Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.14

ІДЕЇ ЧИ ТЕХНОЛОГІЇ?

Деякі наші політики постійно верещать про єдність, не розуміючи, що це банально. Не варто весь час кричати про те, чого не може бути.

На сьогодні єдності не буде, але вона й не потрібна. (Вона може виникнути на основі якоїсь незвичайної ситуації чи проекту). Футбольні фани не говорили про єдність, навпаки – не раз дубасили одне одного. Але відчуття батьківщини моментально об’єднало їх. І без крику. Хіба що заспівали пісню…

Необхідно усвідомити навічно: різні уподобання і різне бачення своєї місії не є причиною конфронтації.

А незгода в Україні ретельно впроваджувалася – і впроваджується зараз – ворогами. Вона вселялась у душу нації досвідченими режисерами впродовж століть.

Незгода має багато складових. Це не тільки Схід – Захід, багаті й бідні, різномовні групи, конфесії, а й різні уявлення про особисте щастя.

Найгірше, що нам нав’язали – це готовність українця відмовитися від самого себе.

Але досить кожному зрозуміти, що за майбутнє держави відповідаєш ти, і що, відповідаючи за її долю, ти будуєш майбутнє своїх дітей і внуків, то воювати з таким, як ти сам, не будеш.

Також зрозумієш, що дотримуючись своєї точки зору, треба поважати іншу.

Однак, необхідно втямити: одна справа – точка зору, інша – ворожа акція проти держави та культури народу, серед якого живеш. Така акція не може бути предметом обговорення. Вона підлягає остракізму і є підставою для кримінального переслідування.

А національну ідею повинні формулювати відповідальні філософи й митці, політики ж – розробляти методики і механізми впровадження її в суспільство.

Та найперше – необхідно негайно відійти від сповідування та пропаганди ідеї бездержавної нації. А саме ідею бездержавної нації досі нав’язують суспільству багато політиків. Хто від глупоти, хто з певною метою…

Сьогодні національна ідея має формуватись, виходячи з оцінки розвитку цивілізації не тільки у її нинішньому змісті – перш за все потрібно передбачати майбутнє. Мусимо вписатися у цивілізаційні процеси так, щоб жодна сила не змогла розірвати нас. При цьому необхідно зважати не тільки на майбутні перспективи, а також передбачати пастки й загрози.

Тут філософи, митці, політики, господарники, крім економіки, зобов'язані враховувати розвиток гуманітарної складової. І не тільки враховувати – потрібно формувати її наповнення уже зараз. Україна мусить створити сильну філософську школу, мистецький пласт, високу літературу, вписатися у світовий ринок і зайняти там гідні позиції.

Комусь може здаватись, що говорити зараз про майбутнє не потрібно. Надто складна ситуація сьогодні.

Так, ситуація складна, але вона і завтра буде складна. І буде складною доти, доки ми не наведемо порядок в країні. Але діяти цілеспрямовано нація може тоді, коли вона передчуває майбутнє.

На жаль, політичні сили того ще не розуміють. Єдине, що вони засвоїли добре (і то не всі), це технологію, як прийти до влади. Причому, ця технологія базується на популізмі і демагогії. Вони діють за принципом американців, які говорять, що з допомогою реклами можна продати і здохлого пацюка. Ці політики навіть не підозрюють, що тим самим афішують своє убозтво й уподібнюються до того ж об’єкта реклами.

А відповідальні особистості мали б прогнозувати майбутнє, окреслювати його, створювати моделі. Розробляти й публікувати для обговорення ідеї життя і дії громадянського суспільства, гуманітарного розвитку. Ми вже не кажемо, що політики повинні б цікавитись літературою, мистецтвом.

Всі товкмачать фразу «відродження українського села», не розуміючи, що говорять нісенітницю. Відродити можна те, що раніше було добрим, гарним, змістовним. Українське село більш-менш привабливо виглядало у 1913 та в середині вісімдесятих років. У 1913 р. в селян було багато коней і волів, а половина населення України проживало в селах. В середині вісімдесятих всі по чорному крали. Та ще скуповували хліб і згодовували свиням.

Не варто «відроджувати» те, що не мало доброго змісту.

Треба побудувати нове українське село. Село, де діють різноманітні невеликі переробні підприємства, де поряд з крупними господарствами існують малі ферми, де людина з міста може приїхати на вихідні й відпочити, де організований «зелений туризм», де можуть перебувати філіали різних «міських» організацій.

І міняти психологію селянина.

Не повинен селянин терпіти злодійкуватого і брехливого депутата місцевої ради, а гнати таких, щоб і місця не міг знайти… (Це стосується всієї України).

Поки що такому заздрять...

Ми ще схильні надіятись, що влада нам щось дасть. Надіємось, хоч і розуміємо вже, що це рудимент системи, яку породила і регулярно культивувала Московщина.

Не надійся ні на кого. Бери відповідальність на себе.

Наше завдання сьогодні – добитись, щоб державне управління розкріпачило продуктивні сили народу. Воно, те управляння, повинно розуміти, що це не ласка його – це обов’язок.

А кожен громадянин мусить утямити, що він і тільки він є автором не лише свого добробуту, а й майбутнього країни.

Для цього так мало треба. Просто необхідно, щоб нація усвідомила себе.

І ще.

Кожен з нас мусить закарбувати собі на всіх свідомих і підсвідомих рівнях: людині страшенно шкодить заздрість і прагнення чужого.

Якщо людина заздрить, то вона автоматично перекреслює своє змістовне Я, свої досягнення, власний духовний досвід.

А прагнення чужого автоматично змушує невпевнену в собі особистість грати чужі, невластиві їй, іноді, навіть, фатальні ролі. Чуже добро (кохання, багатство, посада) стає для заздрісника ідеєю фікс. Той заздрісник не думає, що в гонитві за чужим щастям він вже почав руйнувати фортецю власної долі.

Крім того, навіть здобувши омріяний трофей, мисливець за чужими благами поволі починає розуміти, що той трофей не такий уже й принадний. А інколи й обтяжливий. Та оскільки мости в минуле вже спалені, розгублений невдаха продовжує грати роль завойовника і поволі розчиняється в отруті комплексів.

Прагнення чужого – це психологія ординця.

На відміну від неї, в українця сильно розвинений індивідуалізм.

Це добре. Погано, коли цей індивідуалізм заважає побачити і зрозуміти біду ближнього. На жаль, це також характерне для українця.

Людство матиме шанси лиш тоді, коли зрозуміє, що чужа біда це і наша біда. Та найперше ми маємо зрозуміти, що чужих дітей не буває, що немає самогубства, що кожного, хто наклав на себе руки, убило суспільство. Його байдужість. І твій індивідуалізм.

Нам ще треба навчитися жити в багатстві, навчитися жити в коханні, в законі. Не від страху перед покаранням; шана перед законом держави повинна бути складовою нашого морального закону.

Нам потрібно категорично відходити від страху. В тому числі, від страху перед самотністю.

І змусити владу зрозуміти, що політик великий і мудрий тоді, коли зуміє переконати громадян, що їхня вільна процвітаюча держава – це наслідки їхньої праці.

А всі разом маємо пам’ятати, що Україна у повній красі відбудеться тоді, коли складе себе, як яскраву мозаїку, з поєднання кращих сторінок величного минулого й мудрого сучасного; і коли герої, які здатні були загинути за вітчизну, відчують шалене бажання жити і творити.

Тоді кожен українець зможе похвалитися, що дав Вараві в морду. Від душі, з власного бажання, без тіні співчуття і страху.

ЗНАЙДИ СЕБЕ

Лавина брехні, що затоплює зараз світ, може дійсно скалічити не зміцнілу психіку. У цій лавині людина втрачає себе. Перетворюється на функцію, яка ретранслює певні штампи. І все.

Зберегти себе людині може допомогти мудрість предків і віра в Бога.

Саме віра в Бога дає можливість людині побачити в кожному перехожому брата, сестру, друга, наставника, захисника. (На жаль, ми не завжди такою можливістю користуємось). Зауважимо, що релігійна людина і віруюча – не завжди синоніми.

Дуже часто релігійна людина зациклюється на певних догмах конкретної релігії, тому, кинувши себе в полон гордині, повчає ближніх, яка церква чи конфесія – «правильна». В діалог з інакшим вона вступити не здатна. Віруюча особистість – та, яка шанує життя. Своє, ближнього, життя планети. І поважає право на щастя. Своє право, право ближнього і планети. Вона шукає Істину, ставить собі та світові складні питання, утверджує своє Я шляхетними методами. Вона може не ходити до жодної церкви, не виконувати ритуалів, але при цьому віруюча людина прагне гармонії. І творить її.

Атеїст може побачити навколо себе у кращому разі чужих людей, а в гіршому – пустелю. Зазначимо, що ми говоримо про агресивний атеїзм, а не про точку зору «не вірю в Бога», яка здатна поважати віруючого. Вільний вибір – вірити чи не вірити в Творця – робить сама людина. Головне – щоб цей вибір вона нікому не нав’язувала.

Агресивний атеїзм, як і релігійний чи ідеологічний фанатизм, опирається на формулу «свій – чужий» і породжує ненависть. Ненависть – як найнижчий ступінь почуття; та саме воно дозволяє примітиву відчути своє Я.

Де ненависть, там відсутня будь-яка логіка.

Треба розуміти, що політичні маніпулятори запускають у маси ненависть цілеспрямовано – з метою утвердити свою владу над ними.

Найгірше, коли до цього долучається церква. Вона ж то розуміє, що включившись з владою цькувати «чужих», вона виганяє Бога зі своєї спілки. Адже Бог там, де любов. Віра в Бога допомагає людині повірити в себе і розкрити свої найкращі якості. (Без віри в себе людина ніколи не може розкрити себе).

А розкривши і проявивши свої якості, ти маєш право отримати їх відображення – воно буде знаходити тебе у вигляді дарунків долі.

Ми допускаємо фундаментальну помилку щоденно – ми акцентуємо нашу увагу на те, чого у нас нема, замість того, щоб тішитись тим, що у нас є. Ми навіть не підозрюємо, як багато ми маємо. Тисячі прикладів можна привести. Хіба ми колись думали, яке то чудо, коли йде дощ? Не чудо? Тоді спитай у бедуїна… До речі, одного бедуїна запросили до Італії і показали йому водоспад. Він довго дивився і нічого не міг зрозуміти. Відтак сказав: «Ти, Господи, не справедливий».

Безперечно, погано, коли бракує найнеобхіднішого. Та якщо ти працюєш, а у тебе немає найнеобхіднішого, тоді тебе обкрадають.

А виною, чому нас обкрадають, є інша наша помилка – ми не научені бачити свою силу, а бачимо лише слабкість. І не тільки бачимо, а й регулярно демонструємо.

Силу проявив Майдан. | Відкинь слабкість! Спробуй зрозуміти, що кожен з нас сильний, що кожен з нас може зробити значно більше за те, що ми робимо.

Шануй себе і поважай. Зроби себе самодостатнім. Не будь пихатим, як індик, шануй Творця, який в тобі. Якщо, звичайно, ти впустив Його у свою душу і був достойним, щоб Він остався там...

Не слухай тих, хто теревенить, що наше суспільство поділяється за якимось прикметами, (схід – захід, віра, статки, мова, культура). Вони не тямлять (або не хочуть тямити), про що базікають. Українське суспільство розділяє інше, і це – страшна безодня. Це ті, хто вбивають Христа щоденно й ті, хто відважно відстоюють право жити з Христом та з Його цінностями. Або – відстоюють право жити в справедливому суспільстві (це про атеїстів, які керуються шляхетністю і мораллю).

Якщо ти вкотре збираєшся вбити Христа, зупинись! Не задля Нього – задля себе! Коли замовкнуть нашіптування зла, яким ти дозволив собою керувати, ти збагнеш Істину – Христос може стати для тебе тим найдорожчим, що є в людини.

Вгадай, ким після цього ти будеш. Аж ніяк не примітивною функцією, не додатком до посади, грошей, машини. Ти станеш могутнім, вільним і захищеним. Ти, можливо, першим у твоєму роду станеш мудрим і зрозумієш причину своєї присутності у світі.

Щоправда, після цього ти вже не зможеш відкинути болі землі. А може, навіть, наважишся ці болі зцілювати. Не думай, що то легко. Та буде повага до себе. А ще буде чисте, як сльоза, щастя – ти зрозумієш, що віднайшов себе.

Також ти розгадаєш природу запроданця – яким, можливо, був сам чи міг ним стати – й злякаєшся.

Запроданці – це ті, які уже второпали, що їх нема. Ні для людей, ні для Небес, ні для майбутнього. Тому вони так люто прагнуть все зробити, аби не було й інших. Тебе також. Жени від себе тих, кого нема. Вони ж бо хочуть, щоб і ти наповненням став їхнім.

Не говори, що тобі тяжко. Подумай, а, може, в тебе слабкі плечі? Або нема бажання робити щось для власного щастя?

Зміцнити дух і плечі можна. Але для цього мусиш зрозуміти, що хрест, який несе кожен з нас (ми – не про страждання, ми – про обов’язок людини, про її покликання й працю) від найстрашнішого людину боронить – від вкрадливого й мертвотного дотику небуття.

Знаєш, чому людина робить так багато помилок? Тисячоліттями нас учать, як вмирати. Як жити – людина учиться наосліп…

Учися жити… | Не думай, що твоя душа – ганчірка, яку хтось хоче викинути на смітник. Знай: твоя душа – частка Божого Стяга, який допомагає зневіреним, слабким і нещасливим збагнути, що вони теж мають право на рай. Щоправда, коли переростуть себе. Тоді сумний досвід твоєї душі може стати опорою отим упослідженим і змінити їхні долі.

Відкидай усе дріб’язкове. | Відкрий для себе високе мистецтво. Воно спонукає людину думати над причиною буття. Воно учить людину розглядати себе і ближнього не як випадкових перехожих у Всесвіті, а як єдиних і неповторних дітей Творця; воно підказує, що ділити людям, в принципі, нема чого.

Від початку творення людини світ запрограмований так, що кожен може мати в ньому все необхідне для життя, розвитку, творчості, кохання. А ще – можливість залишити по собі свій унікальний слід у світі. Бодай маленький. Про це й говорить Ісус Христос у Нагірній проповіді, коли закликає людей не надто перейматися побутовими проблемами.

Там не заклик до бездіяльності, скоріше – навпаки. Ісус прагнув, щоб кожна людина знаходила душевну радість, повагу ближніх, земні плоди своєї праці (заробіток, місце в суспільстві) за рахунок власних зусиль, а не за рахунок агресії та хитрості у відношенні до ближнього.

На жаль, мало хто розуміє зараз, що людина повинна б розглядати сусіда, родича, колегу не як конкурента, а як співучасника великої містерії єднання Божих і людських зусиль. А таке єднання може зцілити й захистити і людство, і планету. Не руйнувати, а захистити і зцілити.

Біда пересічної людини в тому, що її навчили бути дрібною, заздрісною, жадібною, злою. Питаєш, хто навчив? На жаль, учителів було багато. Це і хворе, дисгармонійне суспільство, і невпевнені в собі розчаровані батьки, і пихаті лжевчителі, котрі замість того, щоб підняти учня до свого рівня, а потім самому вирости, робили все для того, щоб учень залишався у клітці як власних комплексів, так і забобонів, накинутих самими вчителями.

Доводиться визнавати, що гординя і жадоба наживи часто каламутить розум навіть дуже неординарних особистостей. Серед них і державні діячі, і викладацька еліта. Про нечесних митців, журналістів, які спотворюють правду на догоду владикам, промовчимо. Вони не варті навіть того, щоб про них згадувати.

Та результати спотвореної ними правди ми бачимо скрізь і щодня. Приниження людини, неправий суд, хабарництво. Це найприкметніше з того, що висвітлюється, і про це знають всі.

А поза нашими очима відбуваються сотні і тисячі трагедій, породжених отим спотворенням правди. Це загибель дітей, агресія серед підлітків, відчуження між дітьми й батьками, подвійне життя одружених, самогубства, аварії на дорогах. Перелік можна продовжувати і продовжувати. Винуватець – носій спотвореної правди. Але він, носій, також жертва. Щоправда, він є жертва з власного бажання. А першопричина – замовники брехень і сурогатів правди.

Затям назавжди: перш, ніж стати дурнем, людина урочисто погоджується на це. І то її власний вибір.

Ми часто грішимо супроти наших предків. Вони і те нам не дали, і те…

Бажання ткнути пальцем на предка і звинуватити його в чомусь, то ознака слабкості і невпевненості душі. Стверджувати, що батьки й діди були в чомусь гіршими за тебе, мало досягнули і мало дали тобі, найлегше, але це не пояснює, чому ж тоді ти, розуміючи помилки своїх предків, не зміг їх уникнути, а, може, ще й прикрасив букет їхніх помилок власними.

Не звинувачувати треба тих, хто йшов попереду тебе, а зрозуміти. Так, ті люди не були досконалими, дехто з них, можливо, багато грішив у житті, тому ти, відчуваючи, що доведеться відповідати за гріхи дідів і батьків, підсвідомо сердишся на свій рід, та все одно рід дав тобі два найбільші скарби – життя і досвід.

Коли збираєшся сім’ю побудувати, то не забудь.

Як і кохання, громадянську позицію необхідно виховувати з раннього дитинства. Без такої позиції дитині важко зрозуміти, що таке любов до батьківщини, а без любові до батьківщини людина стає легкою мішенню для ворогів батьківщини, маніпуляторів, шахраїв.

Приходить час, коли така людина і себе вважає обділеною. Тоді у неї появляється необґрунтована злоба, ненависть, заздрість. А це позбавляє людину можливості жити повноцінним життям, насолоджуватись ним.

Не будь причиною непотрібного переживання своїх дітей.

Наші предки знали, що якщо ти чоловік, то за кожну невинну сльозу жінки ти відповідаєш кров’ю. Жорстко та справедливо.

Ти кажеш, туга тебе гризе? А ти подумай, як їй… Зрозумів? Прекрасно. Тоді зроби все, щоб припинити цей неприємний процес.

(далі буде)