Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.9

ПРО ЩО МИ ЗАБУЛИ…

Ми зараз є очевидцями, як страх, скалічивши одну людину, поширюється епідемією на все суспільство. Якийсь там кремлівський карлик, нажаханий, що втратить владу, заразив страхом десятки мільйонів співвітчизників.

Давно відомо: людина ненавидить того, кого боїться. Путін перелякав російський люмп українцями, і той люмп зненавидів нас. Логічно.

Добре то чи погано – скажуть майбутні покоління. Єдине, що ясно, як Божий день, – розійтися українцям з росіянами мирно не вийшло б.

Хоча б тому, що вони вважають, ніби нас нема. Нема і не було. «Ми єдіни». А, виявляється, ми є. І без їхнього дозволу. То їх дратує, бо збагнути, що сталося, вони не здатні. Це друга причина ненависті.

Для того, аби плебс зненавидів когось, йому потрібно кинути слова-подразники. Росіянам не треба їх довго шукати. Це – «фашист» і «бандерівець». Назвало їхнє телебачення українців фашистами та бандерівцями, й у свідомості росіянина, як у собаки Павлова, увімкнулись рефлекси. Все.

В українців до росіян ненависті немає – нема подразників. Але є інше – глибоке презирство. Ми ж то пам’ятаємо їхнє «братерське» ставлення до нас… І як поводили себе в Україні (поводяться й сьогодні) путіноїди.

Це важкі слова, бо вони можуть образити тих шляхетних росіян, які відстоюють права України, ризикуючи, навіть, власною свободою.

Але такі слова повинні прозвучати. Ми мусимо пам’ятати все… 

А благородні росіяни хай знають, що українці схиляються перед тими, хто поважає Україну, хто виступає в Москві, Санк-Петербурзі, інших містах на захист справедливості. І Україна вважає своїми дітьми всіх, хто сьогодні захищає її зі зброєю в руках, на політичній сцені, в культурі.

І нікого не цікавить, які там в кого гени…

Нам тепер дивно, як ми могли у 2010 році допустити захоплення влади неадекватними.

Допустили… Причина банальна. Внаслідок кількасот літнього панування чужинців, українці один одному не довіряють. Українець у ближньому бачить Януковича. Не конкретну особу, а приховані гріхи, злі наміри. На жаль, часто так і є. Визнавши, що ближній є шахраєм, можливим злочинцем, українець і сам стає значно вразливішим перед злими жартами долі. І там, де душа мала б розкритись для друга, вмикається захисна оболонка. От цим і скористались крадії...

Тоді українці створили Майдан. А вже Майдан змінив українців.

Звільнення завжди проблемне. А звільнення України від кілька сот літнього поневолення не може бути парадним.

Але найважчим буде звільнення кожного з нас від себе вчорашнього…

Позаяк страх перед життям сформував такого нашого сучасника, який у всьому бачить загрозу. Для свого життя, життя близьких, спокою, достатку. І не безпідставно…

Деякі системи – фашизм, комунізм, путінізм – перманентно тримають людину у страху. (Українці пережили всі три). А путінська влада в Україні зразка 2010 – 13 років зробила все, аби такий страх цькував кожну людину. І треба сказати, що вона багато досягла в тому.

Майдан – свідоме неприйняття путінізму. Майдан – це заперечення страху.

Водночас – демонстрація культури. Того, чим катастрофічно обділена влада. Вона смертельно боїться культури. Боїться, що як тільки культура торкнеться її, то їй доведеться вилазити – а там так зручно! – зі своєї мушлі. Влада ж бо розуміє: без мушлі з неї випиратимуть гріхи, злочини.

Та культури боїться не тільки влада.

Її боїться всякий, хто тремтить від згадки про те, що на нього покладена Місія. А отже – обов’язок і відповідальність. А найбільше противиться культурі той, хто не лише зрадив свою Місію, а ще й звик зневажати чужу…

Якщо говорити про українство, то про інтеграцію культури в суспільство ми ще й не почали говорити.

Усі ЗМІ заповнені якоюсь дебільною політичною говорильнею.

Ми не можемо прочитати, почути мудрі роздумування поважного вченого, авторитетного фахівця, зате всюди Шуфрич та інша недорозвинена наволоч.

Вони накрали мільярди і хизуються перед телекамерами, а наші, слабо озброєні й не обмундировані, хлопці воюють.

Цій  наволочі шкода кілька мільйонів на бронежилети для тих, хто захищає не тільки нашу землю, а й їхні статки.

Кучма не якусь вечірку кинув пару мільйонів доларів, а купити кілька бронежилетів для солдат не спромігся. І це опудало ще цвенькає про патріотизм…

Вони думають, що це проститься їм? Ніколи.

Злочинність влади усвідомили вже всі. А вона, одержима злом, думає, що здійснює державницькі функції. І не хоче втямити, що зло – опора хистка.

Зцілять Україну розумні, шляхетні, працьовиті люди, які зрозуміли, що жити в рабстві не зможуть. Саме вони зроблять так, що вороги України або сидітимуть у в’язницях, або повтікають. Найшвидше – додому…

Людині властиво помилятись. Однак, дехто помилку тягне з собою все життя і не бажає її бачити. Навіть тоді, коли відчуває вкрай негативні наслідки тієї помилки.

Мусимо з сумом констатувати, що на початок третього тисячоліття культури виходу з помилки конкретної людини, сім’ї, організації людство так і не виробило. Ні на рівні особистості, ні на рівні інституцій.

(Хоча спроба була. Це каяття Німеччини за злочини неадекватних попередників, а також – католицької церкви за деякі трагічні провини духовних пастирів минувшини).

Більше – частина людей і надалі схильна захищати свої помилки. Вони не визнають свободи вибору, вони завжди орієнтуються на Вараву.

І не бажають брати на себе обов’язки. Як і тисячоліття тому. Живуть міфами.

Нам не хотілося б згадувати про ще одну річ, але тоді ми не зрозуміємо, про що взагалі мова.

Народи шанують своїх поетів, художників, талановитих полководців. Іноді навіть їх обожнюють. Українці – шельмують. Приклад? Катерина Білокур, Олександр Зайвий, цькували з усіх боків Миколу Вінграновського, правда, він не жалівся нікому. Цькували Євгена і Бориса Лятошинських, Тютюнників, Бориса Гмирю. Жоден оперний спектакль з Анатолієм Солов’яненком не записаний на плівку. (Мовчимо про героїв визвольних змагань). Але Україна так і не оцінила – Москва не дозволила – подвиг генерала Михайла Кирпоноса. А це він зі своєю армією врятував Радянський Союз! Незважаючи на оточення, – а в тому, що його армія потрапила в оточення, винен Сталін, – генерал Кирпоніс з військами затримав німецькі війська понад місяць і цим самим перешкодив їм прорватись до Москви за теплої погоди. Без героїчного супротиву зрадженої Ставкою армії Кирпоноса, Москва була б зруйнована до жовтня 1941 року.

Та оскільки все українське підлягало шельмуванню, то й генерал Михайло Кирпоніс не уник цієї участі.

Уже в період незалежності один перевертень (Д. Табачник) теж силкувався оббрехати командувача. Які вони мерзенні, оті продажні писаки!

Ми мовчимо про довоєнний період. Що стосується нашої української дійсності, то легше сказати, кого не цькували.

У нас було відібрано право мислити, пізнавати, право на розвиток своєї мови, культури, право шанувати могили героїв, предків. Наступна мета ворога – знищення українства взагалі. Просто так. Щоб не заважали виродкам об’їдатися. Майдан зупинив ворога…

Ми ще не розуміємо, що влада – це тільки оболонка, за якою ховаються чесноти і вади цілого суспільства. Ми ледве збагнули, що коли влада аморальна (в Україні на 2010-13 роках вона була просто злочинною), то її дії – реквієм по душах суспільства.

Не розуміємо також, що на виборах люди обирають не лише конкретних персон чи програми – вони обирають власний духовний розвиток чи падіння, щасливий сміх дитини чи крик осиротілої матері, закохане подружжя чи двох «окільцьованих» ворогів. Зрештою, люди обирають шлях країни – в майбуття або в нікуди. А відсутність політичної волі у членів суспільства – це тихий суїцид нації.

Скориставшись довірливістю нації, кучмаки і вели нас до цього.

За прозріння довелося заплатити. Дорого…

У дитячій безпосередності ми, українці, не є унікальними.

Найбільша наша, землян, трагедія у тому, що ми на свідомому і підсвідомому рівні погодились бути нещасними. І не тільки погодилось, а й намагаємось утверджуватись у своїй помилці.

Банальний приклад неадекватної поведінки людини – ми завжди поспішаємо. Незалежно від потреби. Що особливо – в першу чергу поспішають ті, кого ніхто ніде не чекає…

Та ми і не здогадуємось, що наш поспіх – це прагнення втекти від самих себе…

Зрідка – від свого страждання. Частіше – до страждання.

І ніяк не хочемо збагнути простого, що ми є діти Бога. Живемо з Ним і живемо в Ньому. Тож якщо ми думаємо про себе зле, робимо зле, чи творимо над собою чи ближнім якісь безглузді експерименти, від яких нам боляче, ми тим самим робимо боляче нашому Батькові.

Нам не потрібно втікати у страждання, що є рудиментом середньовічної християнської традиції, а навчитися жити так, щоб не грішити і бути щасливими.

Страх перед життям породив ще одну згубну звичку людини – жаліти себе. Причому, абсолютно без причини. А наслідки цього жалюгідного психічного стану катастрофічні і для економіки, і для людського здоров’я, моралі. Від жалості до себе людина втікає в горілку, тютюн, наркотики, розпусту. Щороку Україна на це витрачає десятки мільярдів грошей.

Не жаліти себе повинна людина, а поважати. Повага до себе є першою сходинкою поваги до життя. Людина, яка поважає себе, ніколи добровільно не поставить себе у залежність від речовини. Та ще й речовини, яка руйнує її здоров’я. Маємо на увазі нікотин, алкоголь і всі різновиди наркотиків.

Ми вже переконались, що зневагу до себе і до ближнього насаджує влада. Якраз вона, влада, мала б створити програми, які розвивали б культуру суспільства. На жаль, вона абсолютно не тямить, що таке повага до людини. Бо не тямить, що таке культура.

А повага до себе напрацьовується щоденно. Необхідно тільки долати опір власних лінощів, страхів, непотрібних бажань. Та найбільше – людина мусить долати в собі дитяче бажання плисти за течією й ні за що не відповідати.

Повага до себе зміцнюється вчинками – шляхетними та розумними. Не може поважати себе чоловік, який живе з нелюбою жінкою… І не може себе поважати жінка, яка бігає від одного «спонсора» до іншого лише тому, що їй ліньки самій заробляти на себе…

Діти, які ростуть у нещасливих сім’ях, де батьки ненавидять одне одного, ще змалечку звикають зневажати всіх – і себе, і батьків, і друзів, і життя. Винних у падінні кожної душі багато – і ница влада, і байдужі ближні, і церква, яка одержима гординею та прагненням принижувати гідність вірян. Та найбільше – наші інтелектуали. Винен той, хто розуміє…

Але мав би знайтись хтось перший, хто допоміг би перекинути місток від зневіри, озлобленості, страху – до пошуку щастя й добробуту!

В усі часи такими були філософи й митці. Не заробітчани, а справжні філософи й митці. Адже їхні щирі, вразливі до чужого болю серця, не здатні мовчати в часи відчаю і смути. Таких завжди переслідувала аморальна влада, вбачаючи – і слушно – у них найбільшу загрозу власній безкарності.

Нам важко усвідомити, що в Україні ворог завжди або нищив фізично талановитих, активних людей, або не давав можливості їм вижити. Фізично – одних убивали брутально, як Володимира Івасюка, другим влаштовували «нещасний випадок», іншим – «самогубство». Та найпоширеніший варіант – на здібних і талановитих нацьковували нахабних нездар, лжемитців, так званих учених. Тим шакалам надавалася і фізична, і моральна, і фінансова підтримка.

Хіба ми не спостерігали – спостерігаємо й зараз, – як дійсно компетентні люди змушені поступатись своїм робочим місцем звичайним профанам, які мають впливових покровителів? Хто скаже, яка структура в Україні вільна від кон’юнктури? Хто скаже у якій організації в Україні не шкодив гебешник?!

А за цими потворними трансформаціями стоять сотні й тисячі зруйнованих доль, розчарованих людей.

Немислимо, але такий стан захищають і консервують продажні ЗМІ. Підсовують обивателю політичну чи «культурну» жуйку, він слухняно її «жує» й тішиться, бо «раденький, що дурненький». Він і не здогадується, що його свідомість отруюють. За його ж гроші.

Конформізм, як соціальний феномен, вдерся у життя українця давно.

Конформізм (у нашому варіанті – бажання їсти з чужої руки) найбільший вияв набув тоді, коли частина козацької старшини спокусилась на московські подачки. Це не лише зруйнувало здобутки Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, а й кинуло Україну на майже чотири століття перманентного нищення.

Хоча пристосуванці наїдаються і зникають, вони шкодять не тільки суспільству. Вони залишають за собою поганий слід. І – погану традицію. Та ще – ганьблять родину, рід і народ, до якого належать.

За поживу з чужої руки нащадки нікчемних і жадібних у ХХ столітті заплатили мільйонами життів. А нажили – сором. На тисячоліття.

Ми повинні затямити: найбільша проблема сучасної України – не економічна. Бути людиною – ось про що забули українці. Бути людиною і бути українцем. Оте хворобливе прагнення заволодіти чужим відкидає кожного від людськості і перетворює на щось таке, що можна назвати одним словом «воно». Цебто, людина без смислу, без наповнення досвідом предків, без наповнення християнським вченням.

«Воно» – агресивне, не рахується ні з чим. Ні з мораллю, ні з законом. Керується страхом, а не волею, і продукує собі подібних. Та навіть якщо цей «продукт» навчається в західних чи американських університетах, він не завжди відрізняється від батьків. (Правда, є винятки. Дехто здатний уже зрозуміти значення цінностей і знають, що вони ще можуть стати людьми).

УБИЙ ВАРАВУ[1]!

Ми ще не усвідомлюємо всього зла, яке у спадок залишили нам комуністи та інші ненависники України. Десь у глибині душі ми здогадуємося, але повністю не осмислюємо, що люди, які їли з рук ворога, – а відтак, їхні діти, які ще й цим хизуються і які нічого так не хочуть, як і далі їсти з рук ворога, – ніколи не можуть бути ні друзями, ні вчителями, ні закоханими. А надто для вільних особистостей, яким ворожі «ласощі» гірші, ніж зашморг.

Ці два типи людей завжди конфліктують. У питаннях суспільного устрою, культури і моралі, навіть у побуті. Між ними – злочин одного і мовчазна жертва іншого...

Зараз це важка проблема України. І вирішити її не просто, бо потрібно кожному осмислити співвідношення таких понять, як ціна і плата у стосунках з супротивником. Якщо ти погодився проміняти бодай маленьку частинку своєї свободи на подаровані ним блага, ти цим самим вигнав себе з храму, який зветься щастям.

«Ласощі» супостата, які зазвичай були неправдою і насильством забрані у твоїх сусідів, друзів, братів і сестер, несуть у собі вірус приреченості, вірус болю і самотності. Ворог, прагнучи визначати життя зацькованих, боязких, безликих і продажних людей, відчуває, що в кінцевому рахунку програє. Але, застосовуючи найрізноманітніші маніпуляції, розтягує агонію. Ті ж, хто продався йому, не матимуть щастя і спокою на рідній землі навіть тоді, коли той ворог сконає. Вони відчувають, що «оборудка зі злом» не має терміну давності.

Якщо ти винен щось тому, хто знущається з твоїх ближніх, плюндрує твою землю, знищує мову, культуру – ім’я тобі «Ніхто». А отже й житимеш ти безликим і помреш «ніяк». Так само, як помирають щури в підвалах. І не має значення, що ти залишиш своїм нащадкам у спадок –  гарну квартиру, дороге авто, або навіть маєток. «Ніхто» не має батьківщини, друзів, кохання, затишку. І не залишає пам’яті про себе.

Мусимо розуміти, що блага, котрі пропонує недруг – то насправді не його добро, навіть не його трофеї. Це майно, ці блага й можливості належать твоїй батьківщині, твоїм друзям, близьким.

Стань на захист слабшого, не бійся говорити про ошуканство, відстоюй свої права на рідній землі – й ти відразу побачиш, яким дрібненьким і наляканим стає ворог. Вигнати його з твого власного духовного, культурного й політичного простору – має бути твоїм обов’язком. Обов’язком, який передали тобі твої шляхетні предки. А той, хто продає власну совість за срібняки (долари, євро, рублі), той просто спадкоємець Юди. Не більше. Прийде час, і таких назвуть поіменно. Щоб потім забути назавжди.

Викидаються мільярди і мільярди не на культуру, не на освіту, науку, а на те, щоб скалічити навіть логічне мислення людей. Тому на заклики до високого пересічна людина відповідає, що вона просто хоче вижити. Але ця людина не здатна зрозуміти, що поряд з аморальною – якщо не злочинною – владою вижити надто важко. Злиденне животіння на всіх рівнях руйнує свідомість, пробуджує в людини звірячі інстинкти і зрештою штовхає її в небуття.

Отож миритися з такою владою – це не прагматизм, а повне безумство.

Можна припустити, що певній частині українців байдуже до високої культури, але навіть вони прагнуть бути впевненими у завтрашньому дні.

Нікому не сподобається, якщо у нього віднімуть бізнес, виженуть з роботи, заберуть квартиру за борги. Логіка пристосуванців «Моя хата скраю» має бодай якийсь сенс, коли є та хата і коли навколо не чума. А от чума здатна поглинути будь-кого.

Ми мусимо змиритися з тим, що певна категорія людей мислити не буде у будь-якому випадку. Навіть під загрозою кари. Але наше звернення до тих вільних душ, які не втратили відчуття відповідальності як за себе, так і за тих, хто мислити не може. А також – до вічно зляканих і зневірених, які вже зрозуміли, що ідуть у небуття і воліли б змінити напрямок.

Ми також розуміємо, що концентрація нікчем дуже густа. Настільки, що нормальна людина іноді лякається.

Але не варто думати, що суспільство зовсім зневірилось і збайдужіло. Історію нерідко змінювали одиниці, й від того, якими були ті люди, залежала подальша доля їхніх держав.

Україна за століття московської тиранії виробила, вистраждала для себе право на диво. А диво робиться двома парами рук – янгольською і людською.

Бери відповідальність на себе! І пам’ятай: проявиш силу й волю, то, можливо, й Небо тобі допоможе.

Та якщо ти зраджуєш свій рід, свою націю, ти не просто чиниш злочин, ти позбавляєш себе захисту предків і спричиняєш їм невигойний біль. Ти відштовхуєш їх від себе. І коли стоятимеш над прірвою, жодна рука не торкнеться твого плеча, щоб тебе втримати – і ти впадеш у прірву.

Убий Вараву в собі! І не дозволяй йому ожити. Під жодною личиною. Хай він не зароджується в тобі ні під личиною страху, ні під личиною пихи, ні під личиною розпусти й лукавства. Та найбільше – убий у собі Вараву, коли він спонукає тебе здійснювати над ближнім насилля. Будь-яке. Психічне, фізичне, сексуальне чи економічне.

Зрозумій: більшість твоїх аморальних, дурних вчинків робиш не ти сам, а той Варава, який сидить у тобі. Це ти дав йому безмежну волю і дозволяєш, аби він робив тебе інструментом своїх злих діянь. Чи ти не розумієш, що образити малу дитину, це вже злодіяння, обманути слабшого і довірливого – непростимий злочин? Якщо ти своєму Вараві дозволяєш це робити, то потім не жалійся, коли стаєш його здобиччю. А він зі здобиччю довго не панькається. Коли візьме від тебе все, що йому потрібне, штовхне тебе у прірву.

Убий Вараву в собі!

Для нерішучих і дволиких застереження: не надійтесь, що Варава, з яким ви боїтеся розправитись, уживеться з янголами любові, милосердя, котрих ви теж не проти запросити у своє життя. Якщо не подолав Вараву, то він сам вийде з будь-яких дверей. І вчинить з тобою, як йому заманеться.

Євреї вибирали Вараву на вулиці, а ми зростили його в собі. А якщо його там не могло бути – Господь не дав – то ми намагались виплекали. Дріб’язковістю, заздрощами, лінощами. Ми самі створили геном Варави, отож він і поселився в наших душах. Та найгірше – ми передаємо його у спадок. Калічимо ще ненароджених.

Ми мусимо зрозуміти, що насправді гідні носити Господнє проміння і здатні знищити Вараву – в собі, в державі, у світі. І навіть обірвати сліди, які ведуть до нього, які народжують його.

Убий Вараву в собі!

Не думай, що після його смерті, ти щось втратиш, окрім комплексів, ницих бажань і патологічного страху. Але ти станеш вільним по справжньому. І якщо будеш достатньо пильним, щоб не дати Вараві знову народитися в тобі, ти будеш вільним вічно.

А може, й мудрим.

Мудрість – це вміння бути містком між Небесами і землею. Якщо ти думаєш, що така формула провокує гординю, ти помиляєшся.

Господь створив Всесвіт, величний, незбагненний, нашу планету, де затишно повинно бути всім, дихнув життя в кожну живу істоту, але ніхто не завдав йому стільки тривог і хвилювань, як людина. Хіба ж це не привід, а вірніше, не обов’язок стати отим містком між Небом і землею, щоб примирити складний хаотичний світ людей із Законами Божественної Гармонії?

Ти думаєш, що коло довкола тебе замкнуте і в тебе виходу немає? Розірви коло. Це можеш зробити лише ти сам.

Тобі страшно? А подумай, як тобі буде, якщо твої діти виростуть без Божественної Гармонії…

(чекайте на продовження)

---

[1] Вара́вва — библейский персонаж, преступник, освобождённый Понтием Пилатом по случаю празднования иудейским народом праздника Песах

Ярослав Трінчук, Україна, Наталя Федько, Україна, Гвідо Еррезі, Італія: ХТО МИ? Філософські нариси, ч.8

ІСТОРЯ – ЯК ОПРАВДАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Але найбільше значення Майдану в тому, що він кладе край вісімсотлітній війні Москви проти України.

Ми ще не усвідомили все те зло, яке вчинила Москва проти України. Ми лише починаємо пізнавати власну історію. Впродовж століть нас змушували повторювати брехні.

І брехні чужинця про нас самих з дитинства втовкмачували кожному українцю.

А історію свою мусили писати з чужого слова. «Возз’єднання», «братерство народів», «общая історія», «общая культура», «так історічески сложілось», «трі братскіх народа», «одін народ», «ми єдіни» і ще безліч безглуздих штампів, за якими ховається одна-єдина мета – довести нам, що нас, українців, взагалі нема і не було ніколи. Що Україна «проект Австро-Угорщини».

Брехні, брехні, брехні…

З часу заснування Москви ханом Менгу-Тимуром, внуком Батия (він перший почав чеканити монети з власним іменем), ця ординська держава тримається на брехнях.

 І доки існує Росія, як геополітичний гравець, доти існує небезпека великої війни. Народ, для якого слово «завоєваніє» є сакральним, жити в мирі з сусідами не буде. І справа не в Путіні. Не буде Путіна, буде інший.

Або «завоєваніє», або бунт.

Завоювання для Москви, як наркотик. Постійно необхідна нова доза.

Незважаючи на бідність, росіяни по справжньому були щасливі, коли Москва почала «завойовувати» космос. Тоді вони демонстрували великий ентузіазм, гордість. Слово «завоювання» прийшло у кожну хату.

З космосом вийшло не так, як хотілося – ресурсів не вистачало.

Простіше – невелика війна проти сусіда. Байдуже, скільки буде покладено своїх – «мамкі нарожают».

Світ мав розуміти природу московської орди і робити все, щоб «завоєваніє» космосу Росією було нескінченним.

Але світ не розуміє.

А шкода.

Бо небезпека для світу припиниться лише з розпадом російської деспотії.

Говоримо «деспотії», бо вважати Московію імперією – помилка. Імперія має цивілізаційні інституції. Австро-угорська, іспанська, англійська імперії після себе залишали розвинені держави, Московія – нищення. Імперія дотримується правил передачі влади, у Московії владу захоплюють винятково внаслідок перевороту. Здебільшого, кривавого. З часів Золотої Орди.

Росія – примітивна і жорстока деспотія, яку заснували нащадки Чінгісхана, – не змінила своєї натури з часу Батия. (Московія породжена Золотою Ордою, є її клоном, і жодного відношення не має до Київської Русі. Історикам ще роботи і роботи. Доведеться вивчати казахські, арабські, турецькі джерела, документи Ватикану, країн Західної Європи).

Протягом століть ця деспотія витворила певний психологічний тип росіянина.

(«Росіянин» термін невірний. Але тут ми маємо на увазі тих, хто називає себе «русскім»).

Це деіндивідуалізовані (знеособлені) суб'єкти, охоплені страхом перед інакшим. Саме тому все «чуже» для них – ворог, і проти «чужого» швидко вони гуртуються в агресивні ватаги. Вони легко піддаються масовому психозу, у них до мінімуму зведено відчуття особистої відповідальності – звідси необхідність комусь підкорятись, щоб покладати на нього відповідальність, – так же легко вони піддаються управлінню. Знеособлювання особистості витворило специфічне колективне підсвідоме і стало способом уніфікації психіки. Тому так легко московським ЗМІ вдалося протягом кількох місяців зазомбувати понад вісімдесят відсотків росіян і зробити їх відвертими ворогами України.

Якщо в інших народів здоров’я, сім’я, діти, добробут, перспектива розвитку, авторитет держави є тим факторами, які творить психологічний комфорт, то у росіянина все другорядне. Першорядне – експансія держави. Цей психотип творився століттям. Розуміння, що «Россія» когось принижує, когось завойовує, когось убиває, компенсує росіянину відсутність добробуту, права, свободи. Головне, щоб «Россія» когось завойовувала, принижувала, вбивала. Тоді росіянин відчуває свою значимість. Фраза «Крим наш» замінює  все, навіть брак елементарних умов для життя.

Такі психологічні типи не здатні створити обставини, де б можна було обирати собі керівників. Саме тому у Московії ніколи владу не обирали законно й ніколи законно вона не передавалась монархами. В Московії владу захоплювали внаслідок перевороту. Здебільшого – кривавого. З часів Батия.

А вже починаючи від Івана ІІІ, який, до речі вважав і називав кримського хана Менглі І Гірея своїм братом (і справедливо – нащадки чінгізидів, і воювали разом проти Києва), після кожного перевороту переписувалась історія.

Пізніше (за Катерини ІІ) історія вже не переписувалась – творилася її версифікація.

Катерина ІІ реалізувала карколомний історичний проект. Створивши «Комісію для складання записок з древньої історії…», вона зібрала десятки рукописних джерел, відтак, сфальшувавши першоджерела, знищила їх, а на основі фальсифікату «Комісія…» написала історію Російської держави.

Зрозуміло у цій «історії» не використані арабські, перські джерела, не використані записки європейських дипломатів, мандрівників, які відвідували Золоту Орду, пізніше – Московію.

Освічена німкеня відчувала себе некомфортно на троні ординського ханства. Їй потрібна була «героїчна історія» і вона змусила «Комісію» придумати її.

Правда, цей процес був довгий і не завжди гладкий, та наслідком стало те, що Московія, наступниця Золотої Орди, яка не мала жодного відношення до Київської Русі, зуміла відмежуватись від свого кореня, привласнити чужу історію, чужу назву та ще й переконала довірливий світ, що вона і є спадкоємницею Київської Русі.

 

Чому ординська Москва відмовилась успадковувати свою рідну кочівну культуру.

Справа в тому, що Золота Орда сильно вже себе скомпрометувала. Немотивовані вбивства, отрути, жорстокість, відсутність державотворчих інституцій і презирство цивілізованого світу – як східного так і західного – порівняно з високими гуманістичними ідеалами Київської Русі дуже вже кидались у вічі. Тож Москві, аби мати якесь обличчя, потрібна була спадщина великої держави. А ще – історія.

Єдине, що можна було зробити, то це привласнити собі чужу.

Якщо можна красти все, то можна вкрасти й історію. Для цього підходила тільки Київська Русь. Тим більше, що її, історію, ніхто не захищав.

Спочатку не було потреби, й ніхто не знав, що захищати слід не тільки рідну землю, а й власну історію. Коли ж зрозуміли, то захищати її уже не було кому. Хто міг би – був знищений. Інші – куплені.

(До речі, про нібито занепад Київської Русі почали писати пізніше.

Не було ніякого занепаду. Існувало Галицько-Волинське королівство, яке не зміг зруйнувати Батий, згодом Київ об’єднався з Литвою, і вони утворили сильне Русько-Литовське князівство, яке зупинило просування на захід орду чінгізидів.

Правда, напади тривали ще понад пів тисячоліття. Тривають і досі. Агресія проти України – яскраве свідчення тому. Силкування Москви «дійти до останнього моря» не скасовано.

Хочеться надіятись, що саме Майдан поставить крапку у цьому абсурдному прагненні ординців).

Маємо з приємністю визнати, що, на щастя, у Росії є багато благородних людей, з якими можна вести діалог, які чинять супротив шизофренічній політиці Путіна, підтримують Україну. Безперечно, майбутнє належатиме саме їм.

Але далі. Фраза «Москва – третій Рим» не випадкова. (Як не випадкова фраза «мочіть в сортірє»). У цій фразі – основа геополітики Москви. І найперше – це потуги стати спадкоємцями Візантії. Зрозуміло, що такими спадкоємцями можна було стати тільки будучи кровно пов’язаними з київськими князями, які мали найтісніші зв’язки з Константинополем.

Потрібно було з ординців зробити рюриковичів. Це виявилося не важко, бо коли вони хрестилися, то їм давали християнські імена. Звідси московські «князі». Князь Петро Ординський – син хана Берке, внука Чінгісхана, брата Батия; князь Іван Калита – хан Московського улусу Кулхан, з того же роду; князь Михайло Тверський, він же Беклемиш, – син хана Чилаукуна, внука Чінгісхана. 

Фальсифікаціям надавалися прості функції.

Прив’язавши себе до величі Київської Русі, фальсифікатори назвали князя Івана IV царем. Думали, це дасть надію вийти з-під залежності від кримського хана.

Хан з цим не погодився – він і тільки він мав право називатися царем – і пішов на Москву.

За претензію Москва заплатила дорого – у тій війні загинуло щонайменше мільйон чоловік. Крім того, від дурної затії довелося відмовитись...

Москва формувалася на підступності і злочинах (куплені історики називатимуть це героїзмом), а приналежність до візантійського чванства мала оправдовувати злочини. Злочини, що породжувались прагненням перманентної експансії.

Це відбувається і зараз. «Всємірно-історічєскоє значєніє», «побєда соціалізма нєізбєжна», «русскій мір» і ще безліч ідеологем, за якими претензія московіта не тільки на особливе місце у світі, а на панування світом. Ординські рефлекси.

Та щоб по справжньому відчуватись спадкоємцем чужої історії, треба позбутися народу – власника своєї історії. Цебто, потрібно було знищити українців, або перетворити їх на росіян. І століття за століттям ординська Москва намагається це робити.

Дійшло до найстрашнішого – геноциду нації.

А ЩО ЗАВТРА…

Сьогодні Україна стоїть на порозі величних доленосних змін. Зрозуміло, ті зміни самі собою не відбудуться. Потрібна праця мільйонів і мудрість мільйонів. Споконвічне прагнення українця свободи і справедливості може бути реалізованим тільки через розкріпачення продуктивних сил і звільнення животворящої енергії народу.

Чи збагне то влада? Як захоче вижити – збагне.

Війна проти України закінчиться. Не тому, що Москва шукатиме миру – там скоро почнуться такі процеси, що їй буде не до України.

Але нинішня агресія дала зрозуміти всім, що міждержавні стосунки з Москвою мають бути зведені до мінімуму. Економічні – на рівні приватного бізнесу. Культурні зв’язки мають бути безжально обрізані. Нормальна національна культура не може розвиватися, якщо на неї тисне інша, вражена страхом і пихою, якою є сьогодні російська.

Російська культура не допускає взаємоповаги. Вона завжди силкується домінувати, подавляти. Це ми бачимо на кожному кроці.

Найбридкіше це проявляється через мову.

Не годиться говорити очевидне, що мова цивілізованої нації ще й для того, аби в ній розвивалася культура, і також – культура у мові. Але у нашому випадку – необхідно. Ми ж то маємо справу з нецивілізованою нацією.

Чого тільки варта п’ята колона в Україні. Вона поводить себе агресивно і такого поняття як культура начисто не розуміє.

П’ята колона тужиться надати російській мові окупаційні функції. Для цього підходить все, навіть спекуляція на тих іменах, які дійсно є носіями культури. Вони хочуть носіїв культури змусити служити їм, варварам.

П’ята колона не має батьківщини.

Ці люди беруть блага землі, на якій живуть, але повертають їй ненависть і зло. Вони – а це здебільшого діти і внуки гебешників та колишньої номенклатури – мають великі статки. Їхні батьки влаштували їх на теплі містечка у свій час, і вони практично зайняли всі ключові позиції в Україні. Підтримуючи інформаційну війну Росії проти України, п’ята колона практично чинить злочин проти нашої держави.

Оці злочинці і наклепники думають, що за ними стоїть могутність Росії. Насправді і за їхніми плечима, і перед ними – прірви, які неможливо обійти. Але ці прірви вони створили власними руками.

Ті безбатченки зараз в істериці. Відчувають, що Росії вони не потрібні – теплі вакансії зайняті своїми, а там, де населення проживає компактно і живе у своїй культурі давно, ці, що виросли поза будь-якою культурою, будуть чужими.

Але російським політикам вони потрібні, як матеріал, з допомогою якого можна сіяти хаос на чужих землях, що ці виродки і роблять постійно.

Щодо мови.

Ніщо так не шкодить російській мові в Україні, як прагнення надати їй статус другої державної.

І ось чому.

Мова, крім комунікативної функції, має ще й інші. Перш за все, мова є носієм культури. Але мові культури не потрібен захист там, де культура розвивається вільно. А от насильне нав’язування «другої державної» відрізає мову від культури. «Друга державна» може мати тільки одну функцію – окупаційну. Коли мова відіграє окупаційну функцію, то вона вже не може бути носієм культури.

Саме тому ця мова викликатиме ненависть і зневагу, як викликає ненависть і зневагу все, що нав’язується силою. Але тоді ця ненависть і зневага поширюватиметься не лише на мову, а перш за все на носіїв мови. Тоді найменшого інтересу до культури, яку репрезентує ця мова, не може бути. Зате взаємна ненависть буде розкручуватись до абсурду. Що ми вже спостерігаємо.

Початок ХХІ століття відзначається тим, що людина західної культури поневолі потрапила в жорсткий полон інформаційних потоків. І не просто потоків. Цивілізацію накрило інформаційне цунамі. Все б то нічого, якби не одна особливість. Переважна більшість вістей не просто шкідливі – вони отруйні для людини. Та якщо брати до уваги, що самій людині розібратися важко у лавині повідомлень, то мусимо визнати, що сучасна людина – хоче вона того чи ні – отруєна брехнями. (У ХХ столітті людство теж прийняло брехні. І заплатило за це сотнею мільйонів життів). Як правило, генератори брехень залишаються в тіні. Видно тільки передаточні паси. Це – різноманітні продажні писаки, деякі депутати і шоу-лакеї.

Вони відомі. Їхні мармизи мелькотять, як опудала на городах українського селянина. На жаль, люд слухає їхнє гавкання й не замислюється над його ядучим наповненням.

Та хоча б задля того, щоб вижити самій і врятувати своїх нащадків, людина мусить навчитися розділяти те, що гробить її, від того, що несе корисну інформацію.

Можна б радикальніше – ізолювати отруйників від суспільства. Але цього робити не варто з однієї причини – не можна гнилизні надавати значення. Гнилизна повинна знати, що вона – лише гнилизна.

Люди, які реально бачать небезпеку для себе і своїх дітей, мають зробити так, аби гнилизна їх не торкалася. Нехай ця гнилизна смердить сама в собі, сама для себе і нехай вмирає у цьому смороді.

Та це стосується Європи.

А Московія возвела брехню в абсолют, надала їй якогось інфернального наповнення, зробила зброєю проти гідності та честі й отруює світ.

Найбільше – власний народ.

Внаслідок того, що росіянин століттям не жив, як вільний громадянин, а завжди був матеріалом для вирішення політичних завдань спочатку чінгізидів, потім царизму, пізніше – комуністичних верховодів, сьогодні – безпринципних привласнювачів національних ресурсів, у нього сформувався специфічний психотип. Росіянин не бачить себе вільною і відповідальною особистістю. Більше – росіянин вважає себе власністю держави. Звідси найбільша його проблема – прагнення конфлікту. Щоб утекти від самого себе.

Та якщо на батьківщині ці проблеми вирішуються пиятикою, бійкою, лайкою, то серед інших народів складніше – такі засоби можуть закінчитись арештом.

Але змінити свою природу важко – росіянин все одно поводить себе за кордоном неадекватно. Голосно розмовляє, розмахує руками, лається, п’є, зневажає сусідів.

Дивуватись немає причин – це намагання проявити якось себе, спроба демонстрації власного Я, яке одвіку пригнічене.

Та найбільша трагедія росіянина – він не вірить у те, що може бути щасливим. Саме тому росіяни, як ніхто, схильні впадати у крайнощі. Від пацифізму до немотивованої агресії, від сентиментальності до непотрібного екстриму, від хворобливого святенництва до пиятики і розгулу плоті.

Парадокс, але у росіянина легко вживаються мазохізм і гіпертрофована гординя.

Усі ці крайнощі – спосіб заховатися від глибинного відчуття приреченості.

Подібний психотип формує російську культуру. І це культура шарикових.

Може, тому сьогодні більшість росіян підтримала зло.

Справа в тому, що приєднання до зла дає можливість невільній, ледачій, пихатій, закомплексованій душі розчинитися у ще більшому злі і позбутися будь-якої відповідальності.

Пошуки ворога і ненависть до нього – навіть, якщо це ворог віртуальний – допомагає відчути власну значимість, силу, а то й – відчуття гонору.

Добро ж вимагає від особистості бути цілісною, дотримуватись єдності слова і вчинку, і стати носієм тих найкращих якостей, котрі колись вклав у Своїх дітей Всевишній.

Щоб звільнитися від внутрішніх привидів, росіянин має усвідомити одне: і щастя, і нещастя зароджуються у душі людини. Що ти посієш у тій душі, який стан зможеш у ній виплекати, таке продовження матимеш і навколо себе. Щоб бути сильнішим і впевненішим у собі, не варто чіплятися за мертвотні опудала історії. Треба чесно дати у своїй душі оцінку лихим і добрим діянням предків і зробити висновок.

А ще – перестати змагатися з Нічим. Ніщо треба відпустити. Раз і назавжди. Це стосується також і українців.

На щастя, чисті й відважні душі в Росії – а їх є багато, – вірять у власне призначення і знають, як те призначення реалізувати. Саме вони побудують вільну і багату державу.

Ми ж, українці, сьогодні розгублені, вразливі. У нас дуже болить душа. Нам здається, що ми знаємо причину цього болю, що це тривога за Україну. Насправді це лише одна з причин. А першопричина – ми виганяємо Вараву з власної душі. Ми зрозуміли, що у нашій душі не помістяться Небесна Сотня і Варава. Ми його женемо, а він, жалюгідний, пручається, пищить і не хоче покидати насиджене місце у нашій зраненій душі.

Та мусимо собі закарбувати назавжди: щоб вигнати з наших душ Вараву, полягли кращі.

А лукава Європа досі надіється, що в її душі Варава зможе мирно співіснувати з Бетховеном, Верді, Гайдном, Гете, Шекспіром. Яка наївність!

Та саме Європа повинна б розуміти, що коли певні гріхи пробачалися сліпим, то на прозрілих чекає кара. Вони ж то не самі ішли до свого прозріння. Це просто зажурені Небеса, втомившись від глупоти і жорстокості людей, ховали сонце любові та пізнання в очах і душах їхніх сучасників. Тобто, з кожним днем і з кожним роком світла ставало більше, як більше ставало на землі й любові, милосердя, розуму, шляхетності. Тому й запити до людей ставали вищими… У кам’яному віці за вбивство до в’язниці не відправляли…

Європа не розуміє… Для неї Варава – сьогодні це матеріальний інтерес – основа основ…

Та коли вона так і не вижене зі своїх душ Вараву (нещадно й остаточно) то не виключено, що і вона матиме свою Небесну Сотню. І, напевне, не одну… Дай, Боже, щоб цього не сталося.

Європо, твоє дорослішання може бути сумним… Дуже сумним…

Небезпечно продовжувати поводитись, як наївний хлопчисько, і вперто не бачити загрози…

А поки що Москва веде проти України неоголошену війну і марить про подальші «завоєванія».

Дай Боже, щоб все це скоро закінчилась. Щоб люди порозумнішали. І щоб це була остання сторінка у вісімсотлітній кривавій боротьбі України за волю й людську гідність…

(чекайте на продовження)