Ігор Сокол: ЗНАЙДЕМО CВІЙ КОРІНЬ?

 

Нишурач твердим кроком, намагаючись не виказати хвилювання, перетнув головну площу адміністративного центру департамента, обігнув обов’язковий для всіх подібних майданів монумент Пророка Справедливості й на зворотному боці спустився крутими сходами до підвальчика, де можна було недорого перекусити.

Почувався кепсько: ті чотири дні, відтоді як покинув дім, мусив харчуватися раз на добу. Хтозна, на скільки вистачить запасу на кредитній картці? В тому, що рахунок не поповнюватиметься, сумнівів  не було, адже разом з навчанням покинув і лаборантську працю…

У невеликому затишному залі було, як завжди, напівтемно. Грала приглушена музика. Відвідувачів у цей час мало, оскільки для більшості ще триває робочий день. Все ніби як тоді, коли заходив сюди з друзями.  Але як усе змінилося! Тоді він був студентом, а тепер  – утікач…

Але в глибині душі Нишурач не сумнівався, що не міг вчинити інакше. Залишатися вдома означало  б розділити долю своїх зниклих товаришів. Інстинкт, який невідомо звідки взявся, підказував: втеча була вірним кроком. Він замовив два пиріжки з м’ясом та фужер соку. Це недорого, але ситно. Можна буде якось дотягти до середини наступного дня. Але що далі?

Ковтаючи сік – лише тепер Нишурач відчув величезну спрагу – розмірковував над тим, куди податись. В рідному департаменті сховатись нема де. Доведеться пробиратись на північ до дядька, у Дабакеб… Але той, хоч і рідний батьків брат, чи захоче прийняти до себе небожа-втікача? Адже бачив його востаннє ще зовсім малим хлоп’ям. Та й узагалі невідомо, що він тепер за людина…Час нині такий, що люди змінюються, й не завжди у кращий бік.

Проте це все були тільки роздуми. Страшна реальність постала перед хлопцем тоді, коли професійно-ввічливий, але твердий голос офіціанта промовив:

– Вашу платіжну картку заблоковано, юначе! Що робити будемо?

Нишурач здригнувся. Ось воно, почалося! Намагаючись не дивитися в очі офіціантові, пробурмотів:

-   Викличете поліцію?

-   Та ні, зачекаємо із цим. Краще скажи, за що твоя фірма тебе хоче покарати? Чи ти щось із сейфа поцупив, чи продав який секрет конкурентам?

-   Та яка там фірма… Я був лаборантом на кафедрі…– ледь чутно прошепотів хлопець.

-   Був. Он ти як про себе –  наче про мерця…А може, воно й справді так…

-   Що саме – так? Що я – мрець?

-   За тебе всерйоз узялась наша рідна держава. Отже, справи твої кепські. Скажи, як давно ти в нелегали подався?

-   Чотири дні, як утік з дому…

– І  за тобою вже полюють… Це серйозно. Про причину не питаю, але з дому так просто не тікають. От що, хлопче, тобі неймовірно пощастило, що натрапив на мене. Ходімо разом і ні про що не питай.

Нишурач розгублено кліпав очима. Вірити чи ні? Недовірливо глянув на офіціанта, чекаючи якоїсь підлоти з його боку. А той суворо мовив:

-   Тобі довго думати нема коли. Гадаєш, я тебе здам охоронцям правопорядку? Аж ось вони, за сусіднім столиком. Якби хотів – то вже давно здав би.

-   А… хто заплатить?

-   Тобі нині про власний порятунок думати треба, – дуже серйозно відповів офіціант. – Годі базікати! Бо втікачі – нелегали в нашому краї довго не живуть.

Вони удвох перетнули зал і увійшли до малого службового приміщення. Несподіваний рятівник наказав хлопцеві відвернутись. За пару хвилин, знов глянувши на стіну напроти, Нишурач побачив ледь помітні дверцята.

Рятівник жестом указав на них.

-   Заходь. Відпочинеш, а завтра зустрінешся з такими ж, як сам, що з суспільного життя випали…

Нишурач мовчки ввійшов у двері, спустився гвинтовими сходами у підвал. У досить тісній, але затишній кімнатці його здолала втома. Лігши на канапу, він миттю провалився у важкий сон…

…В невеликому підземному приміщенні, яке тут претензійно йменували залом, ось-ось мала розпочатись нарада. Нишурач, прокинувшись після 10-годинного сну, здивовано крутив головою, розглядаючи мапи на стінах. Навіщо вони тут,  адже це не школа? Знов глянув на знайомий з дитинства обрис рідного острова. Власне кажучи, Внутрішнє море, посеред якого лежить острів, є  просто великим озером, бо не з'єднано з океаном. По берегах його – заболочена й тому рідкозаселена місцина. Через це й перша зустріч мешканців з людьми суходолу відбулась досить пізно. Острів нагадує зіницю велетенського ока. Здавна жили мешканці острова у  злагоді з природою рідного краю, мирно співіснуючи зі світом лісових хащів…

А ось – адміністративна мапа, на якій острів виглядає строкатим, бо кожен з 5 департаментів має свій колір: Киламла – зелений, Нергна – блакитний, Дабакеб – жовтий, Кичрич – коричневий, Люігна – рожевий. Кожен з них названо іменем головного міста.

А столиця – в самому центрі, невеличка чорна цятка. Місце для неї вибирали спеціально, бо жоден з адмінцентрів не хотів поступатися першістю. Так і постала новостворена столиця – лише політичний центр, та й годі. Чистеньке, акуратне, тихе, аж занадто тихе містечко. Крім будинку уряду й тих, хто його обслуговує, там, власне, більш нічого й немає. А життя вирує у декількох великих містах, та ще у двох портових, куди частенько заходять кораблі з Великого Суходолу. Ось тільки навпаки, з берегів острова до навколишнього світу останнім часом вони вирушають рідко. Колись давно було інакше… Але тепер, як видно, не хоче правляча еліта, щоб прості громадяни спілкувалися з закордоном. Навіть на тих, хто листується, дивляться скоса…

Думки Нишурача перервали зненацька промовлені слова головуючого на зборах:

-   Шановні друзі! Дозвольте вас так називати, бо ми маємо здружитися задля спільної справи! Усіх нас зібрало докупи спільне лихо. Нам нема зворотного шляху, бо там нагорі – він показав на стелю,– за кожним з нас, новоприбулих, ведеться полювання. Тут зібрались представники всіх частин нашої держави. Нехай кожен неофіт розповість, що його сюди привело, а точніше – загнало. Якщо ви не проти, почнемо з вас, молодий чоловіче…

-   Чому саме я?

-   Питання не приймається, – пролунала сувора відповідь. – У тому братстві, до якого ти вступаєш, є заборони на деякі слова й вирази. «Чому я?» – належить саме до таких.

Помовчавши, він додав:

-   Отже, розповідай, хлопче, як рідна держава загнала тебе в глухий кут. А потім послухаємо вихідців з інших департаментів…

·        Розповідь Нишурача, студента-першокурсника
Технологічного коледжу,  представника департаменту Киламла

Я навчався й водночас підробляв, виконуючи обов’язки лаборанта на одній з кафедр. Усе почалося того дня, кого ми виїхали на природу відсвяткувати здачу сесії. Нарешті перший курс подолано! Нас не зупинило навіть те, що мій сусіда, який завжди про все знав, проходячи повз наш гурт, буркнув:

– Там учора трусило. Берег поплив.

Ця фраза означала, що в обраному нами для відпочинку куточку стався обвал, частина грунту зсунулась у воду. Але нас, навпаки, це заінтригувало, й ми вирушили до цікавого місця…

Панувала атмосфера ейфорії. Всі жартували, співали, сміялися… Першими побігли подивитися підмитий берег двоє дівчат. Це вже пізніше ми збагнули, як там небезпечно. Адже підземні поштовхи могли повторитися щохви-лини! Але тоді ми були геть безтурботними…

Сигнал біди – зойк пролунав зненацька. Кричала Кантабель – улюблениця класу, душа нашого гурту. Одразу кілька хлопців кинулись туди. Побачене вразило нас. Посеред землі виникла величезна воронка, яка дедалі більшала просто на очах. Наша подруга провалилась саме туди.

Певно, в землі утворилися порожнини, а коли ми ще й  побігали, потупотіли поверхнею… Нині аж згадати лячно! Тільки тепер розумію, як це небезпечно…

Ми стояли коло глибокого воронкоподібного провалу, який утворився за лічені хвилини. Й на дні його заходилася криком та, котру любили всі… Певно, лише Кантабель не мала на курсі недругів. Принаймні явних…

-   Кантабель, ти жива? – пролунало не дуже розумне  запитання.

-   Я ціла… нібито… але тут… щось дивне… – її голос тремтів од сліз і переляку, – якась розбита машина… й люди… якісь не наші…

 Ми вирішили, що вона від потрясіння марить. Дістали довгу мотузку й дов'язали до неї свої паски, щоб витягти бідолашну з пастки. Але вона раптом, переборовши страх, стала просити:

-   Не тягніть мене, краще спустіться самі! Тут – таке, що треба побачити!

Четверо з нас так і зробили. Про побачене можна розповідати довго…  Скажу головне: ми натрапили на рештки космічного апарата, який у давнину потрапив на нашу планету й зазнав аварії. Якби не землетрус, той апарат разом з екіпажем пролежав би у земній товщі довгі віки. Але не так техніка прибульців нас вразила, як вони самі. – Які вони? Розкажи, не тягни! – почулися схвильовані вигуки.

– Загалом дуже схожі на нас, але більші на зріст. Десь рази в півтора. На руках – не чотири пальці, а п'ять. Бачите, – додав Нишурач, уперше посміхнувшись, – в нас є приказка – потрібно, як п'ятий палець, – а в них він справді є… Очі набагато менші за наші. В нас займають всю верхню половину обличчя, а в них – десь отакі… – він показав на пальцях і запнувся.

– Певно, на їхній рідній планеті більше світла, – поважно мовив головуючий цих незвичайних зборів.

– Шкіра в них зовсім світла, – згадував Нишурач, – навіть дивно, що в людей така буває. І ще, чого я досі не збагну: чому за стільки років вони не зогнили в землі? Як ви гадаєте? – Він обвів поглядом присутніх.

– Цьому є пояснення, – почувся старечий голос. – Грунт південної частини нашого острова дуже сухий. Та й хробаки там не водяться.

– Отже, ви зробили відкриття? – вигукнув якийсь запальний молодик.

– Це відкриття коштувало життя декому з нас, – похмуро зітхнув Нишурач. – Вже наступного ранку всіх нас, хто був на березі й бачив знахідку, викликали на допит до відділу держбезпеки. Тримали у приймальні всіх разом, а викликали до кабінету кожного окремо. Й кожному, як я потім дізнався, погрожували смертю. Так, присягаюсь, я кажу правду! Всіх змусили дати підписку про нерозголошення таємниці. А згодом мої друзі почали зникати, наче їх ніколи й не було. Певно, хтось таки пробалакався…

Я збагнув, що можу стати наступною жертвою й вирішив тікати.

– Ти гадав, що від держмашини можна втекти? – пролунало іронічне запитання. – Мабуть, заблокована картка довела тобі, що це не так.

– Але чому? – Нишурач ледь стримував гнів і сльози водночас. – Що такого небезпечного ми відкрили? Адже наука не заперечує можливості існування життя на інших планетах!

– Теоретично – не заперечує. А практично – приховує  подібні факти. Ваша знахідка – не єдина такого роду. А тепер послухаємо мешканку іншого куточка нашого краю…

·        Розповідь Езмукут,  лаборантки науково-дослідного центру,
представниці департаменту Нергна

 (подається з деякими скороченнями – сльози, вигуки і т.н.)

Я, мабуть, менш за вас усіх могла колись подумати, що опинюсь тут, серед тих, хто втратив шлях до нормального суспільства. Втім, тепер я не можу вважати його нормальним…

Я працювала в лабораторії під орудою професора Трукарака й готувалася до вступу на біологічний факультет. Усе в моєму житті йшло аж надто спокійно, буденно. Може, так тривало б і далі, якби я випадково не стала свідком сварки професора з аспірантом Носрефкамом. Краще б не було цього збігу обставин. Коли я в підсобці витирала щойно помиті колби, почула кожне слово, хоч вони говорили стиха.

– Я вже надто старий, щоб боятися, – казав професор. – Але питання, яке мене хвилює, рано чи пізно постає перед кожним біологом. Тут ідеться, так би мовити, про перехрестя біології та історії.

– Ви про загадки нашого походження? – спитав аспірант. – Відомо, що цю тему не дуже шанують в академічних колах…

– Слід сказати інакше: вони бояться! – заперечив Трукарак. – Є декілька делікатних запитань, шукати відповіді на які в нашій благословенні й державі небезпечно. Почнемо з найпростішого: чому в змішаних родинах, у яких батько або мати є нашими компатріотами, ніколи не буває дітей?

– Це не така вже таємниця, – невпевнено промовив Носрефкам. – Адже в нас, острів'ян, дещо інший набір хромосом.

– І це – відповідь вченого? – професор гірко зітхнув. Сказали: інший набір і заспокоїлись… Ніби сама природа колись потурбувалась, щоб ми залишались такими унікальними й не змішувались з людьми навколишнього суходолу. Але це ще далеко не все! Головне – попереду! – Щось я не дуже вас розумію… – по тону аспіранта було чути, що він розгублений і знічений. 

– Ви чули, молодий чоловіче, щоб людина народжувалась одразу з таблицею множення в голові?  Та що там – з логарифмами! Звичайно, такого не буває, а ось наша цивілізація виникла ніби на  порожньому місці саме так – з невідомо ким і коли вкладеними нам у мізки знаннями. Може, вони були запозичені з суходолу? Аж ніяк! Навпаки, всі знання з математики, механіки, фізики, хімії, астрономії, які наші сусіди поступово накопичували віками, наші пращури одержали від когось одразу!  

Але ті, хто цікавиться цією проблемою, просто зникають! Я міг би назвати шість імен моїх колишніх однокурсників, уся провина яких була в тому, що вони  цікавились питаннями еволюції! Де вони?

– Може, ви перебільшуєте, професоре? Ваші товариші могли стати жертвами розбійників…

– Є лише один розбійник, – схвильовано прошепотів професор Трукарак, – чиїх жертв ніхто ніколи не знаходить. Ім'я йому – держава.  

Далі їхня розмова переросла в конфлікт із страшними звинуваченнями й погрозами. Я запам'ятала тільки вираз «державна зрада», який повторився не раз. Перебуваючи за шафою, злякалась так, що ледь не випустила колбу з рук. Втримати її допоміг ще сильніший страх – бути викритою. А професор, немов приречений, якому нема чого втрачати, шепотів: «Мене скоро не стане». Й закликав аспіранта,коли в того лишилась хоч крихта совісті, хоча б для самого себе відповісти на декілька «жахливих» запитань, пов'язаних між собою. Певний час було чути лише переривчасте дихання старого Трукарака й молодого Носрефкама. Потім я знов почула втомлений, схвильований старечий голос:

– Отже, вихідні дані такі: наш народ виник на цьому острові, на якому й досі проживає, в сиву давнину й тисячоліттями жив ізольовано, оскільки береги озера були незаселені через заболоченість. Зустріч наших пращурів з мешканцями суходолу – або Великої Землі, як казали в давнину, – відбулась досить пізно. Виникає запитання: хто вклав у голови дикунів, якими були наші давні пращури, ті знання,  для оволодіння якими іншим народам знадобилося багато віків? Плюс ще й дивна генетична  несумісність з іншими людськими расами… Усе це разом узяте наводить на думку: в нашу долю хтось втрутився. Цей «хтось» був дуже могутній і до того ж чужий, прийшов на острів невідомо звідки. Раз держава переслідує й нищить учених, яких зацікавила ця загадка, значить, – за цими фактами криється щось дуже серйозне. Ми – єдина в світі країна з засекреченим минулим. Так не має бути!

Розмова тривала ще близько години. На другий день професор зник, а його аспіранта допитувала та сама служба, від якої ніхто не може сховатися. Він виявився малодушним і сказав, що чув у підсобці якесь шарудіння. А його причиною могла бути тільки я, бо хатні тварини в нас не водяться – всюди, де тільки можна, посипана отрута…

·        Розповідь неповнолітнього Рупсага,
вихідця з елітної родини,
представника департаменту Дабакеб

Моя доля відрізняється від вашої, – розпочав високий вузькоплечий підліток у фіолетовому костюмі. Я знаю – ви на мене дивитесь як на ворога – аякже, один з хазяїв життя. А що вам відомо про регулярні чистки, під час яких представники еліти час від часу зникають, мовби їх не було на світі? Чи відомо вам про таємну жорстоку боротьбу за владу між кланами, яка не припиняється ніколи? Мій старший брат, який закінчував Вищу школу еліти, потрапив у коліщата цієї нелюдської машини. Рупсаг помовчав, пригадуючи. Його лоб прорізали зморшки, обличчя скривила болюча гримаса.  

-   Брат закінчував четвертий курс і вже знав, яким повітом керуватиме, коли одержить диплом. Йому належало пройти щаблями кар'єри, починаючи з найнижчого – повітового, щоб поступово дійти до вершин і увійти до складу уряду. Але все перекреслив один день, точніше, вечір. Пригадую, як це було. Брат повернувся з учбового корпусу чорніший за хмару. Поклав руку на моє плече й довго сидів, мовчки втупившись у стіну навпроти. По якихось невловимих хвилях, які йшли від нього, я не розумом, а душею збагнув, що ми бачимося, мабуть, востаннє.

-   Сьогодні в столиці, – стиха мовив брат, – відбувся пленум Вищої Політради. На ньому через кадрові зміни, що сталися, взяв гору кичричський клан у спілці з нергнським. А це значить, незабаром на місцях полетять голови дабакебських, і в першу чергу – молодих висуванців…

-   Нергна уклала союз із Кичричем? – я не повірив власним вухам. – Вони ж одне одного терпіти не могли?!

-   Кожен клан терпіти не може всі інші. Але жоден з них не здатний самотужки прийти до влади, отож доводиться створювати тимчасові коаліції, об'єднуватись із вчорашніми й майбутніми супротивниками… Він чимало розповів про таке, чого я й помислити не міг: про сховані від усіх таємні місця ув'язнення, де на все життя ізолюють людей, які вважаються небезпечними для держави. Дехто з них має тавро на лівому плечі – РМ – «реставратор монархії», а інші – на правому – РР – «реаніматор релігії». Перших за останній час з природних причин поменшало, а другі час від часу з'являються, навіть серед молодих.

Чомусь дуже зачепила брата ця тема – щодо релігії. Під час останніх наших зустрічей він вертався до неї неодноразово.

-   Ми пишаємось тим, – казав він, – що покінчили з «релігійними дурманом». Але згадай наші збори – вони багато чим нагадують службу в храмах, тільки божество в нас інше – держава, її керівний апарат, який постійно гризеться між собою. «Немає іншого Пана й Бога, окрім держави», – з дитинства знайомі слова. А врочисті марші з покладанням квітів до монументів на честь Пророка Справедливості, чиє справжнє ім'я мають право вимовляти лише втаємничені, – що це, як не релігія,  та ще в найбільш примітивній формі: ідолопоклонство…

– О, брат мені багато на що відкрив очі! – вигукнув Рупсаг, схлипнувши.

– Якби його система не притисла, мовчав би, – саркастично докинув хтось із кутка.

– Може, й так, –  тихо погодився хлопець. – Але я тепер не мовчатиму. А трохи згодом брата забрали туди, звідки не вертаються… Для тих, хто не в курсі, поясню: коли арештовують когось із нашого кола, як правило, звинувачують у шпигунстві на користь берегових держав. Адже їх багато – вибір чималий! А я тепер серед вас, бо не захотів повторити братову долю.

·        Розповідь Ловяда, механіка кіберверфі,
представника департаменту Кичрич

Моє життя склалося, здавалося б, щасливо, принаймні, спокійно. Я працював у складальному цеху, де разом з товаришами збирав з окремих деталей людиноподібних кіберів. Мене дивувало, навіщо їм намагаються надати такої – аж занадто! – схожості з живими людьми? Кому це потрібно? Але нас, збирачів, це не обходило. На те є дизайнери. Кожен виконує своє конкретне завдання, а кінцевий результат – справа начальства. Я не мав підстав нарікати на життя. Але одного зовсім не чудового дня все змінилося…

Бригадир ознайомив нас із дещо незвичайним завданням: цех мав виготовити кібернетичні копії офіцерів охорони Головного палацу еліти. Нашою справою, як завжди, були лише тіла – своєрідні манекени. Згодом їх начиняли «мислячим» електронним начинням інші фахівці – значно вищої кваліфікації. Працювали вони далеко, у спеціальній науково-виробничій зоні, куди простим смертним доступу не було. Та нас, складальників, це не дуже турбувало.     

Але цього разу щось насторожило мене й інших. Хоч ніхто це не висловив уголос,  але ж очі не приховаєш!

Особливо не сподобалось нікому, що слід було давати підписку про нерозголошення. Навіть коли ми складали велику партію збройних кіберів для розгону масових заворушень, такого від нас не вимагали.

– Хто не хоче, може відмовитись від участі в цьому, – промовив бригадир, втупившись у підлогу.

Але кожному було ясно, що тоді доведеться розпрощатися з заводом. Й на що жити?

Всі мовчали, міркуючи. Тим, хто звільниться з такої причини – відмовившись від почесного замовлення, – ніякої соціальної допомоги, певно ж, не дадуть. Отже – пропадай… З другого боку – ті, хто стає причетним до секретів еліти, надто її безпеки,  як правило, довго не живуть. Часу на роздуми було небагато – одна ніч. Наступного дня цех приступив до виконання спецзавдання. Лише двоє молодих робітників, які не мали родин, звільнилися, сподіваючись, що завдяки кваліфікації знайдуть собі нове місце праці. Платню нам підвищили, але ніхто не радів.  Ніби відчували, що доведеться розплачуватись, та не грошима – чимось значно дорожчим…

Хоч і багато надзвичайних секретів у державі, усе ж вони інколи просочуються, мов крізь сито. Наприклад, чийсь син, коли служив у війську, охороняв елітну дачу, чиясь сестра працює в елітній лікарні чи готелі…  Без нас же все одно не обійтися, всіх простих людей автоматами  не заміниш! Поступово стали дізнаватися в нашому краї – він же найближчий до столиці, – що на півострові Мирк, у резиденції ядра еліти, де охоронці були не прості, тричі перевірені, їх стали заміняти на наших біокіберів. А де справжні поділися – хтозна… Може, вони вже у Верхньому світі, в який нам заборонено вірити? І що ж це робиться, що еліта вже не довіряє себе охороняти живим людям?

Пізніше почалось те, що неминуче мало статися: мої колеги один за одним стали зникати. Майже всі ми жили на території, прилеглій до заводу, в трьох сусідніх будинках, отже дізналися про це хутко. Один пішов до лісу збирати поживне коріння й не повернувся, інший, добре вміючи плавати, нібито втопився… Сім'ю майстра цеху всю забрали вночі – вранці сусіди встали, а на дверях вже пломби висять… Ось чому я тут, під землею – бо на поверхні, певно, вже й на мене полюють.

·        Розповідь Нибреса, редактора часопису «Шлях поступу»,
представника департаменту Люігна

В мене все починалось досить безневинно – з того,  що до редакції завітав представник тієї організації, чий подих ми відчуваємо мало не щодня…Вибачте мою трохи дивну для вас мову – за довгі роки  я навчився мислити газетними штампами. Але такі візити  траплялися й раніше. Розмова почалася з того, що, мовляв, наш журнал друкує забагато матеріалів про нерозгадані таємниці природи, серед яких мають місце й репортажі про контакти з прибульцями, які могли бути в далекому минулому…

Я знав, що добродії зі служби безпеки не вірять жодному повідомленню, яке не можна, так би мовити, помацати. Тому не став сперечатися з гостем, лише обережно запитав:

– Хіба це заборонено законом? Адже офіційна наука не відкидає можливості існування інших населених світів. То чому ж їхні представники не могли колись відвідати нас?

Візитер посміхнувся. Від цієї посмішки в мене аж холодний піт виступив:

-   Наука – то одне, політика – дещо інше. Інтереси правлячої еліти вимагають, щоб часопис вмістив низку так званих «скептичних статей».

Він дав мені розглянути одну з них,– автор, між іншим, сховався за псевдонімом, – де були такі слова: «Певно, гості з інших зоряних систем ніколи не відвідували нашу планету й мабуть, ніколи не відвідають».

У моїй душі, панове, піднялася хвиля протесту проти цього безапеляційного твердження. Кому, як не мені, було знати, що протягом трьох поколінь дослідники здобували відомості про палеоконтакт. І в нас, і в Берегових Землях, і на віддалі від моря-озера знайдено матеріальні сліди перебування на планеті істот, які бозна-коли прибули з космічних далей. Деякі з цих свідчень відображено в архіві нашої редакції.

Я цього не сказав, бо збагнув: вони можуть знищити архіви. Коли вже сюди приплітають політику, то розмова зі мною може бути короткою. Аргументом у такому «диспуті» може стати куля, отрута або камінь на голову. 

 Звичайно, я змушений був погодитись на публікацію «скептичних відгуків». А в редакційному портфелі з'явилися ще декілька статей, наданих нам спецслужбою, чиї автори робили основний акцент на колосальних віддалях між зірками та їхніми планетними системами.

«Це ж навіть уявити собі не можна!» – вигукували найняті «скептики». А я, читаючи їхні опуси, думав: «Чому вони гадають – те, що неможливе для нас, недосяжне й для інших?» Адже космічні гості випереджали нас на тисячі й тисячі років науково-технічного розвитку! Звичайно, на своєму довгому шляху вони досягли таких висот, які нам ще й не снилися. Тим більш – нашим далеким пращурам».

Я вірю, що колись настане час, коли й наші нащадки знайдуть спосіб подолати безмежний простір. Отож ми – декілька працівників редакції – тишком порадившись між собою, знайшли певний паліатив:  у тих  двох номерах, де було вміщено «скептичні статті»,  надрукували стандартну фразу: «редакція не завжди поділяє точку зору авторів публікацій». 

А потім я вирішив простежити долю як наших, так і зарубіжних дослідників, які займалися темою палеоконтакту. І виявив жахливу річ: майже всі вони загинули за таємничих обставин в останні чотири роки. Причому це щоразу виглядало як нещасний випадок. Крім того, в зарубіжних виданнях, які мені вдалося добути, поруч із повідомленнями про їхню смерть містились обережні натяки, що, мовляв, «ниточка тягнеться на острів»…  Я зрозумів, куди саме: до наших «охоронців порядку», які виконують наказ еліти: заперечити відомості про палеоконтакт.

Згодом у редакційній пошті почали з'являтися погрозливі листи – чого раніше ніколи не було! Якісь аноніми, нібито чимось обурені, обіцяли підпалити редакцію, вбити працівників.  Я завжди намагався стояти осторонь від політики, але тепер це стало для мене неможливим. Коли вже правлячі кола втручаються навіть у справи сивої давнини, справи журналу кепські. Крім того, мій колишній однокласник, причетний до видавничої справи, якось натякнув,  що наше видання дуже легко закрити, як «недостатньо патріотичне». Ми завжди намагалися писати про весь світ, а не лише про наш острів.

Натяк був досить прозорий. А що буде далі – сумнівів не було. І ось я тут, серед вас…

У підвальному приміщенні на деякий час повисла зловісна тиша. Здавалося, ніби стіни, стеля й підлога просякнуті духом ворожості. Лише тепер дехто цілком відчув задушливу атмосферу, в якій доводилось існувати цілому народу. Раніше її майже не помічали, вважали нібито нормою…А ось тепер враження від щойно почутого склалися у жахливу картину «мирного буття». 

– В якій страшній країні ми живемо, – почувся чийсь розпачливий голос.

– Не країні, а державі, – виправив головуючий. – Країну свою ми любимо, незважаючи ні на що. А ось держава чимдалі викликає тільки ворожість.

– Розуміють, гади, як до них ставляться люди, якщо оточують себе роботами, – мовив Нишурач.

– Що ж, виходить, революція потрібна? – пролунав чийсь голос. Питання було риторичним – адже кожен розумів, що сил на революцію в них не стане.

– Нині революції відбуваються не так, як колись, а шляхом мирних реформ,– спокійно промовив немолодий уже чоловік в одязі механіка.

– А в нас це хіба можливо? – крикнув хтось з останніх рядів.

– Припиніть! –  Головуючий закалатав у старомодний, але вельми переконливий дзвіночок. – Змінити державний лад ми не в змозі, тут нема про що й балакати. Але ми здатні на іншу важливу справу. Правляча верхівка володіє якоюсь важливою таємницею, пов'язаною із стародавніми контактами наших пращурів з прибульцями. Цей секрет так ретельно охороняють, що знищують тих, хто випадково до нього наблизиться. Отже, нам слід вирвати таємницю з їхніх рук, зробити загальним надбанням. Ви згодні зі мною?

– Згодні… Певно, що так…– пролунали тихі голоси.

– Тож поміркуймо, як це зробити. На наступних зборах обговоримо ситуацію…

…Як відомо, під кожним великим містом тягнеться ще одне місто – мережа підземних комунікацій.

Саме вони стали пристановищем підпільників. Ризикуючи бути схопленими спеціальними підрозділами «підземних ловців», окремі групки підпільників пробиралися до центру – туди, де на головній площі столиці височів схожий на гігантську голку корпус Вищої школи еліти.

Зупинились, щоб звіритись із схемою. Нишурач, який був наймолодшим у групі, схвильовано поглядав угору – десь там, над їхніми головами, розташовувався каналізаційний люк, крізь який вони мали здійснити вилазку до лігва ворога. Бо як інакше назвати тих, хто править людьми не по-людськи?

Полізли металевими сходинками вгору. З кожним кроком наростало напруження. Те, що задумали на цей раз, здавалось чистісіньким авантюризмом: захопити живцем одного з тих, хто навчався у цих стінах. Та не будь-кого, а бажано – потомственого номенклатурника, для якого еліта була сім'єю в прямому значенні. Через  «свою людину» – інженера тутешнього гаражного комплексу – дізналися, де саме хто із слухачів Вищої школи ставить свій автомобіль. Принаймні троє з тих, хто був «бажаною здобиччю», зазвичай  зупинялися неподалік непоказної сірої кришки. Але як багато в цій справі випадковостей!

– Тремтиш, хлопче? – Спитав Нишурача старий підпільник, нещодавно призначений командиром бойової групи.

– Намагаюсь не тремтіти, –  чесно відповів той. – Розумію, що інформацію можна здобути лише в н и х…

Кришка піднялася. Нишурач, одягнутий у спецівку, з гайковим ключем у руці, висунув голову, потім, навмисне голосно крекчучи, виліз майже весь.

– Гей, там! Хто дозволив? – суворим тоном гукнув охоронець стоянки.

– Аварія місця не вибирає, – намагаючись говорити байдуже, відповів хлопець. – Не галасуй, бо як сюди лайно полізе, тобі теж дістанеться…

Охоронець, вирячивши очі, схопився за трубку зв'язку.

З одного боку, може, це було й добре – відволікся на хвилину…

Спливали вирішальні секунди. Ось нарешті розчинилися двері голкоподібного корпусу, і з них почали виходити ті, хто завтра мав поповнити лави можновладців. Декому з них послужливо відчиняли дверцята машин особисті шофери. Інші приїхали самі. Тип, який наближався до Нишурача, був саме з таких…

Хлопець одразу впізнав його, бо цього самовпевненого молодика знала з портретів і теленовин уся Киламла. Це був старший син голови адміністрації департаменту, який, звичайно ж, пішов стопами батька. На мить Нишурачеві потьмяніло в очах: він уявив, що з ним можуть зробити, якщо… Але сумніватися було вже пізно. Все одно – місця в колишньому житті для нього вже не лишилось.

– Відкотіть, будь ласка, вашу машину, шановний, – звернувся Нишурач до «об'єкта». – Великий шланг дістати треба – аварія.

Молодий хижак – кандидат до правлячої зграї – виявив пильність. Наблизившись упритул до Нишурача, підозріло спитав:

– Щось твоя пика ніби знайома?

Настав вирішальний момент. З внутрішньої кишені комбінезона Нишурач миттю дістав тоненького балончика, і з нього в ненависні очі вдарив потужний струмінь паралітичного газу. Представник нового покоління еліти став завалюватись набік. 

Підхопивши ворога, хлопець потяг його до відчиненого люка. І вчасно: над майданчиком автостоянки вже загула поліцейська сирена. Почалась метушня: було помічено зникнення одного з слухачів Вищої школи еліти з земної поверхні. 

А під землею, прикриваючи відхід бойової групи, сивий командир спішно заварював каналізаційний люк…

…Допит тривав три години поспіль. Полонений, збагнувши, що йому не загрожує загибель, перейшов на зухвалий тон. Довелось його налякати тортурами, – яких насправді не збиралися застосовувати, – щоб розмова перейшла в інше русло.

– Що ви од мене хочете? – пробурмотів той. – Чому вас хвилюють питання далекого минулого? Ви ж на нелегальному становищі, тож вам про день сьогоднішній слід думати… 

– Не робіть з нас йолопів, – пролунала сувора відповідь. – Саме в минулому ваша каста ховає якусь загадку – настільки важливу, що тих, хто її хоч краєм зачепив, ви знищуєте. Це  багатьом відомо! Ви вже перестали бути людьми, стали хижаками, які гризуть власний народ!

– Це – болюче питання. Злочинців можна знищувати на законних підставах. Гірше із незлочинцями, з тими, хто нічого протизаконного не скоїв. Їх доводиться ліквідовувати так, щоб ніхто й слідів не знайшов.   

– Що він меле? – вереснула Езмукут. – Чи здурів з переляку?

– Та ні, – відповів Нибрес. – В його словах нема людської логіки. Але в державної машини своя логіка, нелюдська.

– Перейдемо до суті справи, – мовив командир. – Розповідай про той секрет, який ви зберігаєте століттями.

-А ви впевнені, що він вам сподобається? – тихо спитав представник молодої еліти. – Коли всі дізнаються про те, що я розповім, вас усі проклянуть!

– Це вже нам вирішувати, розголошувати чи ні. А поки що – розповідай!

– Мене уб'ють свої, якщо я розповім, – пробелькотів той, хто ще вчора почувався одним з «господарів життя».

– А якщо не розкажеш, тебе уб'ємо ми. Вибирай, що для тебе гірше, – сказав сивий командир. – Ми тобі пропонуємо шанс. Розповідаєш, ми тебе викидаємо на поверхню – звичайно, непритомного. Що ти тут набалакав, ніхто не дізнається. Від тебе нам потрібно тільки одне – інформація. Зрозумів?

– Які гарантії, що я залишусь живий?

– Лише наше чесне слово. Ми його дотримуємо, бо ми – люди. Коли ж мовчатимеш – сам знаєш, що буде.

Полонений деякий час сидів заціпенілий. Потім махнув рукою й заговорив.

·        Розповідь Нірока, слухача Вищої
щколи еліти, старости третього курсу

Те, про що я вам розповім, належить знати лише втаємниченим. Втім, я й сам дивуюсь, чому через багато віків надається такого великого значення збереженню секрету, який вже нічого не змінить, навіть коли буде розголошений. Хіба що декого морально травмує…

Це набуло рис легенди, але насправді відбувалося декілька тисячоліть тому, коли Береги Внутрішнього моря ще залишалися дикими й неосвоєними. Не дивно, що ніхто з пращурів людей суходолу не дізнався, як у центр безлюдного острова приземлився космічний апарат  гостей з далеких світів. Вони створили наших далеких предків схожими на людей з Великої Землі, але з іншим набором хромосом.  

– Що значить – створили? – пролунали схвильовані голоси.

– У цьому й полягає суть таємниці, яку берегли багато віків! Прибульці досягли такого високого рівня розвитку, що не тільки створили живі організми з клітин біомаси, а й надали їм здатності продовжувати рід. У цьому вони дорівнялися до міфічних богів.

– Але де ваші докази? – спитав Нишурач. – Де гарантія, що ви не розповідаєте нам чергову казочку – на зразок побрехеньки про щасливе майбутнє?!

– Докази є, але вони зберігаються в сейфах, до яких мають доступ лише окремі обранці. Протягом віків існує спеціально створений корпус Зберігачів знань. Вони зберігають ключі до загадок у спеціальних підвалах, за багатьма засувами – від стародавніх кам'яних до новітніх електронних. Існує диск, зроблений з матеріалу, якого нема й ніколи не було на нашій планеті. Отже, у справжності його можна не сумніватися. Щоправда, я бачив лише голограму. Але текст знаю досконало. Це – угода між прибульцями-творцями й першим поколінням новоствореної еліти. На острові було штучно створено популяцію живих істот з чітко побудованою ієрархією. До речі, цим пояснюється  генетична відмінність  нашого роду від усіх інших людей. Вона потрібна була творцям для чистоти експерименту.   

– Тепер ясно, чому наші пращури мали такі глибокі наукові знання, – задумливо мовив Рупсаг.

– Так, і не тільки. Наша мова, також штучно створена, не має нічого спільного з мовами великого суходолу…

– Ми нині ведемо мову не про це, – різко перебив Ловяд. – Невже не ясно, що система нашого суспільства – нелюдська? Хіба оті богорівні творці не розуміли, що створили деспотію?

– Хтозна, що в них було на думці, – обережно відповів Нірок. – Відомо лише, що ієрархічний поділ був започаткований для зручності управління нами «згори».

Але згодом зв'язок пращурів з творцями перервався. Мабуть, ми ніколи не дізнаємось, що насправді сталося. Можливо, їхня цивілізація загинула…Далі з покоління в покоління еліта вже правила самостійно.  

– Тюремними методами! – ледь стримуючи гнів, мовив один з ватажків підпілля.

– Але чого ви прагнете? – істерично заволав Нірок. – Змінити ж нічого не можна! Державний механізм – все одно, що годинниковий, але заведений на цілі століття!

– Тоді можна зламати цей механізм, хоча б загинувши самим, – почулась сувора відповідь.

…Учасники незвичайного рандеву стояли у величезному підземному залі, де донедавна розміщувався головний державний архів. Тепер більшість матеріалів з нього було вивезено, але в настінних розписах подекуди лишилися «свідоцтва великої епохи». З тугою й жалем розглядали їх присутні, в тому числі й Нишурач, Езмукут, Рупсаг, Ловяд, Нибрес. Зображені на стінах сцени перших перемовин творців з  їхніми «підопічними» – першим поколінням еліти – сумно вражали. Так ось чому «господарі життя» так приховували секрет походження острівної раси! Виявляється, все починалося з пробірок, у яких клекотіла ще неодухотворена біомаса, до якої стараннями кількох поколінь дослідників було «вживлено» інтелект…

 Тишу розірвав тихий, але рішучий голос Нибреса:

-   Подумайте, чи потрібна народові т а к а  правда? – Адже ми – раса штучних створінь! Дізнавшись про це, дехто й жити не захоче, вкоротить собі віку!

-   Дізнатись про таке справді тяжко, – похмуро мовив Ловяд. – Але ж головне зовсім не в тому, звідки ми походимо, а в тому, що живемо не по-людському! Невже ми неспроможні це змінити?

-   Як би там не було, – стиха промовив Нірок, – я твердо вирішив: відтепер я з вами. І я не один такий. Дехто з моїх однокурсників уже розуміє, що вічно правити старими методами не можна. Увесь наш лад прогнив – це очевидно.

-    Що ж до таємниці нашого походження, – підсумував один з ватажків, – її можна буде відкрити пізніше, коли життя зміниться на краще… Нас попереду чекає велика довга праця на цьому шляху…

Вересень – жовтень 2006 р.