Веле ШТИЛВЕЛД, Ігор СОКОЛ: ВІРТУАЛЬНИЙ ПОЛОН, НФ-оповідання

Я з надією дивлюся на поки що мертвий екран дисплея. Поки що… Мине лише декілька хвилин – і я порину в мандри екзотичними захоплюючими світами. У мене відтепер буде багато життів… Недарма уклала контракт з фірмою “Електронік Дрімз”. Недарма купила у кредит не житло, як деякі, а віртуальність. Дехто з моїх подруг вважає мене невдахою. Вони дурні! Ще не розуміють, наскільки я багатша за них. Чого досягли вони в сірому буденному міщанському житті? Подумки перебираю декого з тих хто зверхньо дивиться на мене. Кого з них можна вважати щасливою? Ільзе на 18-му році життя ледь не вкоротила собі віку. Від нещасного кохання. Щоправда, її вчасно витягли із зашморгу. Ось вона – справжня дурепа! Жоден хлопець у світі цього не вартий. Згодом вийшла за Гілберта, який невдовзі почав прикладатися до пляшки і допився до білої гарячки. Може, краще б залишилася самотньою? А ось Бригітта всіх здивувала. Після п’яти років блискучої кар’єри фотомо-делі раптом сіла на голку. Чого їй, здавалося, в житті не вистачало? Віолетта потрапила до хроніки курйозів, бо народила аж трійню. На запитання кореспондента, хто батько малят, відповіла: “Ми не були так близько знайомі”. Коментарі зайві… Мірабель, яка аж 8 дитячих років змарнувала на заняття в музичній школі, стала ветеринаром. Чи варто було просиджувати днями за клавішами, щоб тепер лікувати собак та котів? Правда, на фортепіано все ж таки грає – для гостей, яких запрошує на свята. Нарешті Наташа (саме так її кличуть, на екзотичний слов’янський зразок) витратила всі свої заощадження на придбання шикарного “Мерседесу”. Наївна! Ну кого тепер цим здивуєш? Навіть безробітні витрачають соціальну допомогу на бензин і гасають у пошуках роботи на власних тачках. Тільки й того, що її авто блищить, як різдвяна цяцька. Ні, мої любі, я таки щасливіша за вас усіх. Ви до скону животітимете у своєму задушливому світику, а я… О, в мене буде не одне життя! Різні епохи, різні країни… Ціною жорсткої економії, відмови собі у багатьох благах я придбала квиток у казку. Примара? – скажете ви. Нехай! Але для того, хто їй піддався, цілковита реальність. Тільки одне з’єднуватиме мене із цим убогим світом – потреба в їжі. Але фірма подбала й про це. Час від часу кожному з постійних клієнтів надсилати-меться автоматичною поштою порція синтетичних білків – смачних і поживних. Кажуть, комп’ютер чоловічого роду. В такому разі він – єдиний чоловік у моєму житті, не здатний на зраду. Не те що всі колишні. До біса їх! Ось я вже в кріслі. Одягаю шолом, схожий на водолазний, із непрозорим склом. Вже не бачу навколишнього світу, а скоро й не чутиму його. Введення системи у робочий режим відбувається майже блискавично. Ми з суперкомп’ютером – одне ціле. Тільки клацнути мишею – і вперед! …Навколо чорна порожнеча. Я лечу – або мій дух летить – немов долаючи “американські гірки”, то вгору, то вниз. Поблизу спалахують зорі – жовті, зелені, пурпурові… Ось рука торкається в польоті хвоста комети. Він обдає мене космічним холодом, розсипаючи міріади сліпучо-білих іскор. А он подалі виблискує Сатурн, оточений смугастими кільцями. Тільки руку простягни. Але я не хочу. Шкода, якщо зірветься, впаде у порожнечу. Тож я – володарка простору? Можу рухати планети і зірки?! Своїм могутнім і в той же час невагомим тілом занурююсь у Чумацький шлях, немов у річку. Перевертаюсь, наче в’юнка риба, розбризкую зорі, вони злітаючи танцюють у шаленому хороводі. Звучить чарівна музика небесних сфер. Космічний антураж зникає. Я – на Землі… …сиджу на троні. Ліворуч на дещо вищому троні, оздобленому коштовним камінням – поважний сивобородий чоловік у короні, з жезлом у руці. Він з холодною посмішкою дивиться на пари, які кружляють у танку в просторому залі. Король звертається до мене лагідно, але твердо: – Отже, ти розумієш мене, донечко. Заради великої політики мусиш стати дружиною принца Монтаро. Інтереси держави вимагають цього шлюбу. Що ж, і в принцес свої обов’язки… Проте краєчком колишньої свідомості, яка ще проглядає крізь примарне плетиво казки, пригадую, що для мене нелюбий принц все ж таки кращий, ніж якийсь Джек Сміт з ранчо. …Згодом ми з заморським принцом кружляємо в тронному залі. Численні гості оточують нас з усіх боків, з шанобливими усмішками, у напівпоклоні тиснуться до стін. У жовто-зелених котячих очах Монтаро – хижий вогонь. Втім, хіба він може бути іншим? Адже йому на роду написано бути спадкоємцем могутньої морської держави, де пірати часом стають адміралами… Згадую про море – й раптом відчуваю непоборне бажання опинитися серед розбурханих хвиль. Ледь чутним рухом торкаюся браслета… …і немає навколо ні тронного залу з маркізами і графами, ні мерехтіння свічок у канделябрах, ані сяючого паркету… Є безмежний морський простір, солоний вітер, білі хмарки, чайки, альбатроси… Але цей світ не ідилія. Посе-ред неозорої водної рівнини відбувається кривава битва. Пірати взяли на абордаж купецьке судно. Більшість матросів полягла в нерівному бою. Але на палубі триває бій. Пострілів майже не чути. Коли справа доходить до рукопашного бою, гармати ні до чого. Проте я вже не бачу подробиць бою. Бо я в полоні, в каюті піратського капітана. Він пропонує мені руку і серце. “Міс, ви станете королевою!” Я з погордою відкидаю його пропозицію. Теж мені! Все життя мріяла бути короле-вою піратів! До того ж капітан – убивця мого батька, багатого генуезького купця. Він схиляється у майже дворянському поклоні – чемно, але з гідністю: – Нічого не мав проти вашого батька. Але, коли противник не здається… З вами ж я розмовляю, як джентльмен. – А поводитесь, як розбійник. – Так, я гроза Карибського моря й цим пишаюся! Наступного дня мене залишають на безлюдному острові, щоб я “рік подумала”. Цей своєрідний “джентльмен” наказує надати мені необхідний мінімум речей. Мені його навіть стає шкода. Бідолаха ще не знає, що менш ніж за рік висі-тиме на реї. А я чомусь це знаю… Чи треба докладно описувати самотнє життя на тропічному острові у товаристві декількох папуг, яких я вчила говорити? Риболовля, збирання екзотич-них плодів, плетіння хатини з лози, розмови з пташками… Надто довго пробула у світі без хижаків. І мабуть, тому опинилась там, де їх забагато… Легенький доторк до кнопки на браслеті – я вже в машині, яка щодуху мчить вулицями нічного міста. Нас переслідує поліція. Мої супутники відстрілюються. Я – за кермом. Це виявляється Нью-Йорк 1930 року. Велика Депресія й “сухий закон”. У бу-тлегерських зграях були й дівчата. Я стала одною з них, і бачила, як від полі-цейської кулі загинув мій коханий… Ким я потім тільки не була! Шаманкою червоношкірого племені на Вогненній Землі. Сестрою милосердя під час оборони Севастополя середини ХІХ століття. Виносила поранених з поля бою, і кулі дзижчали біля моєї скроні… Була дружиною одного з сотників хана Батия… І навіть шпигункою у якомусь чудернацькому світі, де Німеччина чомусь поділена на дві держави, які належать до різних військово-політичних блоків… Невже в реальній історії таке було?! Але настала мить, коли все це раптом обірвалося… Тисну на браслет, але переді мною виникають у цілковитій моторошній порожнечі дві гігантські цифри: 77. Чорна сімка і золота сімка завбільшки з висотний будинок. І більш нічого… Поступово з глибин пам’яті зринає спогад про дивні слова: “Дві сімки – фатальні цифри. Сім-сім – кінець гри…” Якої гри?! Невже я грала? Адже я жила! Скажи, всемогутня машино, що означає число 77? “Твій вік”. – Що?! Мені 77 років? Цього просто не може бути! У своїх віртуальних мандрах я завжди була молодою! А головне, хто я? Ким була до початку цього захоплюючого страхіття, цього солодкого кошмару? До чого й до кого саме маю вертатися? ХТО Я ТАКА?!! Я прожила багато життів, та всі вони несправжні! І оце – все?! Сім-сім, я ще не жила по-справжньому! Хочу бути сама собою! Пожалій мене, загадкове сім-сім! Сім-сім… 05.05.2012 р.