кошти на розвиток, соціальні потреби, то таке підприємство хай працює. Та коли цього нема, то воно має бути конфісковане без виплати компенсації і виставлене на аукціон.

Вивезені за кордон гроші повинні повернутись в Україну. Щоб це стало можливим, необхідно довести, що ці гроші нажиті незаконно. Якраз такий закон і мав би надати юридичне забезпечення.

Зараз приватизатори націлились на землю. Вони розуміють, що земля – один з найважливіших ресурсів держави і вона може давати колосальні прибутки.

Їхній аргумент – земля товар і може принести державі великі гроші. Так, земля товар і він повинен приносити державі гроші. Для цього він має бути оціненим. Дорого оціненим.

Але.

Цей товар належить державі. А держава не кожен товар вставляє на продаж. Землю – ні.

Оскільки уже є багато власників, то купівля-продаж землі має лише один варіант – землю можна продати тільки державі.

Для експлуатації свого ресурсу (землі, лісів, води, неба, надр) держава проводить відкритий тендер на оренду. В угоді про оренду обов’язково вказуються умови експлуатації. Якщо не порушуються умови договору, то орендатор має право експлуатувати ресурс десятиліттям і передавати право на експлуатацію спадкоємцям.

Все інше – від лукавого. Більше – все інше може пахнути криміналом.

Україна не просто багата на ресурси, а дуже багата. Грамотне їхнє використання забезпечило б державі небачений розвиток, а люди жили б у достатку. Для цього так мало треба – усунути від влади корупціонерів. І не просто усунути, а знищити, як соціальний стан. Зрозуміло, досвід Китаю не підійде. Причин багато. Але прийняти закон про конфіскацію у корупціонера його майна можна без великої душевної травми нації. Конфіскувати все – квартиру, машину, меблі, усю техніку. Вигнати на вулицю в костюмі – іди влаштовуй життя заново.

Зрозуміло, аби щось подібне відбувалося, потрібно, щоб суспільство цим переймалось. Найперше – питання мали б ставити серйозні журналісти, національні авторитети, діячі культури.

Якщо нашу сучасну владу не примусити, вона працювати не буде. Є надія (слабенька, правда), що наступна буде відповідальнішою.

Перед сконанням СССР в Україні на житло стояло мільйон черговиків. Зараз нас трохи менше, але з житлом катастрофа. Скільки драм, трагедій, скільки зруйновано молодих доль через ці прокляті квартири.

Ми вже про це писали, тож хто читав раніше, не зліться.

Цю проблему можна вирішити просто. Держава будує житло і здає в оренду з викупом.

На жаль, в Україні це неможливе. Держава не здатна побудувати стільки житла.

Простіше інше. Дається людині, сім’ї чи групі людей під забудову земля. У кредит років на п’ятдесят. Земля оцінюється дорого, але починати виплачувати борг треба років за десять. Комерційний банк – або спеціально створений для цього – на цю землю дає цільову позичку для будівництва хати чи багатоквартирної будівлі.

А далі просто. На дорогій землі готовий будинок це ВВП. Національний банк робить грошову емісію, надає власникові будинку довготерміновий кредит, аби той повернув борг Комерційному.

Як результат – житлове питання буде вирішене раз і назавжди за кілька років. Якщо поставити забудовникам умову використовувати сучасні енергетичні технології, то проблема газу та електрики зникне «як роса на сонці». Сотні тисяч людей різноманітних професій матимуть роботу.  На такий проект підуть інвестиції. А державну казну наповнять десятки й десятки мільярдів.

Розуміємо, що проект вимагає розуму й праці і що сучасна влада, де переважає комсомольсько-гебешна пліснявина, за це не візьметься.

Але ж партія, яка задекларує, що вразі приходу до влади запропонує такий проект суспільству, думається, матиме неабиякі шанси дійсно його реалізувати.

(далі буде)