Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.16

ДЕВАЛЬВАЦІЯ…

Філософія буття (матеріалізм та ідеалізм) дала відповіді на всі питання людства, створила цивілізацію споживання і вичерпала себе. Вона поступилася місцем соціології і психології, які мають прикладний характер, але перспективи розвитку накреслити не можуть.

Цивілізація споживання вирішила ряд найболючіших проблем, але має суттєвий недолік. Сучасна людина не хоче пізнавати себе.

Причин багато. Перше – її не навчили батьки, бо й самі себе не пізнали.

Друге – суєтність суспільного життя штовхає людей на пошук простих рішень. Тут уже не до філософії

Третє – людина підсвідомо боїться шукати себе, бо коли вона себе справжнього знайде, у неї зникне крайній. Цебто, той, на кого можна звалити відповідальність за власні поразки і невдачі, і вона зрозуміє, що сама і є той крайній.

І ще. Їй ніколи – вільний час вона віддає віртуальній реальності.

Відмова людини пізнавати себе штовхає її до непродуманих ризиків.

Тому людство так вперто поглядає за Межу.

Активно шукали себе елліни. Вони розуміли, що найкращий спосіб пізнати себе (своє Я) – це мистецтво. В тому числі й мистецтво слова.

Адже воно (мистецтво) – то енциклопедія психотипів. Водночас воно є енциклопедією доль. Різних. Величних і нікчемних, тихих і сповнених слави, трагічних і щасливих.

Кожна людина може знайти у мистецтві своє відображення, побачити різні можливі варіанти своєї долі. Найважливіше, людина своє переживання може побачити, як відображення у дзеркалі, інколи це дає їй можливість зупинитися перед фатальним кроком, інколи підбадьорює, щоб вона зважилась на вчинок.

Таким чином мистецтво поряд з наукою психологією (іноді – психіатрією) може допомогти людині якщо й не пізнати себе, то наблизитись до розуміння, що таке пізнання можливе і потрібне.

(Особливо важливою є музика. Добра музика – це скальпель, який може розділити тебе (Я) від нетебе (НЕ-Я).

На жаль, сьогодні мистецтво потіснила могутня лавина інформаційних хвиль. І не тільки потіснила – спробувала (притому, агресивно) його девальвувати.

Найгірше становище у російськомовному середовищі.

Люди звикли, що коли відбувається девальвація грошей, то це для них погано. Так, для декого це погано, а для інших – ліки. Та ніхто не переймається тим, що найгірша девальвація – це девальвація слова. І найчастіше робиться вона зумисне. Чому.

З девальвацією слова відбувається девальвація людини. Вона втрачає деякі ознаки, котрі робили її людиною розумною, перетворюється з суб’єкта на об’єкт. З особистості – на гвинтик у машині руйнування. Найгірше – людина втрачає суб’єктність найчастіше з власної волі.

Культура нації опирається на духовну основу, яка має вираження через мову. З витісненням мови обривається не тільки зв'язок з духовними заповітами предків, а й кумулятивний процес культури. Нищиться духовний зв'язок – нація гине. «Какая разніца…» – вирок культурі. І майбутньому апологета «Какая разніца».

Найгірше – душевні лінощі блокують здатність мислити.

Для прикладу візьмемо більшовицький лозунг «Свобода. Равєнство. Братство». Мільйони людей і не підозрюють, що це один з найбридкіших лозунгів в історії людства.

Для тих, у кого рука потяглась до пістолета, а також для адекватних, є пояснення.

Почнемо зі свободи.

Найперше – треба розуміти: свобода від чого і для чого. Свобода від насильства над собою, то одне, свобода для насильства над ближнім – зовсім інше.

Свобода для… дає людині можливість робити зло. І тільки зло. Щоб робити добро, потрібна воля. Але волю можна також проявити для досягнення свободи. Людині потрібне інше. Воля задля досягнення ясної і зрозумілої мети. Мети, яка не руйнуватиме свободу від… і волю ближнього.

Рівність може бути перед законом, а також – ґендерна рівність у всіх суспільних інституціях. Якраз такої рівності і домагалися бунтарі до ХХ століття.

Те, що під словом «рівність» розуміли деякі ліваки у ХХ столітті і розуміють сьогодні, є атавізмом диких часів. Для них рівність – це: що твоє – то моє. Тобто, можна й відібрати. Але це не політична і не економічна категорія, це – кримінал. Ліваки під ніби то гарним лозунгом пропагують кримінал.

Природа, Закони Всесвіту рівність тлумачать по іншому. Фундаментальний Закон Всесвіту – «Дав – Отримав». Тут про рівність, яку нав’язують ліваки, мови бути не може.

Скільки дав, стільки отримуй. Не можуть ледар і працьовитий бути рівними перед Законом Всесвіту. Та коли, користуючись якоюсь там можливістю, ти береш більше, ніж даєш, ти злодій. Особливо це стосується політиків. Наші політики не просто беруть багато – вони у цьому втрачають відчуття реальності.

У кримінальників є неписаний закон. Коли група приймає новачка, вона кров’ю прив’язує його до себе – змушує убити того, на кого вона вкаже. Це може бути навіть родич новачка.

Коли він убиває, то стає повноправним, рівним членом групи. Їхнім «кровним» братом. У такому братстві більшовики знищили десятки мільйонів людей. Щоб розділити злочини з невинними, вони й кинули гасло «братство».

Але ж винні також і ті, хто вважає себе прихильником їхньої доктрини. Навіть, якщо він не убивав. Як є колективна радість (слава предків, піднесення, коли футбольна команда виграє), тож має бути і колективна відповідальність за злочини.

*     *     *

ХХІ століття характерне тим, що вже можна точно визначити: частина сучасного люду – продукт інформаційних потоків, начисто отруєних пропагандою ненависті.

Цей люд не думає про сенс життя, не шукає істини. Він, як наркоман, безперестанку вимагає дози тієї пропаганди. Цебто, необхідно перманентно підживлювати в ньому всеохоплюючу ненависть.

Таке підживлювання дає йому відчуття повноти життя, в ненависті він знаходить сутність свого Я. Це явище масштабне, всепланетарне, але найбридкіше воно проявляється у терористів і росіян.

(Треба розуміти, що ненависть – це продовження страху перед життям. Вона є своєрідною індульгенцією для ледачих душ – створює ілюзію, ніби вона звільняє людину від необхідності самовдосконалюватися, духовно й інтелектуально розвиватися.

А ворога людина шукає так вперто, бо їй здається (підсвідомо), що тим самим вона оправдає свої лінощі, дурість.

Людина й не підозрює, що ледарство – це внутрішній самотерор. Ледар не вірить у себе, у свої можливості, у здатність перемагати, долати перешкоди.

·        Він сам себе обмежує, зв’язує, грається у духовного «трупа».

·        Він сам себе зраджує.

Зрештою ця гра починає руйнувати його фізично, провокуючи появу у неї різних хвороб. Там, де є ошуканство і зрада, завжди розкошуватиме небуття).

Ліберальні цінності, такі привабливі для початку Нового часу, з допомогою пропаганди нерідко перетворюються на вседозволеність.

Тому думка деяких науковців, що в особини, отруєної пропагандою, активізувався ген звіра, вже не є такою гіпотетичною.

На жаль, церква та немало священнослужителів теж отруєні пропагандою, тож християнське – що людина створена за образом і подобою Бога і може бути наділеною Його якостями – ними начисто відкидається. І замість того, щоб нагадувати віруючим, хто вони, такі священнослужителі позбавляють їх можливості відчувати себе людьми і сприяють активізації того гена.

В отруєної пропагандою людини одна-єдина мета – відняти обід (Крим, Донбас) у ближнього. Іноді це важко. Тому такі особини гуртуються у ватаги, партії, державні (навіть, у міждержавні) утворення.

Для оправдання тієї мети працюють великі інституції, на це виділяються більші кошти, ніж потрібно би, щоб нагодувати отих отруєних.

·        У них це називається ідеологія.

·        У поміркованих – світогляд.

·        Хто претендує виглядати інтелектуалом – філософія.

Та найстрашніше – це свідомий вибір тих особин. Вільний демонстративний вибір мільйонів. Зумисне витісняється з власної притомності божественне начало, щоб активізувати у собі ген звіра.

Хрест – символ древній. Він зустрічається ще у Давньому Єгипті, а також в інших культурах. Хрест символізує рівновагу і гармонію взаємозв’язків людини і Бога, людини та її ближнього, людини і світу, людини й природи. Тобто, це знак священний.

Те, що Ісуса Христа розіп’яли на хресті – вияв найбрутальнішого варварства. (Римляни розпинали на Т-подібному пристрої). Легіонери, які розпинали Христа, не замислювались над цими питаннями, а от фарисеї і первосвященики про це знали прекрасно й чинили акт наруги свідомо.

Багато людей носять хрестики шиї й не замислюються, що має значити цей символ.

Переважна більшість вважає його просто талісманом. Перші християни зробили хрест нагадуванням про той серйозний сакральний обмін, який має здійснити віруюча людина з Сином Божим.

Спаситель свою частину обміну вже здійснив. Він віддав Своє життя заради майбутнього людства, а простій людині залишилося дуже мало – принести в жертву свого внутрішнього вандала, цебто, вигнати з себе кровожерливого, брехливого, жадібного і ледачого дикуна. Іншої жертви вже не вимагається.

 Шкода, та навіть це є непосильним для багатьох. Якщо ти хрестик носиш, а дику печерну істоту з себе не вигнав, ти є порушник угоди, шахрай, ошуканець. А значить, не маєш права в повній мірі відчути на собі реалізацію цілющих законів Всесвіту.

Та значно страшніше інше. Іменем Христа освячується зброя, щоб убивати ближнього… А світ відмовляється розуміти це блюзнірство.

Не осмисливши цього, Західна цивілізація може програти. Саме Захід мав би запропонувати суспільствам для обговорення тезис, що замість бажання відібрати обід у ближнього, людина мала би навчитися побачити у ньому продовження свого духовного Я.

В європейській історії у такому стані перебували ті люди, котрі були на Майдані. Якраз там кожен у кожному бачив продовження свого духовного Я.

У цьому випадку навіть доблесть поступається і відсувається на другий план. Вона стає зрозумілою само собою. А на перший – виходить можливість діалогу з Творцем. Цебто, можливість попросити Бога, щоб Він заступився за ближнього.

Майдан це зрозумів, влада – ні.

Влада не завжди є обличчям нації. У дисгармонійних суспільствах вона є раною нації (Україна сьогодні), в тоталітарному – зашморгом.

(далі буде)

Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.15

ПРО ЩО МОВЧИТЬ СУСПІЛЬСТВО

Дивно, але сьогодні аналітики не наважуються розглядати механізми розщеплення колишнього СССР. От зібрались троє у Біловезькій Пущі – і нема Радянського Союзу. Насправді все було складніше – СССР зруйнував КГБ. Ні, не оперативники, які виконували роль собак у пошуку ворогів, а та частина інтелектуалів, яка вміла оцінювати ситуацію і прогнозувати. Вони прекрасно розуміли, що економіка зайшла в тупик і жодної можливості змусити її працювати у держави не було, а наступна сторінка історії – хаос і велика кров – могла розгорнутися у будь-яку хвилину.

Врятувати могли тільки дезінтеграційні процеси, які вони уміло провели. Ці фахівці майстерно використали риторику лібералів і демократів, де змогли, очолили національно-визвольні рухи, іноді вміло підігрівали їх, з єдиною метою – не допустити національні сили до управління державами, які почали творитись. Комуністів вони зневажали давно, і їм призначалась роль дворняг. На всіх гавкати.

Тим рухам була відведена певна функція – їх впустили на телебачення, ЗМІ друкували їхні матеріали, частину навіть допустили до влади – видимість демократії було забезпечено. Як для внутрішнього споживання, так і для Заходу.

Однак, реальної влади у демократів не було. Всі ключові інституції в державі контролювали вони, колишні функціонери КГБ. Вони тихо розставили своїх людей на всі провідні позиції, а потім з їхньою допомогою спокійно провести масштабну операцію – привласнили нерухомість. Щоб не кидалося в очі оте брутальне грабіжництво, вони назвали це приватизацією.

У цих замітках нас цікавить тільки Україна.

Гасло – більш, ніж справедливе: приватне підприємство працюватиме краще – суспільство прийняло. Навіть, підтримало.

І деякі виробництва дійсно працювали добре. Але у приватизаторів була інша мета – присвоїти нерухомість, конвертувати її у валюту й перевести у західні банки, що вони з успіхом і зробили.

Друга хвиля колосального пограбування країни – привласнення ресурсів. Там відбулися деякі свої внутрішньовидові конфлікти – а таке у приматів трапляється часто, – але і ресурси вони розділили. Аж до хижацького винищення лісів.

Третю хвилю пограбування уже здійснюють їхні байстрюки. В людей безсоромно відбирають гроші ніби то за газ, тепло й електрику. І катастрофічно бояться оприлюднювати, звідки береться вартість того тепла, газу й електрики. Приховують, як державну таємницю.

Інтернаціональні гицлі переконані, що їм це зійде з рук.

На жаль, таку переконаність їм забезпечують деякі наші політичні євнухи.

З цими все зрозуміло.

Але ж у суспільстві є надзвичайно потужна інтелектуальна верства. Саме вона мусила б підказати недолугим політикам, що їм доведеться відповідати. Як за зловживання, так і за бездіяльність.

Що сьогодні мали б обговорювати поважні державні мужі, мудреці академіки, відповідальні журналісти, авторитетна творча еліта.

Найперше – розуміння суспільством природи влади і її завдання. Друге – чому наші керманичі не виконують ті функції, які на них покладено.

Неозброєним оком видно, що вони замість того, щоб розкріпачити продуктивні сили й дати їм можливість діяти, і тим самим підняти економіку, намагаються взяти під абсолютний контроль остатки ресурсів, виробничу і фінансову систему та товаро-фінансові потоки винятково задля власного збагачення. А це звичайне грабіжництво. Тож кожен суб’єкт, який до цього причетний – депутат, чиновник, прокурор, суддя, – є грабіжником. Цебто, апріорі – злочинцем.

Ще інтелектуали мали б дати зрозуміти суспільству і крадіям, що ці злочини відстежуються…

А також нагадати (голосно нагадати!) владі, що її завдання – гармонізувати ресурсну базу, виробничі процеси, товаро-фінансові потоки, гуманітарне поле задля примноження ресурсів і звільнення громадян від бідності й нікчемного існування, та забезпечити захист як держави, так і окремого суб’єкта і сприяти його інтелектуальному та духовному росту.

В Україні такі можливості є.

Якби депутати переймались державними інтересами, а не вирішували свої нікчемні, давно прийняли б закон про законність приватизації. Якраз його Верховна Рада повинна б прийняти у першу чергу. Не перерозподіл, як дехто верещить, лиш тільки хтось торкається цього питання. Якщо підприємство приватизоване законно і діє згідно статуту – платить податки, виділяє кошти на розвиток, соціальні потреби, то таке підприємство хай працює. Та коли цього нема, то воно має бути конфісковане без виплати компенсації і виставлене на аукціон.

Вивезені за кордон гроші повинні повернутись в Україну. Щоб це стало можливим, необхідно довести, що ці гроші нажиті незаконно. Якраз такий закон і мав би надати юридичне забезпечення.

Зараз приватизатори націлились на землю. Вони розуміють, що земля – один з найважливіших ресурсів держави і вона може давати колосальні прибутки.

Їхній аргумент – земля товар і може принести державі великі гроші. Так, земля товар і він повинен приносити державі гроші. Для цього він має бути оціненим. Дорого оціненим.

Але.

Цей товар належить державі. А держава не кожен товар вставляє на продаж. Землю – ні.

Оскільки уже є багато власників, то купівля-продаж землі має лише один варіант – землю можна продати тільки державі.

Для експлуатації свого ресурсу (землі, лісів, води, неба, надр) держава проводить відкритий тендер на оренду. В угоді про оренду обов’язково вказуються умови експлуатації. Якщо не порушуються умови договору, то орендатор має право експлуатувати ресурс десятиліттям і передавати право на експлуатацію спадкоємцям.

Все інше – від лукавого. Більше – все інше може пахнути криміналом.

Україна не просто багата на ресурси, а дуже багата. Грамотне їхнє використання забезпечило б державі небачений розвиток, а люди жили б у достатку. Для цього так мало треба – усунути від влади корупціонерів. І не просто усунути, а знищити, як соціальний стан. Зрозуміло, досвід Китаю не підійде. Причин багато. Але прийняти закон про конфіскацію у корупціонера його майна можна без великої душевної травми нації. Конфіскувати все – квартиру, машину, меблі, усю техніку. Вигнати на вулицю в костюмі – іди влаштовуй життя заново.

Зрозуміло, аби щось подібне відбувалося, потрібно, щоб суспільство цим переймалось. Найперше – питання мали б ставити серйозні журналісти, національні авторитети, діячі культури.

Якщо нашу сучасну владу не примусити, вона працювати не буде. Є надія (слабенька, правда), що наступна буде відповідальнішою.

Перед сконанням СССР в Україні на житло стояло мільйон черговиків. Зараз нас трохи менше, але з житлом катастрофа. Скільки драм, трагедій, скільки зруйновано молодих доль через ці прокляті квартири.

Ми вже про це писали, тож хто читав раніше, не зліться.

Цю проблему можна вирішити просто. Держава будує житло і здає в оренду з викупом.

На жаль, в Україні це неможливе. Держава не здатна побудувати стільки житла.

Простіше інше. Дається людині, сім’ї чи групі людей під забудову земля. У кредит років на п’ятдесят. Земля оцінюється дорого, але починати виплачувати борг треба років за десять. Комерційний банк – або спеціально створений для цього – на цю землю дає цільову позичку для будівництва хати чи багатоквартирної будівлі.

А далі просто. На дорогій землі готовий будинок це ВВП. Національний банк робить грошову емісію, надає власникові будинку довготерміновий кредит, аби той повернув борг Комерційному.

Як результат – житлове питання буде вирішене раз і назавжди за кілька років. Якщо поставити забудовникам умову використовувати сучасні енергетичні технології, то проблема газу та електрики зникне «як роса на сонці». Сотні тисяч людей різноманітних професій матимуть роботу.  На такий проект підуть інвестиції. А державну казну наповнять десятки й десятки мільярдів.

Розуміємо, що проект вимагає розуму й праці і що сучасна влада, де переважає комсомольсько-гебешна пліснявина, за це не візьметься.

Але ж партія, яка задекларує, що вразі приходу до влади запропонує такий проект суспільству, думається, матиме неабиякі шанси дійсно його реалізувати.

(далі буде)

Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.14

ІДЕЇ ЧИ ТЕХНОЛОГІЇ?

Деякі наші політики постійно верещать про єдність, не розуміючи, що це банально. Не варто весь час кричати про те, чого не може бути.

На сьогодні єдності не буде, але вона й не потрібна. (Вона може виникнути на основі якоїсь незвичайної ситуації чи проекту). Футбольні фани не говорили про єдність, навпаки – не раз дубасили одне одного. Але відчуття батьківщини моментально об’єднало їх. І без крику. Хіба що заспівали пісню…

Необхідно усвідомити навічно: різні уподобання і різне бачення своєї місії не є причиною конфронтації.

А незгода в Україні ретельно впроваджувалася – і впроваджується зараз – ворогами. Вона вселялась у душу нації досвідченими режисерами впродовж століть.

Незгода має багато складових. Це не тільки Схід – Захід, багаті й бідні, різномовні групи, конфесії, а й різні уявлення про особисте щастя.

Найгірше, що нам нав’язали – це готовність українця відмовитися від самого себе.

Але досить кожному зрозуміти, що за майбутнє держави відповідаєш ти, і що, відповідаючи за її долю, ти будуєш майбутнє своїх дітей і внуків, то воювати з таким, як ти сам, не будеш.

Також зрозумієш, що дотримуючись своєї точки зору, треба поважати іншу.

Однак, необхідно втямити: одна справа – точка зору, інша – ворожа акція проти держави та культури народу, серед якого живеш. Така акція не може бути предметом обговорення. Вона підлягає остракізму і є підставою для кримінального переслідування.

А національну ідею повинні формулювати відповідальні філософи й митці, політики ж – розробляти методики і механізми впровадження її в суспільство.

Та найперше – необхідно негайно відійти від сповідування та пропаганди ідеї бездержавної нації. А саме ідею бездержавної нації досі нав’язують суспільству багато політиків. Хто від глупоти, хто з певною метою…

Сьогодні національна ідея має формуватись, виходячи з оцінки розвитку цивілізації не тільки у її нинішньому змісті – перш за все потрібно передбачати майбутнє. Мусимо вписатися у цивілізаційні процеси так, щоб жодна сила не змогла розірвати нас. При цьому необхідно зважати не тільки на майбутні перспективи, а також передбачати пастки й загрози.

Тут філософи, митці, політики, господарники, крім економіки, зобов'язані враховувати розвиток гуманітарної складової. І не тільки враховувати – потрібно формувати її наповнення уже зараз. Україна мусить створити сильну філософську школу, мистецький пласт, високу літературу, вписатися у світовий ринок і зайняти там гідні позиції.

Комусь може здаватись, що говорити зараз про майбутнє не потрібно. Надто складна ситуація сьогодні.

Так, ситуація складна, але вона і завтра буде складна. І буде складною доти, доки ми не наведемо порядок в країні. Але діяти цілеспрямовано нація може тоді, коли вона передчуває майбутнє.

На жаль, політичні сили того ще не розуміють. Єдине, що вони засвоїли добре (і то не всі), це технологію, як прийти до влади. Причому, ця технологія базується на популізмі і демагогії. Вони діють за принципом американців, які говорять, що з допомогою реклами можна продати і здохлого пацюка. Ці політики навіть не підозрюють, що тим самим афішують своє убозтво й уподібнюються до того ж об’єкта реклами.

А відповідальні особистості мали б прогнозувати майбутнє, окреслювати його, створювати моделі. Розробляти й публікувати для обговорення ідеї життя і дії громадянського суспільства, гуманітарного розвитку. Ми вже не кажемо, що політики повинні б цікавитись літературою, мистецтвом.

Всі товкмачать фразу «відродження українського села», не розуміючи, що говорять нісенітницю. Відродити можна те, що раніше було добрим, гарним, змістовним. Українське село більш-менш привабливо виглядало у 1913 та в середині вісімдесятих років. У 1913 р. в селян було багато коней і волів, а половина населення України проживало в селах. В середині вісімдесятих всі по чорному крали. Та ще скуповували хліб і згодовували свиням.

Не варто «відроджувати» те, що не мало доброго змісту.

Треба побудувати нове українське село. Село, де діють різноманітні невеликі переробні підприємства, де поряд з крупними господарствами існують малі ферми, де людина з міста може приїхати на вихідні й відпочити, де організований «зелений туризм», де можуть перебувати філіали різних «міських» організацій.

І міняти психологію селянина.

Не повинен селянин терпіти злодійкуватого і брехливого депутата місцевої ради, а гнати таких, щоб і місця не міг знайти… (Це стосується всієї України).

Поки що такому заздрять...

Ми ще схильні надіятись, що влада нам щось дасть. Надіємось, хоч і розуміємо вже, що це рудимент системи, яку породила і регулярно культивувала Московщина.

Не надійся ні на кого. Бери відповідальність на себе.

Наше завдання сьогодні – добитись, щоб державне управління розкріпачило продуктивні сили народу. Воно, те управляння, повинно розуміти, що це не ласка його – це обов’язок.

А кожен громадянин мусить утямити, що він і тільки він є автором не лише свого добробуту, а й майбутнього країни.

Для цього так мало треба. Просто необхідно, щоб нація усвідомила себе.

І ще.

Кожен з нас мусить закарбувати собі на всіх свідомих і підсвідомих рівнях: людині страшенно шкодить заздрість і прагнення чужого.

Якщо людина заздрить, то вона автоматично перекреслює своє змістовне Я, свої досягнення, власний духовний досвід.

А прагнення чужого автоматично змушує невпевнену в собі особистість грати чужі, невластиві їй, іноді, навіть, фатальні ролі. Чуже добро (кохання, багатство, посада) стає для заздрісника ідеєю фікс. Той заздрісник не думає, що в гонитві за чужим щастям він вже почав руйнувати фортецю власної долі.

Крім того, навіть здобувши омріяний трофей, мисливець за чужими благами поволі починає розуміти, що той трофей не такий уже й принадний. А інколи й обтяжливий. Та оскільки мости в минуле вже спалені, розгублений невдаха продовжує грати роль завойовника і поволі розчиняється в отруті комплексів.

Прагнення чужого – це психологія ординця.

На відміну від неї, в українця сильно розвинений індивідуалізм.

Це добре. Погано, коли цей індивідуалізм заважає побачити і зрозуміти біду ближнього. На жаль, це також характерне для українця.

Людство матиме шанси лиш тоді, коли зрозуміє, що чужа біда це і наша біда. Та найперше ми маємо зрозуміти, що чужих дітей не буває, що немає самогубства, що кожного, хто наклав на себе руки, убило суспільство. Його байдужість. І твій індивідуалізм.

Нам ще треба навчитися жити в багатстві, навчитися жити в коханні, в законі. Не від страху перед покаранням; шана перед законом держави повинна бути складовою нашого морального закону.

Нам потрібно категорично відходити від страху. В тому числі, від страху перед самотністю.

І змусити владу зрозуміти, що політик великий і мудрий тоді, коли зуміє переконати громадян, що їхня вільна процвітаюча держава – це наслідки їхньої праці.

А всі разом маємо пам’ятати, що Україна у повній красі відбудеться тоді, коли складе себе, як яскраву мозаїку, з поєднання кращих сторінок величного минулого й мудрого сучасного; і коли герої, які здатні були загинути за вітчизну, відчують шалене бажання жити і творити.

Тоді кожен українець зможе похвалитися, що дав Вараві в морду. Від душі, з власного бажання, без тіні співчуття і страху.

ЗНАЙДИ СЕБЕ

Лавина брехні, що затоплює зараз світ, може дійсно скалічити не зміцнілу психіку. У цій лавині людина втрачає себе. Перетворюється на функцію, яка ретранслює певні штампи. І все.

Зберегти себе людині може допомогти мудрість предків і віра в Бога.

Саме віра в Бога дає можливість людині побачити в кожному перехожому брата, сестру, друга, наставника, захисника. (На жаль, ми не завжди такою можливістю користуємось). Зауважимо, що релігійна людина і віруюча – не завжди синоніми.

Дуже часто релігійна людина зациклюється на певних догмах конкретної релігії, тому, кинувши себе в полон гордині, повчає ближніх, яка церква чи конфесія – «правильна». В діалог з інакшим вона вступити не здатна. Віруюча особистість – та, яка шанує життя. Своє, ближнього, життя планети. І поважає право на щастя. Своє право, право ближнього і планети. Вона шукає Істину, ставить собі та світові складні питання, утверджує своє Я шляхетними методами. Вона може не ходити до жодної церкви, не виконувати ритуалів, але при цьому віруюча людина прагне гармонії. І творить її.

Атеїст може побачити навколо себе у кращому разі чужих людей, а в гіршому – пустелю. Зазначимо, що ми говоримо про агресивний атеїзм, а не про точку зору «не вірю в Бога», яка здатна поважати віруючого. Вільний вибір – вірити чи не вірити в Творця – робить сама людина. Головне – щоб цей вибір вона нікому не нав’язувала.

Агресивний атеїзм, як і релігійний чи ідеологічний фанатизм, опирається на формулу «свій – чужий» і породжує ненависть. Ненависть – як найнижчий ступінь почуття; та саме воно дозволяє примітиву відчути своє Я.

Де ненависть, там відсутня будь-яка логіка.

Треба розуміти, що політичні маніпулятори запускають у маси ненависть цілеспрямовано – з метою утвердити свою владу над ними.

Найгірше, коли до цього долучається церква. Вона ж то розуміє, що включившись з владою цькувати «чужих», вона виганяє Бога зі своєї спілки. Адже Бог там, де любов. Віра в Бога допомагає людині повірити в себе і розкрити свої найкращі якості. (Без віри в себе людина ніколи не може розкрити себе).

А розкривши і проявивши свої якості, ти маєш право отримати їх відображення – воно буде знаходити тебе у вигляді дарунків долі.

Ми допускаємо фундаментальну помилку щоденно – ми акцентуємо нашу увагу на те, чого у нас нема, замість того, щоб тішитись тим, що у нас є. Ми навіть не підозрюємо, як багато ми маємо. Тисячі прикладів можна привести. Хіба ми колись думали, яке то чудо, коли йде дощ? Не чудо? Тоді спитай у бедуїна… До речі, одного бедуїна запросили до Італії і показали йому водоспад. Він довго дивився і нічого не міг зрозуміти. Відтак сказав: «Ти, Господи, не справедливий».

Безперечно, погано, коли бракує найнеобхіднішого. Та якщо ти працюєш, а у тебе немає найнеобхіднішого, тоді тебе обкрадають.

А виною, чому нас обкрадають, є інша наша помилка – ми не научені бачити свою силу, а бачимо лише слабкість. І не тільки бачимо, а й регулярно демонструємо.

Силу проявив Майдан. | Відкинь слабкість! Спробуй зрозуміти, що кожен з нас сильний, що кожен з нас може зробити значно більше за те, що ми робимо.

Шануй себе і поважай. Зроби себе самодостатнім. Не будь пихатим, як індик, шануй Творця, який в тобі. Якщо, звичайно, ти впустив Його у свою душу і був достойним, щоб Він остався там...

Не слухай тих, хто теревенить, що наше суспільство поділяється за якимось прикметами, (схід – захід, віра, статки, мова, культура). Вони не тямлять (або не хочуть тямити), про що базікають. Українське суспільство розділяє інше, і це – страшна безодня. Це ті, хто вбивають Христа щоденно й ті, хто відважно відстоюють право жити з Христом та з Його цінностями. Або – відстоюють право жити в справедливому суспільстві (це про атеїстів, які керуються шляхетністю і мораллю).

Якщо ти вкотре збираєшся вбити Христа, зупинись! Не задля Нього – задля себе! Коли замовкнуть нашіптування зла, яким ти дозволив собою керувати, ти збагнеш Істину – Христос може стати для тебе тим найдорожчим, що є в людини.

Вгадай, ким після цього ти будеш. Аж ніяк не примітивною функцією, не додатком до посади, грошей, машини. Ти станеш могутнім, вільним і захищеним. Ти, можливо, першим у твоєму роду станеш мудрим і зрозумієш причину своєї присутності у світі.

Щоправда, після цього ти вже не зможеш відкинути болі землі. А може, навіть, наважишся ці болі зцілювати. Не думай, що то легко. Та буде повага до себе. А ще буде чисте, як сльоза, щастя – ти зрозумієш, що віднайшов себе.

Також ти розгадаєш природу запроданця – яким, можливо, був сам чи міг ним стати – й злякаєшся.

Запроданці – це ті, які уже второпали, що їх нема. Ні для людей, ні для Небес, ні для майбутнього. Тому вони так люто прагнуть все зробити, аби не було й інших. Тебе також. Жени від себе тих, кого нема. Вони ж бо хочуть, щоб і ти наповненням став їхнім.

Не говори, що тобі тяжко. Подумай, а, може, в тебе слабкі плечі? Або нема бажання робити щось для власного щастя?

Зміцнити дух і плечі можна. Але для цього мусиш зрозуміти, що хрест, який несе кожен з нас (ми – не про страждання, ми – про обов’язок людини, про її покликання й працю) від найстрашнішого людину боронить – від вкрадливого й мертвотного дотику небуття.

Знаєш, чому людина робить так багато помилок? Тисячоліттями нас учать, як вмирати. Як жити – людина учиться наосліп…

Учися жити… | Не думай, що твоя душа – ганчірка, яку хтось хоче викинути на смітник. Знай: твоя душа – частка Божого Стяга, який допомагає зневіреним, слабким і нещасливим збагнути, що вони теж мають право на рай. Щоправда, коли переростуть себе. Тоді сумний досвід твоєї душі може стати опорою отим упослідженим і змінити їхні долі.

Відкидай усе дріб’язкове. | Відкрий для себе високе мистецтво. Воно спонукає людину думати над причиною буття. Воно учить людину розглядати себе і ближнього не як випадкових перехожих у Всесвіті, а як єдиних і неповторних дітей Творця; воно підказує, що ділити людям, в принципі, нема чого.

Від початку творення людини світ запрограмований так, що кожен може мати в ньому все необхідне для життя, розвитку, творчості, кохання. А ще – можливість залишити по собі свій унікальний слід у світі. Бодай маленький. Про це й говорить Ісус Христос у Нагірній проповіді, коли закликає людей не надто перейматися побутовими проблемами.

Там не заклик до бездіяльності, скоріше – навпаки. Ісус прагнув, щоб кожна людина знаходила душевну радість, повагу ближніх, земні плоди своєї праці (заробіток, місце в суспільстві) за рахунок власних зусиль, а не за рахунок агресії та хитрості у відношенні до ближнього.

На жаль, мало хто розуміє зараз, що людина повинна б розглядати сусіда, родича, колегу не як конкурента, а як співучасника великої містерії єднання Божих і людських зусиль. А таке єднання може зцілити й захистити і людство, і планету. Не руйнувати, а захистити і зцілити.

Біда пересічної людини в тому, що її навчили бути дрібною, заздрісною, жадібною, злою. Питаєш, хто навчив? На жаль, учителів було багато. Це і хворе, дисгармонійне суспільство, і невпевнені в собі розчаровані батьки, і пихаті лжевчителі, котрі замість того, щоб підняти учня до свого рівня, а потім самому вирости, робили все для того, щоб учень залишався у клітці як власних комплексів, так і забобонів, накинутих самими вчителями.

Доводиться визнавати, що гординя і жадоба наживи часто каламутить розум навіть дуже неординарних особистостей. Серед них і державні діячі, і викладацька еліта. Про нечесних митців, журналістів, які спотворюють правду на догоду владикам, промовчимо. Вони не варті навіть того, щоб про них згадувати.

Та результати спотвореної ними правди ми бачимо скрізь і щодня. Приниження людини, неправий суд, хабарництво. Це найприкметніше з того, що висвітлюється, і про це знають всі.

А поза нашими очима відбуваються сотні і тисячі трагедій, породжених отим спотворенням правди. Це загибель дітей, агресія серед підлітків, відчуження між дітьми й батьками, подвійне життя одружених, самогубства, аварії на дорогах. Перелік можна продовжувати і продовжувати. Винуватець – носій спотвореної правди. Але він, носій, також жертва. Щоправда, він є жертва з власного бажання. А першопричина – замовники брехень і сурогатів правди.

Затям назавжди: перш, ніж стати дурнем, людина урочисто погоджується на це. І то її власний вибір.

Ми часто грішимо супроти наших предків. Вони і те нам не дали, і те…

Бажання ткнути пальцем на предка і звинуватити його в чомусь, то ознака слабкості і невпевненості душі. Стверджувати, що батьки й діди були в чомусь гіршими за тебе, мало досягнули і мало дали тобі, найлегше, але це не пояснює, чому ж тоді ти, розуміючи помилки своїх предків, не зміг їх уникнути, а, може, ще й прикрасив букет їхніх помилок власними.

Не звинувачувати треба тих, хто йшов попереду тебе, а зрозуміти. Так, ті люди не були досконалими, дехто з них, можливо, багато грішив у житті, тому ти, відчуваючи, що доведеться відповідати за гріхи дідів і батьків, підсвідомо сердишся на свій рід, та все одно рід дав тобі два найбільші скарби – життя і досвід.

Коли збираєшся сім’ю побудувати, то не забудь.

Як і кохання, громадянську позицію необхідно виховувати з раннього дитинства. Без такої позиції дитині важко зрозуміти, що таке любов до батьківщини, а без любові до батьківщини людина стає легкою мішенню для ворогів батьківщини, маніпуляторів, шахраїв.

Приходить час, коли така людина і себе вважає обділеною. Тоді у неї появляється необґрунтована злоба, ненависть, заздрість. А це позбавляє людину можливості жити повноцінним життям, насолоджуватись ним.

Не будь причиною непотрібного переживання своїх дітей.

Наші предки знали, що якщо ти чоловік, то за кожну невинну сльозу жінки ти відповідаєш кров’ю. Жорстко та справедливо.

Ти кажеш, туга тебе гризе? А ти подумай, як їй… Зрозумів? Прекрасно. Тоді зроби все, щоб припинити цей неприємний процес.

(далі буде)