ПРО ЩО МИ ЗАБУЛИ…
Ми зараз є очевидцями, як страх, скалічивши одну
людину, поширюється епідемією на все суспільство. Якийсь там кремлівський
карлик, нажаханий, що втратить владу, заразив страхом десятки мільйонів
співвітчизників.
Давно відомо: людина ненавидить того, кого боїться.
Путін перелякав російський люмп українцями, і той люмп зненавидів нас. Логічно.
Добре то чи погано – скажуть майбутні покоління.
Єдине, що ясно, як Божий день, – розійтися українцям з росіянами мирно не вийшло
б.
Хоча б тому, що вони вважають, ніби нас нема. Нема і
не було. «Ми єдіни». А, виявляється, ми є. І без їхнього дозволу. То їх дратує,
бо збагнути, що сталося, вони не здатні. Це друга причина ненависті.
Для того, аби плебс зненавидів когось, йому потрібно
кинути слова-подразники. Росіянам не треба їх довго шукати. Це – «фашист» і
«бандерівець». Назвало їхнє телебачення українців фашистами та бандерівцями, й
у свідомості росіянина, як у собаки Павлова, увімкнулись рефлекси. Все.
В українців до росіян ненависті немає – нема
подразників. Але є інше – глибоке презирство. Ми ж то пам’ятаємо їхнє
«братерське» ставлення до нас… І як поводили себе в Україні (поводяться й
сьогодні) путіноїди.
Це важкі слова, бо вони можуть образити тих
шляхетних росіян, які відстоюють права України, ризикуючи, навіть, власною
свободою.
Але такі слова повинні прозвучати. Ми мусимо пам’ятати
все…
А благородні росіяни хай знають, що українці
схиляються перед тими, хто поважає Україну, хто виступає в Москві,
Санк-Петербурзі, інших містах на захист справедливості. І Україна вважає своїми
дітьми всіх, хто сьогодні захищає її зі зброєю в руках, на політичній сцені, в
культурі.
І нікого не цікавить, які там в кого гени…
Нам тепер дивно, як ми могли у 2010 році допустити
захоплення влади неадекватними.
Допустили… Причина банальна. Внаслідок кількасот
літнього панування чужинців, українці один одному не довіряють. Українець у
ближньому бачить Януковича. Не конкретну особу, а приховані гріхи, злі наміри.
На жаль, часто так і є. Визнавши, що ближній є шахраєм, можливим злочинцем,
українець і сам стає значно вразливішим перед злими жартами долі. І там, де
душа мала б розкритись для друга, вмикається захисна оболонка. От цим і
скористались крадії...
Тоді українці створили Майдан. А вже Майдан змінив
українців.
Звільнення завжди проблемне. А звільнення України
від кілька сот літнього поневолення не може бути парадним.
Але найважчим буде звільнення кожного з нас від себе
вчорашнього…
Позаяк страх перед життям сформував такого нашого
сучасника, який у всьому бачить загрозу. Для свого життя, життя близьких,
спокою, достатку. І не безпідставно…
Деякі системи – фашизм, комунізм, путінізм –
перманентно тримають людину у страху. (Українці пережили всі три). А путінська
влада в Україні зразка 2010 – 13 років зробила все, аби такий страх цькував
кожну людину. І треба сказати, що вона багато досягла в тому.
Майдан – свідоме неприйняття путінізму. Майдан – це
заперечення страху.
Водночас – демонстрація культури. Того, чим
катастрофічно обділена влада. Вона смертельно боїться культури. Боїться, що як
тільки культура торкнеться її, то їй доведеться вилазити – а там так зручно! –
зі своєї мушлі. Влада ж бо розуміє: без мушлі з неї випиратимуть гріхи,
злочини.
Та культури боїться не тільки влада.
Її боїться всякий, хто тремтить від згадки про те,
що на нього покладена Місія. А отже – обов’язок і відповідальність. А найбільше
противиться культурі той, хто не лише зрадив свою Місію, а ще й звик зневажати
чужу…
Якщо говорити про українство, то про інтеграцію
культури в суспільство ми ще й не почали говорити.
Усі ЗМІ заповнені якоюсь дебільною політичною
говорильнею.
Ми не можемо прочитати, почути мудрі роздумування
поважного вченого, авторитетного фахівця, зате всюди Шуфрич та інша
недорозвинена наволоч.
Вони накрали мільярди і хизуються перед
телекамерами, а наші, слабо озброєні й не обмундировані, хлопці воюють.
Цій наволочі
шкода кілька мільйонів на бронежилети для тих, хто захищає не тільки нашу
землю, а й їхні статки.
Кучма не якусь вечірку кинув пару мільйонів доларів,
а купити кілька бронежилетів для солдат не спромігся. І це опудало ще цвенькає
про патріотизм…
Вони думають, що це проститься їм? Ніколи.
Злочинність влади усвідомили вже всі. А вона,
одержима злом, думає, що здійснює державницькі функції. І не хоче втямити, що
зло – опора хистка.
Зцілять Україну розумні, шляхетні, працьовиті люди,
які зрозуміли, що жити в рабстві не зможуть. Саме вони зроблять так, що вороги
України або сидітимуть у в’язницях, або повтікають. Найшвидше – додому…
Людині властиво помилятись. Однак, дехто помилку
тягне з собою все життя і не бажає її бачити. Навіть тоді, коли відчуває вкрай
негативні наслідки тієї помилки.
Мусимо з сумом констатувати, що на початок третього
тисячоліття культури виходу з помилки конкретної людини, сім’ї, організації
людство так і не виробило. Ні на рівні особистості, ні на рівні інституцій.
(Хоча спроба була. Це каяття Німеччини за злочини
неадекватних попередників, а також – католицької церкви за деякі трагічні
провини духовних пастирів минувшини).
Більше – частина людей і надалі схильна захищати
свої помилки. Вони не визнають свободи вибору, вони завжди орієнтуються на
Вараву.
І не бажають брати на себе обов’язки. Як і
тисячоліття тому. Живуть міфами.
Нам не хотілося б згадувати про ще одну річ, але
тоді ми не зрозуміємо, про що взагалі мова.
Народи шанують своїх поетів, художників, талановитих
полководців. Іноді навіть їх обожнюють. Українці – шельмують. Приклад? Катерина
Білокур, Олександр Зайвий, цькували з усіх боків Миколу Вінграновського,
правда, він не жалівся нікому. Цькували Євгена і Бориса Лятошинських,
Тютюнників, Бориса Гмирю. Жоден оперний спектакль з Анатолієм Солов’яненком
не записаний на плівку. (Мовчимо про героїв визвольних змагань). Але Україна
так і не оцінила – Москва не дозволила – подвиг генерала Михайла Кирпоноса. А
це він зі своєю армією врятував Радянський Союз! Незважаючи на оточення, – а в
тому, що його армія потрапила в оточення, винен Сталін, – генерал Кирпоніс з
військами затримав німецькі війська понад місяць і цим самим перешкодив їм
прорватись до Москви за теплої погоди. Без героїчного супротиву зрадженої
Ставкою армії Кирпоноса, Москва була б зруйнована до жовтня 1941 року.
Та оскільки все українське підлягало шельмуванню, то
й генерал Михайло Кирпоніс не уник цієї участі.
Уже в період незалежності один перевертень (Д.
Табачник) теж силкувався оббрехати командувача. Які вони мерзенні, оті продажні
писаки!
Ми мовчимо про довоєнний період. Що стосується нашої
української дійсності, то легше сказати, кого не цькували.
У нас було відібрано право мислити, пізнавати, право
на розвиток своєї мови, культури, право шанувати могили героїв, предків.
Наступна мета ворога – знищення українства взагалі. Просто так. Щоб не заважали
виродкам об’їдатися. Майдан зупинив ворога…
Ми ще не розуміємо, що влада – це тільки оболонка,
за якою ховаються чесноти і вади цілого суспільства. Ми ледве збагнули, що коли
влада аморальна (в Україні на 2010-13 роках вона була просто злочинною), то її
дії – реквієм по душах суспільства.
Не розуміємо також, що на виборах люди обирають не
лише конкретних персон чи програми – вони обирають власний духовний розвиток чи
падіння, щасливий сміх дитини чи крик осиротілої матері, закохане подружжя чи
двох «окільцьованих» ворогів. Зрештою, люди обирають шлях країни – в майбуття
або в нікуди. А відсутність політичної волі у членів суспільства – це тихий
суїцид нації.
Скориставшись довірливістю нації, кучмаки і вели нас
до цього.
За прозріння довелося заплатити. Дорого…
У дитячій безпосередності ми, українці, не є
унікальними.
Найбільша наша, землян, трагедія у тому, що ми на
свідомому і підсвідомому рівні погодились бути нещасними. І не тільки
погодилось, а й намагаємось утверджуватись у своїй помилці.
Банальний приклад неадекватної поведінки людини – ми
завжди поспішаємо. Незалежно від потреби. Що особливо – в першу чергу
поспішають ті, кого ніхто ніде не чекає…
Та ми і не здогадуємось, що наш поспіх – це
прагнення втекти від самих себе…
Зрідка – від свого страждання. Частіше – до
страждання.
І ніяк не хочемо збагнути простого, що ми є діти
Бога. Живемо з Ним і живемо в Ньому. Тож якщо ми думаємо про себе зле, робимо
зле, чи творимо над собою чи ближнім якісь безглузді експерименти, від яких нам
боляче, ми тим самим робимо боляче нашому Батькові.
Нам не потрібно втікати у страждання, що є
рудиментом середньовічної християнської традиції, а навчитися жити так, щоб не
грішити і бути щасливими.
Страх перед життям породив ще одну згубну звичку
людини – жаліти себе. Причому, абсолютно без причини. А наслідки цього
жалюгідного психічного стану катастрофічні і для економіки, і для людського
здоров’я, моралі. Від жалості до себе людина втікає в
горілку, тютюн, наркотики, розпусту. Щороку Україна на це витрачає десятки
мільярдів грошей.
Не жаліти себе повинна людина, а поважати. Повага до
себе є першою сходинкою поваги до життя. Людина, яка поважає себе, ніколи
добровільно не поставить себе у залежність від речовини. Та ще й речовини, яка
руйнує її здоров’я. Маємо на увазі нікотин, алкоголь і всі різновиди наркотиків.
Ми вже переконались, що зневагу до себе і до
ближнього насаджує влада. Якраз вона, влада, мала б створити програми, які
розвивали б культуру суспільства. На жаль, вона абсолютно не тямить, що таке
повага до людини. Бо не тямить, що таке культура.
А повага до себе напрацьовується щоденно. Необхідно
тільки долати опір власних лінощів, страхів, непотрібних бажань. Та найбільше –
людина мусить долати в собі дитяче бажання плисти за течією й ні за що не
відповідати.
Повага до себе зміцнюється вчинками – шляхетними та
розумними. Не може поважати себе чоловік, який живе з нелюбою жінкою… І не може
себе поважати жінка, яка бігає від одного «спонсора» до іншого лише тому, що їй
ліньки самій заробляти на себе…
Діти, які ростуть у нещасливих сім’ях, де батьки
ненавидять одне одного, ще змалечку звикають зневажати всіх – і себе, і
батьків, і друзів, і життя. Винних у падінні кожної душі багато – і ница влада,
і байдужі ближні, і церква, яка одержима гординею та прагненням принижувати
гідність вірян. Та найбільше – наші інтелектуали. Винен той, хто розуміє…
Але мав би знайтись хтось перший, хто допоміг би
перекинути місток від зневіри, озлобленості, страху – до пошуку щастя й
добробуту!
В усі часи такими були філософи й митці. Не
заробітчани, а справжні філософи й митці. Адже їхні щирі, вразливі до чужого
болю серця, не здатні мовчати в часи відчаю і смути. Таких завжди переслідувала
аморальна влада, вбачаючи – і слушно – у них найбільшу загрозу власній
безкарності.
Нам важко усвідомити, що в Україні ворог завжди або
нищив фізично талановитих, активних людей, або не давав можливості їм вижити.
Фізично – одних убивали брутально, як Володимира Івасюка, другим влаштовували
«нещасний випадок», іншим – «самогубство». Та найпоширеніший варіант – на
здібних і талановитих нацьковували нахабних нездар, лжемитців, так званих
учених. Тим шакалам надавалася і фізична, і моральна, і фінансова підтримка.
Хіба ми не спостерігали – спостерігаємо й зараз, –
як дійсно компетентні люди змушені поступатись своїм робочим місцем звичайним
профанам, які мають впливових покровителів? Хто скаже, яка структура в Україні
вільна від кон’юнктури? Хто скаже у якій організації в Україні не шкодив
гебешник?!
А за цими потворними трансформаціями стоять сотні й
тисячі зруйнованих доль, розчарованих людей.
Немислимо, але такий стан захищають і консервують
продажні ЗМІ. Підсовують обивателю політичну чи «культурну» жуйку, він слухняно
її «жує» й тішиться, бо «раденький, що дурненький». Він і не здогадується, що
його свідомість отруюють. За його ж гроші.
Конформізм, як соціальний феномен, вдерся у життя
українця давно.
Конформізм (у нашому варіанті – бажання їсти з чужої
руки) найбільший вияв набув тоді, коли частина козацької старшини спокусилась
на московські подачки. Це не лише зруйнувало здобутки Б. Хмельницького, І.
Виговського, П. Дорошенка, а й кинуло Україну на майже чотири століття
перманентного нищення.
Хоча пристосуванці наїдаються і зникають, вони шкодять
не тільки суспільству. Вони залишають за собою поганий слід. І – погану
традицію. Та ще – ганьблять родину, рід і народ, до якого належать.
За поживу з чужої руки нащадки нікчемних і жадібних
у ХХ столітті заплатили мільйонами життів. А нажили – сором. На тисячоліття.
Ми повинні затямити: найбільша проблема сучасної
України – не економічна. Бути людиною – ось про що забули українці. Бути
людиною і бути українцем. Оте хворобливе прагнення заволодіти чужим відкидає
кожного від людськості і перетворює на щось таке, що можна назвати одним словом
«воно». Цебто, людина без смислу, без наповнення досвідом предків, без
наповнення християнським вченням.
«Воно» – агресивне, не рахується ні з чим. Ні з
мораллю, ні з законом. Керується страхом, а не волею, і продукує собі подібних.
Та навіть якщо цей «продукт» навчається в західних чи американських
університетах, він не завжди відрізняється від батьків. (Правда, є винятки.
Дехто здатний уже зрозуміти значення цінностей і знають, що вони ще можуть
стати людьми).
УБИЙ ВАРАВУ[1]!
Ми ще не усвідомлюємо всього зла, яке у спадок
залишили нам комуністи та інші ненависники України. Десь у глибині душі ми
здогадуємося, але повністю не осмислюємо, що люди, які їли з рук ворога, – а
відтак, їхні діти, які ще й цим хизуються і які нічого так не хочуть, як і далі
їсти з рук ворога, – ніколи не можуть бути ні друзями, ні вчителями, ні
закоханими. А надто для вільних особистостей, яким ворожі «ласощі» гірші, ніж
зашморг.
Ці два типи людей завжди конфліктують. У питаннях
суспільного устрою, культури і моралі, навіть у побуті. Між ними – злочин
одного і мовчазна жертва іншого...
Зараз це важка проблема України. І вирішити її не
просто, бо потрібно кожному осмислити співвідношення таких понять, як ціна і
плата у стосунках з супротивником. Якщо ти погодився проміняти бодай маленьку
частинку своєї свободи на подаровані ним блага, ти цим самим вигнав себе з
храму, який зветься щастям.
«Ласощі» супостата, які зазвичай були неправдою і
насильством забрані у твоїх сусідів, друзів, братів і сестер, несуть у собі
вірус приреченості, вірус болю і самотності. Ворог, прагнучи визначати життя
зацькованих, боязких, безликих і продажних людей, відчуває, що в кінцевому
рахунку програє. Але, застосовуючи найрізноманітніші маніпуляції, розтягує
агонію. Ті ж, хто продався йому, не матимуть щастя і спокою на рідній землі
навіть тоді, коли той ворог сконає. Вони відчувають, що «оборудка зі злом» не
має терміну давності.
Якщо ти винен щось тому, хто знущається з твоїх
ближніх, плюндрує твою землю, знищує мову, культуру – ім’я тобі «Ніхто». А отже
й житимеш ти безликим і помреш «ніяк». Так само, як помирають щури в підвалах.
І не має значення, що ти залишиш своїм нащадкам у спадок – гарну квартиру, дороге авто, або навіть
маєток. «Ніхто» не має батьківщини, друзів, кохання, затишку. І не залишає пам’яті
про себе.
Мусимо розуміти, що блага, котрі пропонує недруг –
то насправді не його добро, навіть не його трофеї. Це майно, ці блага й
можливості належать твоїй батьківщині, твоїм друзям, близьким.
Стань на захист слабшого, не бійся говорити про
ошуканство, відстоюй свої права на рідній землі – й ти відразу побачиш, яким
дрібненьким і наляканим стає ворог. Вигнати його з твого власного духовного,
культурного й політичного простору – має бути твоїм обов’язком. Обов’язком,
який передали тобі твої шляхетні предки. А той, хто продає власну совість за
срібняки (долари, євро, рублі), той просто спадкоємець Юди. Не більше. Прийде
час, і таких назвуть поіменно. Щоб потім забути назавжди.
Викидаються мільярди і мільярди не на культуру, не
на освіту, науку, а на те, щоб скалічити навіть логічне мислення людей. Тому на
заклики до високого пересічна людина відповідає, що вона просто хоче вижити.
Але ця людина не здатна зрозуміти, що поряд з аморальною – якщо не злочинною –
владою вижити надто важко. Злиденне животіння на всіх рівнях руйнує свідомість,
пробуджує в людини звірячі інстинкти і зрештою штовхає її в небуття.
Отож миритися з такою владою – це не прагматизм, а
повне безумство.
Можна припустити, що певній частині українців
байдуже до високої культури, але навіть вони прагнуть бути впевненими у завтрашньому
дні.
Нікому не сподобається, якщо у нього віднімуть
бізнес, виженуть з роботи, заберуть квартиру за борги. Логіка пристосуванців
«Моя хата скраю» має бодай якийсь сенс, коли є та хата і коли навколо не чума.
А от чума здатна поглинути будь-кого.
Ми мусимо змиритися з тим, що певна категорія людей
мислити не буде у будь-якому випадку. Навіть під загрозою кари. Але наше
звернення до тих вільних душ, які не втратили відчуття відповідальності як за
себе, так і за тих, хто мислити не може. А також – до вічно зляканих і
зневірених, які вже зрозуміли, що ідуть у небуття і воліли б змінити напрямок.
Ми також розуміємо, що концентрація нікчем дуже
густа. Настільки, що нормальна людина іноді лякається.
Але не варто думати, що суспільство зовсім
зневірилось і збайдужіло. Історію нерідко змінювали одиниці, й від того, якими
були ті люди, залежала подальша доля їхніх держав.
Україна за століття московської тиранії виробила,
вистраждала для себе право на диво. А диво робиться двома парами рук –
янгольською і людською.
Бери відповідальність на себе! І пам’ятай: проявиш
силу й волю, то, можливо, й Небо тобі допоможе.
Та якщо ти зраджуєш свій рід, свою націю, ти не
просто чиниш злочин, ти позбавляєш себе захисту предків і спричиняєш їм
невигойний біль. Ти відштовхуєш їх від себе. І коли стоятимеш над прірвою,
жодна рука не торкнеться твого плеча, щоб тебе втримати – і ти впадеш у прірву.
Убий Вараву в собі! І не дозволяй йому ожити. Під
жодною личиною. Хай він не зароджується в тобі ні під личиною страху, ні під
личиною пихи, ні під личиною розпусти й лукавства. Та найбільше – убий у собі
Вараву, коли він спонукає тебе здійснювати над ближнім насилля. Будь-яке.
Психічне, фізичне, сексуальне чи економічне.
Зрозумій: більшість твоїх аморальних, дурних вчинків
робиш не ти сам, а той Варава, який сидить у тобі. Це ти дав йому безмежну волю
і дозволяєш, аби він робив тебе інструментом своїх злих діянь. Чи ти не
розумієш, що образити малу дитину, це вже злодіяння, обманути слабшого і
довірливого – непростимий злочин? Якщо ти своєму Вараві дозволяєш це робити, то
потім не жалійся, коли стаєш його здобиччю. А він зі здобиччю довго не
панькається. Коли візьме від тебе все, що йому потрібне, штовхне тебе у прірву.
Убий Вараву в собі!
Для нерішучих і дволиких застереження: не надійтесь,
що Варава, з яким ви боїтеся розправитись, уживеться з янголами любові,
милосердя, котрих ви теж не проти запросити у своє життя. Якщо не подолав
Вараву, то він сам вийде з будь-яких дверей. І вчинить з тобою, як йому
заманеться.
Євреї вибирали Вараву на вулиці, а ми зростили його
в собі. А якщо його там не могло бути – Господь не дав – то ми намагались
виплекали. Дріб’язковістю, заздрощами, лінощами. Ми самі створили геном Варави,
отож він і поселився в наших душах. Та найгірше – ми передаємо його у спадок.
Калічимо ще ненароджених.
Ми мусимо зрозуміти, що насправді гідні носити
Господнє проміння і здатні знищити Вараву – в собі, в державі, у світі. І
навіть обірвати сліди, які ведуть до нього, які народжують його.
Убий Вараву в собі!
Не думай, що після його смерті, ти щось втратиш,
окрім комплексів, ницих бажань і патологічного страху. Але ти станеш вільним по
справжньому. І якщо будеш достатньо пильним, щоб не дати Вараві знову
народитися в тобі, ти будеш вільним вічно.
А може, й мудрим.
Мудрість – це вміння бути містком між Небесами і
землею. Якщо ти думаєш, що така формула провокує гординю, ти помиляєшся.
Господь створив Всесвіт, величний, незбагненний,
нашу планету, де затишно повинно бути всім, дихнув життя в кожну живу істоту,
але ніхто не завдав йому стільки тривог і хвилювань, як людина. Хіба ж це не
привід, а вірніше, не обов’язок стати отим містком між Небом і землею, щоб
примирити складний хаотичний світ людей із Законами Божественної Гармонії?
Ти думаєш, що коло довкола тебе замкнуте і в тебе
виходу немає? Розірви коло. Це можеш зробити лише ти сам.
Тобі страшно? А подумай, як тобі буде, якщо твої
діти виростуть без Божественної Гармонії…
(чекайте на продовження)
[1] Вара́вва — библейский персонаж, преступник, освобождённый
Понтием Пилатом по случаю празднования иудейским народом праздника Песах
Комментариев нет:
Отправить комментарий