Наталя Федько: Індивідуалізм та його пастки

Графіка Ірини Діденко

Наталя Федько: Індивідуалізм та його пастки

(роздуми, навіяні оглядом сучасних блогів)

• Кому і куди стукати… інструкція відсутня

Книга – це окремий мікрокосмос. Який ніколи не вийде з моди. Не стане зайвим. Але… Сучасне суєтне життя часто затискає українця в такі умови, що купити звичайну паперову книгу йому не дозволяє скрута. Інший делікатний момент: не завжди є, куди розмістити грубі томи… Вдалим компромісним варіантом для нас стає Інтернет-простір.

Мене давно цікавило, які тенденції переважають в українських блогах. Чим живуть інтелектуали? Які стратегії плекають? Що вони думають про сьогодення?

Дещо читала, аналізувала. Не скажу, що враження однозначні. Але… Надихає те, що багато людей, попри всі негаразди, пам’ятають про красу, рятуються творчістю.

Сучасна поезія – це сузір’я емоцій. Гірких і піднесених. А з прозою – все трохи складніше…

Які сюжети переважають у сучасних оповіданнях та новелах? Переважно – фантастичні. Історії про далекі світи, нереальних істот, супер героїв та прибульців з інших планет зараз дуже поширені. Вони різні. За настроєм і колоритом, за морально-філософськими акцентами. Різні й автори – їхній темперамент, життєвий досвід. Та мене насторожує бажання українця втекти від реальності, в химерні світи. Реальність, безперечно, болісна. Але ми – її пасажири. Якщо втечемо всі (у ментальному плані), хто залишиться?

• «А в старі часи…»

Друга тенденція, помітна у дописах, новелах і статтях багатьох сучасних авторів – це романтизація або демонізація минулого. Хтось вишукує в минулому казкові острівці, хвалить їх, показує всі їхні щемливі таємниці… Згадує, який щасливий він був у дитинстві чи юності. А потім, натішившись, відчуває, що назад, у сучасне повернутися не здатний. Чому? Бо ти-теперішній мусиш не споглядати, а працювати. Змінювати бодай щось у дисгармонійному суспільстві.

Демонізація минулого (приблизна ментальна формула «всі все вирішили за мене, обікрали мене, знедолили, і тому я нещасний») – це теж небезпечна риса. Так, минуле багато в кого з українців сумне. У декого – просто моторошне. Але ж це не означає, що можна тепер, взявши за виправдання отримані колись рани, нищити простір ближнього. Чи його мрії. Чи – проби пера…

Величне чи страшне минуле – не індульгенція. Не причина заплющувати очі на проблеми сьогодення. І не причина відмовлятись від діалогу.

Мушу зізнатися, що тенденція «а в старі часи було краще» не обійшла і мене, мою творчість. Але… В «старі часи» у мене не було тих уроків життя, тих пошуків і пізнань, які є зараз. І сліз каяття, які ще не запізнілі…

• «Синдром їжака»

Коли обмежені люди виставляють «колючки» гордині, це, начебто, зрозуміло. Та коли інтелектуал сидить, немов їжак, озлоблений, замкнутий, і тільки повчає (молодших, бідніших, інакших, менш титулованих) – це страшно. Бо повчання без діалогу – це шум. Хаос. Просто – індивідуальний хаос. Який згодом накладається на хвилі загального Хаосу. І це вже проблема кожного.

Чому так важко пробитися молодим талановитим авторам (не тільки письменникам, а й композиторам, художникам) у люди?

Причин є дві:

• ·        Перша – непрофесійні керівники радіо, директори видавництв. Непрофесійні або… відверто ворожі.
• ·        Друга причина – гординя тих, хто більше досяг… «А мені в твоєму віці було важче, та я ж пробився якось. І ти працюй більше» – вдоволено повчає безликий «метр» молодого музиканта, який прийшов до нього за порадою.

«Тобі було важче? Тобі? Та невже?» – лається за спиною брехуна сивий Сізіф… Якого чують тільки зорі…

Моторошно стає, як завзято у ФБ представники греко-католицької віри сваряться з рунвірцями, а православні нападають на греко-католиків. Усі разом висміюють та осуджують вільнодумців. Бо з тими найважче. Їм – не страшно.

А тим часом зловісно хіхікає Звір. Перемога знову – за ним…

Інтелектуалам конче потрібен діалог на значущі теми:

·        Культура.

·        Безпека держави.

·        Корупція.

·        Захист прав людини.

·        А головне: духовність –  БЕЗ ФАРИСЕЙСТВА.

Розшифрую: фарисейська «духовність» опирається на дрібненьке: ти будь наляканим, покірливим, і бажано, щоб служив мені, а я на це подивлюсь. Духовність ВІД ДУШІ спирається на іншу максиму:

·        «Я буду жити чесно і гармонійно, бо МЕНІ це потрібно для самоповаги. А ти (ближній), можливо, захочеш приєднатися до мене в цьому».

Людині з «синдромом їжака» ближній завжди здається поганим, дурним. Навіть, якщо той багато в чому перевершує самого «їжака».

·        Але ж для діалогу, для співпраці потрібна мудрість.

·        А для того, щоб заховатися в печеру власних комплексів і розчарувань, потрібне виправдання.

«У давнину було краще». «Моя, і тільки моя віра – правильна». «Я краще знаю, як розвивати українську культуру, а вони всі – телепні». Виправдання. На кожному кроці…. А потім ці люди-їжаки, відчувши крижаний подих самотності, відчайдушно лають ближніх (подумки чи вголос) уже з іншої причини: чому не зігріли?

Митці-їжаки, журналісти-їжаки мають неабиякі претензії до України. І забувають про те, що Україна зранена. Сильно і давно. І зараз її виснажує не тільки війна з Росією, а й отруйна пропаганда, а також – розбрат між тими, хто міг би об’єднатися й загоїти її рани. Працею. Шляхетними культурними проектами. І відвертим оприлюдненням злочинів, які проти неї чинили і чинять зараз корумповані політики, нечесні військові, продажні політологи та вчені. Знання завжди зцілюють. Навіть, якщо це гіркі знання.

Там, де багато людей вдають з себе обраних, розумних бачимо мало. І людей, і рішень. Там, де багато Обраних… Цього просто не помітно. Спитаєте: як це? А отак! Там, де є люди, щиро наснажені сяйвом позитивних ідей, завжди затишно. Всім, крім фарисеїв і дикунів…

• Людина людині… Диво?

А наостанок – історія з реального життя. Жив собі один іспанець. Полковник. Сивий синьйор, який у своєму житті бачив і величне, і страшне. Був поранений. Пережив зраду близького друга і смерть дружини. А потім донька полковника після тяжкої травми майже втратила чутливість ніг. Лікарі не надто обнадіювали батька…

Щоб себе розрадити, старий ходив на річку рибалити. Там рибалили й місцеві діти. Хто з батьками приходив, а хто – з однокласниками. Старий полковник тягнувся до дітей. Розповідав хлопчакам про історію Іспанії, про її героїв. Втішав тих, хто сумував. Вислуховував історії першого шкільного кохання. Діти відчували, що печальний дідусь любить їх і поважає. Не було гордині між цими Душами.

Одного разу полковник запросив двох школярів до себе на вечерю. Коли старий задумливо розповідав юні про героїчну минувшину Армади, двері до кухні прочинилися. Діти побачили сумну молоду жінку на інвалідному візку.

«Це Анхеліта, моя донька» – сказав старий.

«Принцеса не чує своїх ніг… Це несправедливо. Я скажу дядькові про сеньйориту, і він щось придумає» – промовив один з гостей.

Тоді полковник не зрозумів, що хлопчик мав на увазі. А через тиждень школяр прийшов до нього зі своїм дядьком – відомим нейрохірургом… Той прооперував Анхелу, і вона змогла ходити. Полковник щасливий. Хлопчик, який так переймався «принцесою», мріє в майбутньому стати астронавтом…

До чого тут ця історія? – спитаєте ви. Поясню. Так уже влаштований Всесвіт, що всі ми не самостійні і не всесильні в ньому. Навіть герою потрібне плече друга. Навіть пророкові потрібна підбадьорлива усмішка дитини. Ніхто не знає, ким виявиться той ближній, від якого ми хочемо відмахнутись.

Можливо, він виявиться нашим найвірнішим – завтрашнім – другом.

Може – омріяним коханням.

А може, він буде вчителем наших – маленьких чи ще не народжених – дітей…

Який одного дня не дозволить їм піти за покликом Звіра. Того, що іноді прокидається ВСЕРЕДИНІ людини…

18.05.2017