Веле ШТИЛВЕЛД, Ігор СОКОЛ: ВІРТУАЛЬНИЙ ПОЛОН, НФ-оповідання

Я з надією дивлюся на поки що мертвий екран дисплея. Поки що… Мине лише декілька хвилин – і я порину в мандри екзотичними захоплюючими світами. У мене відтепер буде багато життів… Недарма уклала контракт з фірмою “Електронік Дрімз”. Недарма купила у кредит не житло, як деякі, а віртуальність. Дехто з моїх подруг вважає мене невдахою. Вони дурні! Ще не розуміють, наскільки я багатша за них. Чого досягли вони в сірому буденному міщанському житті? Подумки перебираю декого з тих хто зверхньо дивиться на мене. Кого з них можна вважати щасливою? Ільзе на 18-му році життя ледь не вкоротила собі віку. Від нещасного кохання. Щоправда, її вчасно витягли із зашморгу. Ось вона – справжня дурепа! Жоден хлопець у світі цього не вартий. Згодом вийшла за Гілберта, який невдовзі почав прикладатися до пляшки і допився до білої гарячки. Може, краще б залишилася самотньою? А ось Бригітта всіх здивувала. Після п’яти років блискучої кар’єри фотомо-делі раптом сіла на голку. Чого їй, здавалося, в житті не вистачало? Віолетта потрапила до хроніки курйозів, бо народила аж трійню. На запитання кореспондента, хто батько малят, відповіла: “Ми не були так близько знайомі”. Коментарі зайві… Мірабель, яка аж 8 дитячих років змарнувала на заняття в музичній школі, стала ветеринаром. Чи варто було просиджувати днями за клавішами, щоб тепер лікувати собак та котів? Правда, на фортепіано все ж таки грає – для гостей, яких запрошує на свята. Нарешті Наташа (саме так її кличуть, на екзотичний слов’янський зразок) витратила всі свої заощадження на придбання шикарного “Мерседесу”. Наївна! Ну кого тепер цим здивуєш? Навіть безробітні витрачають соціальну допомогу на бензин і гасають у пошуках роботи на власних тачках. Тільки й того, що її авто блищить, як різдвяна цяцька. Ні, мої любі, я таки щасливіша за вас усіх. Ви до скону животітимете у своєму задушливому світику, а я… О, в мене буде не одне життя! Різні епохи, різні країни… Ціною жорсткої економії, відмови собі у багатьох благах я придбала квиток у казку. Примара? – скажете ви. Нехай! Але для того, хто їй піддався, цілковита реальність. Тільки одне з’єднуватиме мене із цим убогим світом – потреба в їжі. Але фірма подбала й про це. Час від часу кожному з постійних клієнтів надсилати-меться автоматичною поштою порція синтетичних білків – смачних і поживних. Кажуть, комп’ютер чоловічого роду. В такому разі він – єдиний чоловік у моєму житті, не здатний на зраду. Не те що всі колишні. До біса їх! Ось я вже в кріслі. Одягаю шолом, схожий на водолазний, із непрозорим склом. Вже не бачу навколишнього світу, а скоро й не чутиму його. Введення системи у робочий режим відбувається майже блискавично. Ми з суперкомп’ютером – одне ціле. Тільки клацнути мишею – і вперед! …Навколо чорна порожнеча. Я лечу – або мій дух летить – немов долаючи “американські гірки”, то вгору, то вниз. Поблизу спалахують зорі – жовті, зелені, пурпурові… Ось рука торкається в польоті хвоста комети. Він обдає мене космічним холодом, розсипаючи міріади сліпучо-білих іскор. А он подалі виблискує Сатурн, оточений смугастими кільцями. Тільки руку простягни. Але я не хочу. Шкода, якщо зірветься, впаде у порожнечу. Тож я – володарка простору? Можу рухати планети і зірки?! Своїм могутнім і в той же час невагомим тілом занурююсь у Чумацький шлях, немов у річку. Перевертаюсь, наче в’юнка риба, розбризкую зорі, вони злітаючи танцюють у шаленому хороводі. Звучить чарівна музика небесних сфер. Космічний антураж зникає. Я – на Землі… …сиджу на троні. Ліворуч на дещо вищому троні, оздобленому коштовним камінням – поважний сивобородий чоловік у короні, з жезлом у руці. Він з холодною посмішкою дивиться на пари, які кружляють у танку в просторому залі. Король звертається до мене лагідно, але твердо: – Отже, ти розумієш мене, донечко. Заради великої політики мусиш стати дружиною принца Монтаро. Інтереси держави вимагають цього шлюбу. Що ж, і в принцес свої обов’язки… Проте краєчком колишньої свідомості, яка ще проглядає крізь примарне плетиво казки, пригадую, що для мене нелюбий принц все ж таки кращий, ніж якийсь Джек Сміт з ранчо. …Згодом ми з заморським принцом кружляємо в тронному залі. Численні гості оточують нас з усіх боків, з шанобливими усмішками, у напівпоклоні тиснуться до стін. У жовто-зелених котячих очах Монтаро – хижий вогонь. Втім, хіба він може бути іншим? Адже йому на роду написано бути спадкоємцем могутньої морської держави, де пірати часом стають адміралами… Згадую про море – й раптом відчуваю непоборне бажання опинитися серед розбурханих хвиль. Ледь чутним рухом торкаюся браслета… …і немає навколо ні тронного залу з маркізами і графами, ні мерехтіння свічок у канделябрах, ані сяючого паркету… Є безмежний морський простір, солоний вітер, білі хмарки, чайки, альбатроси… Але цей світ не ідилія. Посе-ред неозорої водної рівнини відбувається кривава битва. Пірати взяли на абордаж купецьке судно. Більшість матросів полягла в нерівному бою. Але на палубі триває бій. Пострілів майже не чути. Коли справа доходить до рукопашного бою, гармати ні до чого. Проте я вже не бачу подробиць бою. Бо я в полоні, в каюті піратського капітана. Він пропонує мені руку і серце. “Міс, ви станете королевою!” Я з погордою відкидаю його пропозицію. Теж мені! Все життя мріяла бути короле-вою піратів! До того ж капітан – убивця мого батька, багатого генуезького купця. Він схиляється у майже дворянському поклоні – чемно, але з гідністю: – Нічого не мав проти вашого батька. Але, коли противник не здається… З вами ж я розмовляю, як джентльмен. – А поводитесь, як розбійник. – Так, я гроза Карибського моря й цим пишаюся! Наступного дня мене залишають на безлюдному острові, щоб я “рік подумала”. Цей своєрідний “джентльмен” наказує надати мені необхідний мінімум речей. Мені його навіть стає шкода. Бідолаха ще не знає, що менш ніж за рік висі-тиме на реї. А я чомусь це знаю… Чи треба докладно описувати самотнє життя на тропічному острові у товаристві декількох папуг, яких я вчила говорити? Риболовля, збирання екзотич-них плодів, плетіння хатини з лози, розмови з пташками… Надто довго пробула у світі без хижаків. І мабуть, тому опинилась там, де їх забагато… Легенький доторк до кнопки на браслеті – я вже в машині, яка щодуху мчить вулицями нічного міста. Нас переслідує поліція. Мої супутники відстрілюються. Я – за кермом. Це виявляється Нью-Йорк 1930 року. Велика Депресія й “сухий закон”. У бу-тлегерських зграях були й дівчата. Я стала одною з них, і бачила, як від полі-цейської кулі загинув мій коханий… Ким я потім тільки не була! Шаманкою червоношкірого племені на Вогненній Землі. Сестрою милосердя під час оборони Севастополя середини ХІХ століття. Виносила поранених з поля бою, і кулі дзижчали біля моєї скроні… Була дружиною одного з сотників хана Батия… І навіть шпигункою у якомусь чудернацькому світі, де Німеччина чомусь поділена на дві держави, які належать до різних військово-політичних блоків… Невже в реальній історії таке було?! Але настала мить, коли все це раптом обірвалося… Тисну на браслет, але переді мною виникають у цілковитій моторошній порожнечі дві гігантські цифри: 77. Чорна сімка і золота сімка завбільшки з висотний будинок. І більш нічого… Поступово з глибин пам’яті зринає спогад про дивні слова: “Дві сімки – фатальні цифри. Сім-сім – кінець гри…” Якої гри?! Невже я грала? Адже я жила! Скажи, всемогутня машино, що означає число 77? “Твій вік”. – Що?! Мені 77 років? Цього просто не може бути! У своїх віртуальних мандрах я завжди була молодою! А головне, хто я? Ким була до початку цього захоплюючого страхіття, цього солодкого кошмару? До чого й до кого саме маю вертатися? ХТО Я ТАКА?!! Я прожила багато життів, та всі вони несправжні! І оце – все?! Сім-сім, я ще не жила по-справжньому! Хочу бути сама собою! Пожалій мене, загадкове сім-сім! Сім-сім… 05.05.2012 р.

Ігор Сокол: Тут стояв час, НФ-оповідання

Ірина Іванюк

Хто з нас впильнує Час на рубежі,

між тим, що є і тим, що завтра буде...

Тобі віддам всі закутки душі,

мій Листопаде, сип же звідусюди!...

Правдивим золотом, найвищих, вічних проб,

вкарбованих у листя - скарби світу...

Повіє вітер,- шлях зітре назад,

щоб Час розбивсь весною білим цвітом.

26.10.2016 р.

*     *     *

Ігор Сокол

• Щоразу, приїжджаючи додому, точніше, до колишнього дому, з далекої столиці, Поліна дивувалась, що годинник на зупиночній платформі  вічно показував двадцять хвилин на третю. Щоб за стільки років не полагодити! Чи не вистачало грошей у місцевому бюджеті, чи начальству просто на все начхати?  Колись це здавалося смішним, тепер стало гидко.

Спустившись із платформи, подумки сама собі докоряла за те, що всі роки після закінчення технікуму – більш ніж чверть віку! – всього двічі побувала в рідному краї, та й то лише на похоронах батька й матері. Але то було з обов’язку, а добровільно її чомусь додому не тягнуло.

Та й тепер особливого бажання не було. Не те щоб не хотілося зустріти далеку родичку, яка по смерті батьків прописалась до їхньої хати – відносини з нею були нейтральні -  але йшла чомусь неохоче й сама це відчувала. Раніш думала, що вираз «ноги не несуть» - вигадка літераторів. Виявилось – ні.

Рухаючись уздовж вулиці, яка вважалась ледь не місцевим Хрещатиком, пригадала віршовані рядки «все тут сіре, жалюгідне, все не варте й п’ятака». Чиї це слова, неважливо, головне – передають суть побаченого.

Перш ніж пройти останній квартал, вирішила випити чашечку кави. За сусіднім столиком маленького кафе сиділи двоє. Один, майже лисий, незважаючи на похмуру погоду, чомусь був у сонячних окулярах. Другий, на голову вищий, мав кошлату шевелюру, вже трохи посивілу. З верхньої кишені його куртки якось кумедно виглядала хустинка – наче на фотознімках давно минулих років. Час від часу лисий діставав солдатську баклагу кольору хакі й щось із неї підливав до кави. Чи то був коньяк, чи самогон – хтозна, але жести в нього були професіональні, видно, звик до подібних процедур. Мимоволі Поліна прислухалась до їхньої розмови.

Оце дивився недавно передачу про таку занедбану державку в горах, на індійсько-китайському кордоні – зветься Королівство Бутан. Там майже нічого не змінилось з часів середньовіччя. Так от мені здається, ми нині перебуваємо в такому собі вітчизняному Бутані. Навіть не знав, що такі закутки ще збереглися. Куди не глянь – післявоєнні злидні та й годі.

Ти сам сказав те, що нам треба. Адже сюжет картини прив’язаний до межі сорокових – п’ятдесятих років.  Отже, зніматимемо тільки тут! Питання можна вважати вирішеним.
Продюсер скаже – нащо так далеко ганяти,  натуру можна знайти й ближче. Дорога недешево обійдеться.

На це можна поглянути інакше; коли й будуть витрати, то лише на прогін туди й назад. Зате не треба будувати декорацій. Де ще таку натуру знайдемо для показу «післявоєнних злиднів»? Куточок, можна сказати, унікальний.

Отже, за успіх справи! – безгучно цокнулись разовими скляночками.

Далі розмова точилась навколо якихось специфічних моментів,  і Поліна втратила інтерес до випадкових сусідів. Лише зрідка ловила фрази про щось знайоме, наприклад:

Тобі, друже, відносно легко – написав собі «накрапає дрібний дощик», а скільки треба поморочитись, щоб той дощик, коли треба накрапав! Погоду на замовлення не зробиш, буває, до трюків треба вдаватись.

Е, не кажи, в нашому сценарному ремеслі свої підводні камені…

Вперше за довгий час вона відчула зацікавлення – адже отак зблизька, за сусіднім столиком,  сценариста й кінорежисера бачила вперше. Що ж, може й добре, що повернулась ненадовго до рідної глушини – у Києві митці поруч ходять, тільки хіба ж їх розрізниш у натовпі?

Встала, подякувала господині кафе й вийшла. До будинку, який колись був рідним, лишалось пройти невеликий квартал. І коли вже побачила знайому темно-зелену хвіртку, збоку раптом почувся хрипкуватий голос:

Кого я бачу, панно Поліно! Рідко ви додому навідуєтесь, вас уже й забувати стали…А я от недавно бачив вашого цуцика – морда в нього якась надто радянська. Я б сказав, є в нього щось од Микитки. Правда, ви молода, цього лідера не застали…Але щось таки є!

Вона добре знала цього хрипуна. Звали його Іштваном, був нібито мадяром з Закарпаття, який відсидів строк  як  дисидент. Тільки незрозуміло інше - якщо він або сидить вдома, або вештається вулицями,  то на які кошти живе й чому його досі не арештували вдруге – за неробство.  Свою нелюбов до «радянщини» він завжди висловлював досить плоскими жартами – як і сьогодні.

Ви гадаєте, це дотепно? Знаєте що? Справжні дисиденти справу роблять. Не знаю точно як, але роблять. А ви тільки базікаєте. Дайте пройти, я з вами розмовляти не бажаю.

Відбарабанила це одним подихом, без емоцій – тільки щоб скоріше відійти геть. І вже коли підходила до будинку, раптом наче блискавка пронизала свідомість: мати колись написала, що Іштван-дисидент дав дуба й проводжали його в останню путь аж п’ятеро, до того ж один з них – дільничний. Та й ця розмова з ним, здається, колись була…Та що ж це коїться?

Намагаючись подолати підсвідомий страх,  відчинила хвіртку й зайшла. Песика, нібито «схожого на Микитку», чомусь не було видно. Пройшла до дверей, відчинила – вони не були замкнені на ключ. В хаті на неї чекав ще один сюрприз: у порожній кімнаті працював допотопний телевізор! Ще в ті, вже далекі роки,  сусід часом жартував: «Ваш ящик  -  довгожитель! До книги рекордів пора вже. Телики стільки не живуть!»

На екрані, звичайно ж, чорно-білому, зявився Брежнєв на трибуні. Спершу подумала, що показують кінохроніку радянських часів, але двічі обійшла кімнату, витерла подекуди пил, подумки здивувалась, що старі ходики ще цокають – їм також чимало літ – а на екрані була та ж картина : шамотів з трибуни генсек-маразматик. Іншим разом це було б смішно. Але, згадавши про зустріч з покійним Іштваном, зіставила два факти й  на душі відчула неприємний холодок. Опустилася в крісло. І вчасно, бо інакше б точно впала.

Двері прочинилися й до кімнати зайшов старший брат Павло, тримаючи в руках  оберемок дров. У цьому не було б нічого дивного, якби не прикрий факт: хлопець загинув в Афганістані. А тут він стояв перед ошелешеною Поліною живий і невдоволено промовив:

А телеграму не могла дати? Завжди приїжджаєш, як сніг на голову.

А…де батьки? – вичавила з себе, намагаючись повірити в реальність того, що відбувається. Що ще залишалось робити?

На роботі, де ж їм бути? Ти там, сестричко, в своєму технарі, здається, не розуму набираєшся, а навпаки, трохи того…- покрутив пальцем біля скроні. – А я узяв відгул, дрова рубаю. – І додав, трохи помовчавши: - Ходімо, допоможеш мені в клуні. Бо там такий завал – чорт ногу зломить. Розібрати треба.

Поліна встала й рушила, мов сновида, услід за братом. Відчула щось подібне до шоку. Емоції притлумилися. У клуні виконувала неважку, але нудну роботу, не відчуваючи нічого. Лише одна думка свердлила мозок: чи не збожеволіла часом? Потім згадала, що божевільні не усвідомлюють свого стану – на душі полегшало. Отже, залишалось тільки одне: вона – в минулому. Але ж мусив відбутись перехід – а його не було. Отак просто йти вулицею й потрапити на багато років назад? У це мало вірилось.

Коли Павло попросив її залізти на драбину й подавати йому з полиці всякий мотлох, який давно слід викинути, вона не могла б пояснити, чому вчинила саме так, а не інакше. Діяла, наче на автопілоті.

Дійшла черга до облупленої дитячої ванночки, на якій знизу ще можна було розібрати слово «раднаргосп». Що це таке, Поліна пам’ятала лише з уроків історії, та й то не дуже чітко. Чомусь ця річ була вщерть наповнена іржавими гайками, гвинтами й підковами, більшість яких годилися лише в металобрухт. Замість того, щоб виймати й подавати їх Павлові, Поліна підсунула ванночку до самого краю полиці і штовхнула вниз, прямо на братову праву ногу. Павло, який такого не очікував, дико скрикнув. А вона стрімко зіскочила з драбини й побігла надвір – викликати «швидку». Й тільки по короткій телефонній розмові збагнула зміст свого вчинку, наче продиктованого їй кимось згори: покалічивши рідного брата, вона тим самим врятувала йому життя, бо до Афганістану він уже точно не потрапить. І, усвідомивши це, вийшовши з телефонної будки – такої ж іржавої й обідраної, як усе навколо, без сил опустилася на дерев’яну лавку…

Вона прийшла до тями на лікарняному ліжку. Спочатку побачила над собою білу стелю, потім, ледь повернувши голову, обличчя старого вусатого лікаря в окулярах. Він привітно всміхнувся:

- Радий вас вітати, Поліно Анатоліївно! Хоч трохи дивно вас так називати, я ж вас пам’ятаю ще школяркою. Довгенько ви були без тями. Може, розкажете, що вас до такого призвело?

Може, й розповіла б, та боюся, що ви мене до дурки одправите, щиро кажучи.
А ви почніть здалеку. Дуже давно не бачились. Як ви жили всі ці роки, як у столиці влаштувались?

Та так, нічого особливого…Робота є – і слава богу. Одруженою ніколи не була, але в мене доросла дочка. В неї вже є хлопець, серйозний, не те що мій колишній. В них справа йде до весілля. А скажіть, лікарю, що зі мною було? Може, я не зовсім здорова?
Та ні, я б сказав, ви в нормі. У вас цілком здоровий організм жінки близько 45 років. Плюс-мінус…

Плюс, - ледь ворухнулись побляклі губи. – Сорок сім.

І, розповівши свою неймовірну історію, з надією запитала:

Скажіть, те, що зі мною сталося, невже сон? Але ж таких снів не буває.

Та ні, справа складніша. Ви довгий час сиділи без тями в кафе напроти вашого дому. Звідти вас ми й забрали. Хтозна, де людська душа блукає, перебуваючи поза тілом? Ваша опинилася у вашому ж тілі, але в минулому, у вашій юності. Значить, так треба було, щоб ви трохи підправили минуле вашої сім’ї. В тому варіанті реальності, що утворився, Павлусь житиме. Я ж його добре пам’ятаю, був у комісії, коли його призивали до війська. Чудовий хлопець був. А тепер можна сказати – є. Тільки не тут.

Не розумію…Як так сталося, що душа помандрувала десь там? Зі мною такого ніколи не було…

Як вам сказати? Відомий такий факт: акторам легше грати людей минулих епох, коли навколо них – обстановка того часу. Скажімо, не асфальт, а бруківка, газові ліхтарі, візники на бричках…А тут у нас, самі бачите, й перевтілюватись особливо не треба. Навколо – атмосфера, я б сказав, пізнього застою. Так що нічого дивного…

…Вагон, ледь погойдуючись, набирав швидкість. Поліна мовчки дивилась у вікно, відчуваючи, що ця її поїздка до краю юності не була марною. Потяг віз її геть від такого рідного й сумного провінційного куточка – на цей раз назавжди.

Червень 2017 р.    

Ігор СОКОЛ: Пастка Хроноса

...Як це принизливо – чекати!

Я сиджу біля дверей кабінету заступника голови Корпусу Розвідників Часу, до якого належу й сам, і чекаю поки мене покличуть на розправу. Що це буде саме розправа, нітрохи не сумніваюся. Причиною є та найзлощасна експедиція до середини ХХ-ого сторіччя. Невже моя провина така велика?

Нарешті двері розчиняються. Не чуючи під собою ніг, переступаю поріг кабінету. Його господар – франкомовний креол-ґвіанець Жозеф Лабрюйєр – дивиться на мене як на безнадійно хворого.

– Ну, що, благодійнику, догрався? Зробив подарунок коханій? Чи хто вона тобі така?

Я страждальницьки дивлюсь на шефа і ледь стримуюсь. Невже з Оксаною Бойко щось негаразд?

– Вона загинула? – тихо питаю я.

– Загинути, то не найгірше, що могло статися в її епоху. Вона жива, але життя ти їй зіпсував. Своєю дурною витівкою, коли порушив інструкцію...

Мені нема чого сказати у відповідь. Я болісно пригадую, з того все почалося. Певно, з того дня, коли декілька запальних розвідників часу вирішили врятувати в Києві звичайного чоловіка, із яким трапилось лихо...

Не буду розповідати, з якої нагоди наші хлопці забралися в 1957-ий рік – це означало б заглибитися в хащі, із яких і не виберешся. Скажу найголовніше: вони удвох бачили, як на розі Хрещатика і вулиці Свердлова передчасно посивілого чоловіка середніх літ, з орденськими планками на грудях, збив автомобіль. Одразу викликали “швидку”, але було запізно...

Нас зовсім не цікавило, хто винен – водій чи пішохід – і чи було водія покарано. Хвилювало інше: хто загиблий? Яку людину втратив світ?

Коли потрібно, ми здобуваємо інформацію, як кажуть, з-під землі – усіма можливими засобами. І на цей раз дізналися...

Колгоспний агроном із Чернігівщини, фронтовик і батько трьох дітей, приїхав до Києва на фахову нараду. Його збила машина. Усе так просто. Була людина і немає. Звичайна буденна трагедія.

Ми заклали його біографічні та психофізіологічні дані до новітнього біокомп’ютера, який вираховує вірогідність подальшої долі, і він, наш електронний Нострадамус, з імовірністю 96,18% видав прогноз: якби не трагічна мить, цей скромний трудівник прожив би майже на сім років більше і помер би навесні 1964-го від серцевого нападу.

Отже світ не перевернеться, не стане в цілому ні кращим, ні гіршим. Але принаймні ще сім років троє дітей матимуть батька.

Ніхто з нас не став би докладати зусиль, щоб відвернути вбивство Юлія Цезаря чи Павла Першого – це змінило б шляхи розвитку великих потужних держав, та й світу в цілому. Але чому б не врятувати одного з тих, кого в середині двадцятого століття називали “гвинтиками”?

Я сідаю в капсулу, зовні схожу на малолітражний автомобільчик. Вона вміє їздити, плавати й літати, але найголовніше – її легкий рух крізь потік часу.

Капсулу герметично зачинено. Я – у кріслі. На мені костюм, пошитий за модою тих часів, в кишенях – майстерно виготовлені підробні документи та справжні грошові знаки. Не можемо ж ми підривати економіку минулого фальшивими грошима?

В голові – ще одна мова інтенсивно вивчена уві сні за допомогою гіпнопедії. Здається, дев’ята.

Протягом мандрівок у часі мені доводилось бути Дітрихом Міллером, Джимом Мітчеллом, Луїджі Паскуаліно, Степаном Варфоломієвим... Цього разу мене звуть Борис Костюк.

Повільно плинуть висотуючи душу секунди. Капсула переміщується в темпоральному полі. Це схоже на космічні перевантаження, але, на мій погляд, ще гірше.

Нарешті тортури скінчено. Дивлюсь на тайм-табло, яке ніколи не помиляється. Воно може геть вийти з ладу, але неправильно показати – ніколи. На ньому чотири рядки цифр: червоні – за християнським календарем, жовті – за іудейським, зелені – за мусульманським, сині – за буддійським. Звертаю увагу на перший рядок – я все ж таки європеєць... Палають рубінові цифри: 06091957. Шосте вересня п’ятдесят сьомого року двадцятого століття.

Тепер капсула починає переміщення в просторі. Хоча вона й оточена захисним полем, але все ж не є цілком невидимою. Її спостерігають астрономи у вигляді сяючого диска.

(Кумедно було читати брошурку, видану наприкінці двадцятого століття. Автор, дійшовши правильного висновку, що ми приходимо з майбутнього, абсолютизував свою гіпотезу – ніби крім нас, ніяких інших НЛО не існує...)

Наблизившись до Києва, капсула – тепер уже цілком невидима – робить посадку в Голосієві між молодих на той час дерев. Через кілька хвилин я – на свіжому повітрі, а мій транспорт – оточений надійним захисним ковпаком. Неможливо ні помітити, ні наблизитись. Звідси до центру міста слід добиратися тролейбусом...

Про мій “подвиг” на розі Хрещатика розповідати не варто. Я врятував агронома аж надто банальним чином, описаним десятки разів: попрохав у нього закурити. (Хоч я ненавиджу тютюн, вважаю куріння дикунською звичкою минулого, але під час експедицій іноді доводиться палити.) Завдяки цьому він зійшов із тротуару на півтори хвилини пізніше і фатальний автомобіль проїхав повз нього.

Зате потім я вперше відчув, що таке ейфорія. Ішов Хрещатиком і моя душа співала: “Я – Розвідник Часу – зберіг життя хорошій людині!”

І мені захотілося відзначити цю подію чимось незвичайним. Уперше за багато років мене тягло на хлоп’ячі витівки. Я майже не приглядався до вуличної архітектури – у такому був стані. А дарма! Та про це потім...

Проте я все ж не міг не помітити, як бідно живуть тут люди! І у крамницях – черги за товаром... Ніхто з моїх сучасників їх не бачив. Уже декілька віків як на Землі про черги забули.

Зайшовши до Пасажу, я одразу зазирнув до магазину іграшок. Один мій приятель має своєрідне хобі – збирає дитячі іграшки різних епох, я вирішив зробити йому приємність.

І ось тут я вперше побачив ту, через яку і вскочив у халепу... Молоденька продавщиця у темно-синьому халаті саме показувала мамі з малюком, як збирати складану пірамідку-жирафа. Я глянув на неї – і забув про всі заумні інструкції, які регламентували мою поведінку в минулому...

Пізніше я вислухав чимало докорів, серед них і такий:

– Що ти знайшов у ній? Так, гарненька, але таких – мільйони. Навіть у тому самому році принаймні тисячі!

Шановні раціоналісти! Хіба особисті симпатії підкоряються логіці?..

– Дівчино, дозвольте пару слів! Я з газети “Зоря Донбасу”, – імпровізую на ходу. (“Ой леле, чи існує така газета?!“) – Хотів би вмістити ваше фото на першій сторінці, якщо ви не проти.

З кишені мого піджака з’являється фотоапарат, який зовні – лише зовні! – виглядає як тутешній “ФЕД”.

Дівчина спантеличена. Її обличчя з маленьким, ледь кирпатим носиком випромінює водночас радість і здивування. У блакитних очах світиться наївність – генетична риса, геть втрачена дівчатами наступних поколінь.

– Мене – в газету?! Ой, яка я рада! Але ж ваша газета в Донбасі...

Відповідаю:

– Якщо київська газета вміщує портрет передової доярки з Полтавщини, то чому б нашим читачам не познайомитись з чарівною працівницею прилавка... як вас, до речі, кличуть?

– Оксана Бойко, – сказала сором’язливо.

– Чудово. Напишемо приблизно так: “Щодня в київському Пасажі Оксана Бойко дарує радість маленьким покупцям”.

Мить – і знімок зроблено. З тією самою іграшкою в руках. Оксана не встигає навіть моргнути.

І через якусь мить, зашарівшись, додає:

– Товаришу кореспондент! А вас як звуть?

– Борис Опанасович Костюк.

– Дуже приємно... Ви не уявляєте, який мені подарунок зробили! Адже сьогодні мій день народження. Двадцять років!

Її досить різко кличуть до підсобки. Вона відмахується:

– Зачекайте хвилинку! – і до мене: – Я вас запрошую в гості. Приходьте на сьому годину. У вас є чим записати адресу?

– Щоб у кореспондента та й не було вічного пера? – я витримую роль до кінця.

– Запишіть: вулиця Хорива, 6, квартира 9. Дзвонити чотири рази.

Я здивований, але намагаюся звести все на жарт:

– Аж чотири? А коли менше, не відчинять?

Тепер уже її черга дивуватися:

– Відчинять, але не я...

“Отже якусь реалію цього світу я не врахував...”

– І останнє запитання: як на такого гостя, як я, подивляться ваші рідні?

Її усмішка вмить зникає.

– Я лишилась сама. Тато загинув на війні, а мами... півтора року, як немає...

– Даруйте, я ж не знав.

– Нічого, приходьте, я чекатиму.

І тут у мені знову прокинувся дослідник. Побувати на дні народження у представниці далекого минулого! Кому таке вдавалося?

Без п’яти сім я вже стояв з квітами й коробкою цукерок біля старого будинку на Подолі.

Зайшов, кинув зацікавлений погляд на двері квартири. Та-а-ак... “Пилипчук – 1 раз; Зільберштейн – 2 раз.; Маслов – 3 раз.; Бойко – 4 раз.”. Он воно що!

Звичайно, я вивчав історію, знаю, що комуналки були породжені небувалим доти соціальним експериментом, складними умовами чергового перехідного періоду і таке інше... але чому було не провести дзвінок до кожної кімнати. Невже ліньки? Мабуть, ніколи не збагну...

Я подзвонив і мені відчинили двоє: Оксана та її подруга Галя, яка подарувала їй від щемсерця “Загублений світ” Конан Дойля з лагідним динозавром на обкладинці.

Мила, наївна епоха, коли книжка, видана на благенькому папері, була пристойним дарунком!

А трохи згодом до нашої компанії доєдналися ще одна дівчина – Вероніка і двоє хлопців: Лю Фа-чун – “майбутній шанхайський меліоратор”, як він сам відрекомендувався, та киянин Гоша.

А далі все злилося в суцільний феєрверк молодих веселощів!

В тісній кімнаті де ми зібралися був представлений весь “музейний комплект” обстановки пересічного житла середини ХХ-го століття і побиті міллю килими з чудернацькими візерунками і масивні довоєнні меблі які майже не залишали місця господарям і набір платівок що бився і одна з них таки тут же розбилася на гепки і неодмінні слоники на шафі а після другого тосту всі перейшли на ти зі мною а потім іменинниця стукала до сусідки (“Обов’язково шматочок торту тьоті Клаві! Вона ж мене завжди запрошує на телевізор!”) і я відчув як це неповторно спілкуватися з поколінням яке дивилося на звичайний телевізор як на диво а згодом платівки Утьосова і Шульженко змінили здобуті бозна-як записи заокеанських ритмів і розсувавши меблі по кутках танцювали рок-н-рол з перекиданням торсів через голову і Вероніка розторощила литками люстру але ніхто не гнівався і всі реготали і були ніби вкрай п’яні й не стільки від вина скільки від відчуття молодості яка долає всі негаразди я навіть забув тоді що значно старший за будь-кого з гурту і відчайдушна Галя шепнула мені на вухо що Лю Фа-чун закоханий у Вероніку і за це його пропісочили на зборах їхнього китайського комсомолу мовляв дружба дружбою а це непатріотично а він її все ж таки не покинув (Бідний Лю! Що на тебе чекає років через дев’ять?) а коли пляшка спорожніла ми грали в “пляшечку” обертаючи її на столі але вже до ладу не пам’ятаю хто з ким цілувався здається кожен з усіма по черзі а ще пізніше Гоша тихо мовив а мені скоро в армію і всі трохи посумували але все ж привітали його (цікаво, із чим?) і пропонували випити щоб добре вслужилося але в кишенях було вже порожньо і тому лише тричі крикнули ура і цим розбудили за стінкою добру тьотю Клаву але вона нам пробачила і нарешті розійшлися хоч нікому не хотілося і погаласували на нічній подільській вулиці, але зовсім трохи й вирушили додому пішки бо транспорт уже спав у парках і мені було так незбагненно чудово як не бувало вже давно і на прощання я сказав Оксані:

– Я покажу тобі майбутнє!

А я такий, що завжди дотримую слова!

Через день я продемонстрував їй капсулу, знявши з неї віртуальний покрив невидимості, і дівчина була вражена й не могла повірити, що це і є “машина часу”. І тоді я запропонував:

– Сідай! Я мушу стартувати зараз, і коли хочеш, візьму тебе із собою. Ти побачиш світ майбутнього. І я поверну тебе в сьогоднішній день, ніби й не буде тих діб, які ми проведемо поспіль. Можеш відмовитись, але збагни: другої нагоди побувати в майбутньому в тебе не буде!

Оксана необачно погодилась. Аби я знав тоді результат...

Вона трохи злякалася, коли настали неприємні хвилини хронопереходу, але загалом трималась непогано.

Пам’ятаю, як отетеріли мої колеги, коли побачили, що в перехідній хронокапсулі я не сам...

Відчинивши люк, я з гідністю відрекомендував її нашому загалу:

– Знайомтеся, це автохтонка середини ХХ-го століття Оксана Бойко з Києва, – промовив я на інтерлінгво, щоб не насторожити дівчину.

Ніби нічого й не сталося! Коли складали для нас – Розвідників Часу – різноманітні кодекси та інструкції, забули туди долучити пункт про заборону привозити гостей “звідти”. Певно, таке нікому й на думку не спадало. А от мені – спало, бо я діяв у любовному трансі.

Вже згодом, за щільно зачиненими дверима, я вислухав чимало неприємних слів, серед яких вираз “з’їхав із глузду” був далеко не найгострішим.

А наступного дня я влаштував для Оксани екскурсію світом майбутнього, будьте певні, за повним обсягом!

...Ми їздили на усіляких видах транспорту яких не було в її епоху ставали на рухомі доріжки і проїхавши пару кварталів зіскакували щоб рушати в іншому напрямку перехоплюючи здивовані погляди сідали у склопластикові жуки-джампери які перетинали величезне місто за декілька спланованих стрибків і тоді вона зойкала і хапала мене в захваті за лікті потім каталися вулицями у двомісних кібер-електрокарах що переміщали нас у будь-якому напрямі і навіть літали на індивідуальних антигравільотах які нагадували зовні крила живого птаха і проносилися над землею у довжелезному гнучкому вагоні монорейки переміщались в багаторівневому інерційному сабвеї швидкість якого була такою що ми час од часу здригалися від дії ефекту часу коли де-інде бачили себе в попередню мить виходили на зупинках десь посеред тайги або джунглів щоб поласувати сибірським морозивом з кедровими горішками чи кейптаунським свіжесеньким джусом із манго чи ківі спускалися на морське дно у прозорому батискафі й бачили морди лютих акул чи напівморок по якому між чудернацькими водоростями пропливали морські зірки гостювали на підводних фермах де вирощувались океанічні їстивності підіймалися на поверхню щоб знову спуститися швидкісним ліфтом у надра згаслих вулканів а ще спостерігали з дирижабля справжнісінький парк юрського періоду де блукали годовані динозаври збирались навіть на відвідини Місяця, але...

Тут я вперше подумав, що це для неї буде занадто.

Зморена Оксана заснула на моєму плечі, коли ми летіли над Атлантикою. А згодом вона влаштувала мені справжній “колоквіум”, який я надовго запам’ятав.

Ми сиділи в досить компактній зручній кімнатці на тридцять сьомому поверсі туристського білдингу поблизу Альп, споглядаючи засніжені вершини. Я вперше у житті перебрав на себе роль чічероне. Мабуть з мене був не такий уже і кепський гід.

Мою гостю цікавило все, вона аж заплуталася у власних запитаннях, і я, намагаючись спрощувати мову, розповідав про досягнення й проблеми своєї епохи.

– Так, наше сьогодення досконаліше за ваше вчора. Це ж аксіома – майбутнє краще минулого...

– Але ваше майбутнє спирається на наше вчора, – захищалась Оксана. – Не так у вас уже ідеально.

– Згоден, Оксанко, і в нас є свої труднощі. Насамперед проблема перенаселення.

Були колись на світі “яйцеголові”, вибач, інакше як дурисвітами тих псевдовчених не назвеш. Вони пророкували що, коли темпи приросту збережуться, кількість людства сягне за сто мільярдів, і люди знищуватимуть одне одного у безперервних війнах. Вони вважали, що будуть зметені з лиця Землі цілі країни, передусім – відсталі.

– Ой, лишенько! То мабуть були не наші радянські вчені. Наші весь час боролися за мир...

– Отож-бо боролися... Насправді ніякої боротьби не сталося взагалі. Людство досить мирно еволюціонувало. Люди самі усвідомили загрозу перенаселення. Адже площа земної поверхні не зростає! Та за сухими демографічними викладками завжди вставала примара голоду. Та ось уже два століття кожна жінка знає: за другу народжену дитину на неї чекає відселення із Землі у космічні каравани...

– А шо воно таке?

– Орбітальні станції підтримки дальніх космічних польотів...

– Справді жорстоко, – вихопилося в неї.

– Можливо, але це краще ніж убивати зайвих... Виняток робиться лише для тих, чия дитина загинула.

– Це розумно. У нас би сказали, гуманно... Але я б мріяла про двійню.

– Що поробиш. Рай на Землі не досяжний. Але з нашого життя назавжди пішли принаймні три речі: війни, голод та епідемії. Ми знищили збудники багатьох небезпечних хвороб, щорічно проводимо з космосу санацію атмосфери, навчилися робити від народження універсальні щеплення, які називають біоблокадою. Медицина досягла величезних успіхів у знищенні раку, лікуванню людських органів і виготовленні штучних. Середня тривалість життя на Землі і в колоземному просторі становить близька ста років... А між цим, зовні старих не побачиш. Кладовища зникли. Земля потрібна живим. Померлих спалюють у крематоріях і попіл висипають у заповідні гаї. Там дбало і затишно. Там і шанують тих, хто жив на Землі колись. Цей свячений ритуал перетворив Землю на охайну зелену планету...

– Досить дивне ставлення до померлих, але мабуть чудове... для нащадків, – невпевнено промовила Оксана.

– Немає тепер і смітників планетарних масштабів. Ще нещодавно їх мали за справжні Клондайки, а сьогодні навіть слово “сміття” зникло із ужитку. Лазерні анігілятори незнищенних відходів сьогодні використовують повсюдно.

– Невже у вашому часі немає вад? – здивувалася дівчина.

– Так, кожна епоха мала свої якщо не вади, то напевне дивацтва. Наприклад, усезагальне носіння перук у ХVІІІ-ому столітті. Нині такою манією є економія місця. Ти ж бачила моє відомче житло? Прокинувся, встав – ліжко склалося, пообідав – стіл сховався. Двері, як у середньовічній Японії, лише розсувні. Вікна – або теж розсувні, або на кшталт ілюмінаторів – це вже кому і як до вподоби...

Виникла пауза.

– До речі, – додав я згодом, – тістечко, що ти тільки-но скуштувала – синтетичне. Воно виготовлено з молекул штучних газів, які конденсувалися у запрограмованому різномаїтті. Такого другого вже не дістанеш. Хоч на молекулу але буде різнитися і смаком, і розміром...

– То виходить, що весь ваш світ – ілюзія, дещо смачна ілюзія, – несподівано засміялася автохтонка.

– Ми тільки частково синтезували наш світ, – заперечив я. – Бо все гарне було в цьому світі і до нас, ми тільки навчилися дбало цим користуватися...

– І взагалі, – докинув я вже на вулиці, – деякі прогнози твоїх сучасників видаються сміховинними.

– Які ж то прогнози?

– Хоча б ті, що стосувалися школи. Дитина не стала додатком до комп’ютера. Техніка при всій своїй досконалості ніколи не замінить учителя. Це по-перше. А по-друге, людина – колективна істота.

– Ой, Борю, ти мене вже втомив, – вигукнула вона, бо ми були вже з нею на ти. Дівчина вже не бажала менторського спілкування. Вона плекала надії на щось феєричне...

І раптом небо над Альпами освітили спалахи салюту, немов різнокольорові букети розсипалися міріадами вогників.

– Із якої нагоди салют? – зацікавлено спитала Оксана.

– Тепер часом буває і без нагоди. Бо було прийнято рішення ООН про знищення бойових запасів землян. До того ж, – я подивився на свій наручний комп’ютайп, – саме сьогодні повернулась експедиція із сузір’я Цефея. Нарешті було встановлено міжзоряний контакт із пращурами людства.

Тут уже її подиву не було меж. Посипався шквал запитань. Довелось дещо пояснити...

Спочатку я розповів про освоєння Сонячної системи, чиї планети стали землянам у пригоді. Бо запаси вугілля і металевих руд на Землі виявилися не вічні. За першими рудокопами прийшли і поселенці. На планетах ближчих до Землі ми видобуваємо метали й мінерали, але не так варварські, як колись у себе. Обов’язково дбаємо і про екологію.

--- То виходить там можна жити?

– Ні, повноцінним життям крім Землі можна жити лише на Марсі, але з часом черга дійде і до інших планет. До речі, на Марсі немає обмежень народжуваності, але самі “марсіяни“ вже дещо різняться від нас. Вони тендітніші, бо там менша сила тяжіння.

...Сила тяжіння самої Оксани була вже відверто звернута на мене...

Величезний натовп бігунів рухався пластиковою доріжкою. Тут були люди різного віку й статі. Видно було, що їм приємно й цікаво. Їхні обличчя випромінювали радість.

– Куди вони біжать? – вигукнула юнка.

– Просто масовий забіг. Планомірна боротьба з гіподинамією. Зараз біжать усі, хто проживає у цьому секторі. За ними побіжать інші....

– Тоді побігли й ми?

– Звичайно.

Ми наздогнали гурт і ніби розчинилися в ньому, а за півгодини зустрілися на перехресті доріжок. Оксана розпашіла, а в її очах сяяли вогники радості.

– У своєму часі я виборола значок ГТО першого ступеня!

...Закінчувався третій день її перебування в моїй епосі, і я шкодував, що не встиг показати так багато.

Наприклад, підводні поселення на дні морів і океанів. Я і сам виріс у такому – під прозорим герметичним ковпаком у Середземному морі. Нас, підводних мешканців, у моєму світі чимало. І не встиг розповісти про соціальні й етичні зрушення. Та хіба все охопиш?..

Я повернув Оксану, як обіцяв, в ту саму добу, із якої ми вирушили в мандрівку Океаном часу. Капсула відчинилися і ми востаннє відверто подивилися одне одному в очі. З її вуст зірвався цілунок. Я його підхопив...

Я попросив Оксану відійти за межі дії коридору Часу. Капсула стартувала, залишивши тамтешню дівчину в Голосіївському парку. Повертався я щасливим – але дещо прорахувався...

І от я знічено втупився в підлогу, не витримавши докірливого погляду Лабрюйєра.

– Скажіть, що з нею сталося? – благально промовив я.

– Твоя знайома – там, у своєму столітті – перебуває у психіатричній клініці. В “дурці”, послуговуючись їхнім жаргоном! За те, що розповідала всім навколо про свої враження від майбутнього. І це при тамтешньому тоталітарному режимі. Тепер розумієш, що ти накоїв?

– Як ви про це дізналися? – помертвілими губами прошепотів я, вже розуміючи, що почув гірку правду.

– А як ти вважаєш, чи могли ми після такого екстраординарного випадку не перевірити його наслідки? Виходить, одного чоловіка у ХХ-ому столітті ти врятував, а дівчині, якій ще жити й жити, змарнував ціле життя. До речі, сукня, придбана нею “тут” за твої тутешні “тери”, потрапила на експертизу. Було встановлено, що такої тканини ніде у світі не виробляють, а один прискіпливий експерт затупив на ній вольфрамові ножиці та так і не розрізав. Він аж вив!..

Я ще нижче схилив голову, бо виправдовуватися було нічим. І справді, індивідуальний пошив у наші часи – практично вічний. Такий одяг з віком трансформується разом із людиною.

...Дошкульні слова падали на мене камінням:

– У нас людина навіть після психічного розладу досить скоро повертається до буття. Та в минулому це була пляма на все життя і зіпсована репутація.

– Але чим завинила Оксана? Адже я лише вивчав її епоху. З боку нашого відомства – цілком штатна ситуація. Тільки-тільки сконав великий керманич Сталін, суспільство відчуло справжню полегкість, а сімдесяті роки із психушками для дисидентів ще не настали... І що такого жахливого в її розповіді? Це ж не оповідки південно-саксонських відьом з початку сімнадцятого століття, коли в нашому відомстві справді, трапилася катастрофа і відбувся перетин двох різних часів. Після того насправді запалало не одне вогнище. А тут тобі єдина людина...

– Стан суспільства тут ні до чого. Її справді мають за божевільну. Усі ознаки агресивно-маніякального синдрому... Якби вона мріяла про майбутнє – це одна справа – може й попала б на диспансерний облік, а от фізичне відчуття віддаленого майбутнього – то зовсім інше... Саме від неї провідні фахівці з радянської психіатрії почали розглядати діагноз “уявного виходу в просторово-часовий коридор”.

Трохи помовчавши, Лабрюйєр додав:

– Хоч ти і якісно виконуєш конкретні завдання, але з Корпусу ми мали тебе відрахувати вже давно. Адже нам заборонено втручання в історію, ту головну, магістральну... А інтимні стосунки з жіноцтвом пересічних часів, то тобі не жарт!

– Ви називаєте поцілунки інтимними стосунками?

– Не прикидайся святим! Ти мабуть не складав заліку з етнопсихології, бо у палких слов’янських народів одними цілунками справа не кінчається... Мабуть тому вони ще й досі завзяті гречкосії. – Лабрюєр усміхнувся.

...Не пам’ятаю, як вийшов із кабінету, яким чином добрався додому. В тому, що в лавах Корпусу Розвідників Часу залишилося мені зоставатися лічені дні, сумнівів не було. За тою ж горезвісною етнопсихологією ця розмова з Лабрюєром була останньою.

Майже фізично я відчув співчуття до тієї дівчини, якій хотів подарувати радість, а приніс лихо.

Звичайно, я міг би застосувати увесь арсенал сучасної мені техніки, шоб вирвати Оксану з божевільні. Але що далі?

Примусити лікарів вважати її у повному глузді я не можу. Відкритися їм – спонукати їх дивитися на мене як на чергового пацієнта. Забрати до себе не мало рації – у мене було своє цілком конкретне особисте життя.

Ні, слід учинити інакше. Я просто “переграю” той день! Буде знайомство в пасажі. Буде ймовірно і день народження. Але не буде ніякої подорожі в майбутнє! Я залишусь для неї кореспондентом Борею Костюком. І колись вишлю їй фотокартку поштою. Без зворотної адреси.

І це треба зробити негайно, поки ще діє моя перепустка мандрівника у Часі...

Цього разу я поринув в автономне плавання самостійно, без дозволу керівництва. Бо такого дозволу і не могло бути. І коли капсула “пливла” крізь Час і Простір, мені було якось особливо погано. Я приписував це своєму знервованому стану, але реальність виявилась набагато гіршою.

Опинившись на Хрещатику, я завмер мов уражений громом: на щоглі перед будинком міської управи майорів величезний жовто-блакитний прапор.

Жовто-блакитний?! В 1957 році?!

Я замружився, вщипнув себе, покрутив головою – мара не зникла. Щоб остаточно впевнитися, що не марю, повільно рушив у напрямку Бессарабки. Так і є! Напроти ринку замість пам’ятника Леніну дзюркоче звичайний собі фонтанчик.

Я знеможено опустився на лавочку. Весь жах того, що сталося поступово доходив до мене. Невже справді це “петля” Просторово-Часового континууму, в якій зрідка і вже назавжди зникали і бувалі часопроходці?!

Завжди, коли хто-небудь вирушав у заплановану мандрівку Часом, все програмно-технічне забезпечення нашого відомства працювало на прохідця. Цього разу страховки в мене не було. Тому мене насправді занесло до іншої реальності.

Здерев’янілими ногами якось дістався до іграшкового магазину. І з’ясував те, що підозрював: Оксана Бойко тут ніколи не працювала. І в будинку на Хоривій усі мешканці були інші...

Мов очманілий я кинувся назад до Голосієва, і тут на мене чекала нова скрута: капсула зникла, ніби ніколи її й не було. Кишеньковий індикатор, замаскований під звичайне “вічне перо”, який справно віднаходив капсулу навіть у гірському завалі, зараз був незворушний. Більш того, його вічко почало згасати, доки зовсім не зникло. Тепер у мене в руці була просто недорога авторучка.

І досі не знаю, що тоді відбулося: самоліквідація реквізитів блукальця в часі з причини просторово-часового завихрення чи покарання з боку мого керівництва? Адже я порушив Кодекс, на святість якого вони молилися – кодекс “прохідця Часу”...

Отже тепер я довічний бранець чужого мені світу. І до того ж не пристосований до тамтешнього життя, бо навіть документи й банкноти паралельної реальності тут – лише папірці.

Добре, що в запасі мав транквілізатори. Вживши подвійну дозу, я почвалав до центру міста. Уздрівши першу-ліпшу книгарню, попрохав політичну мапу. Мені її подали без здивування.

Найперше кинув погляд на Східну Європу: Латвія, Росія, Грузія... Отже тут розпад Радянського Союзу вже відбувся... Поряд зі мною на книжковій полиці я побачив брошуру про запуск першого штучного супутника Землі росіянами у співпраці із французами та англійцями.

Знов глянув на карту: Крим у цьому світі російський, проте Кубань українська, а в Середній Азії – Федерація Туркестан із столицею в Самарканді.

Я вийшов на вулицю...

Вже не пригадую, як довго я сидів то у цілковитій прострації, то розміковуючи, як бути далі, то провалюючись у вир переживань, які не переповісти словами. Адже сюди я потрапив на-зав-жди!

Промайнула навіть думка накласти на себе руки. Але як з’явилася, так і зникла. Я мав пристати на пропозицію вижити...

Згодом, знищивши непотрібні тут паспорт і гроші, зайшов до поліційного околотку... Наплів поліціянтам про свою дивну репатріацію з Аргентини в якості стюарда на океанському лайнері “Дайнамік”, і про те, що як тільки ступив на рідну землю, в мене в Одеському порту вкрали барсетку з документами, поки з’ясовував що й до чого – лайнер з порту пішов... А попутками дістався до Києва, бо вирішив назавжди залишитися на історичній Батьківщині.

Що й казати, патріота з мене не зробили, а направили у табір для нелегалів, аж доки з Аргентини не прийшло повідомлення, що саме мої документи нещодавно втрачені. Досі не розумію, може то було кимось навмисно сплановано...

Відтоді минуло два роки. Я живу в Києві. Працюю на метвиробному заводі. Починав як робітник, але зі знаннями мого часу швидко дійшов до посади начальника цеху. Усі чомусь вважають, що в мене вища фахова освіта, а я не заперечую.

Тепер я непогано заробляю, за давньою звичкою “часопрохідця” багато мандрую. Кордони у цьому світі прозорі, а ось гроші обмінюю: українські карбованці на російські рублі. Часто наїжджаю до столиці Росії – Петрограда, в якому була підписана Хартія про незалежну Україну ще в 1918 році самим Троцьким. Але пам’ятників Троцькому в Росії не ставлять. Він сам це заборонив ще за життя. А от Сталін помер в еміграції...

В мене з’явилися нові друзі, і вони радять мені подумати про одруження, адже мені... сам не знаю скільки років. Може б я вже зважився на цей важливий життєвий крок, якби перед очима не вставав образ тієї, заради якої я припустився рокової помилки, і кого щоденно шукаю у цьому світі. Але ж я казав, що тутешні кордони прозорі. Вона вже давно могла вийти заміж і поїхати звідсіля...

Березень 2001 р.