Ігор Сокол: Тут стояв час, НФ-оповідання

Ірина Іванюк

Хто з нас впильнує Час на рубежі,

між тим, що є і тим, що завтра буде...

Тобі віддам всі закутки душі,

мій Листопаде, сип же звідусюди!...

Правдивим золотом, найвищих, вічних проб,

вкарбованих у листя - скарби світу...

Повіє вітер,- шлях зітре назад,

щоб Час розбивсь весною білим цвітом.

26.10.2016 р.

*     *     *

Ігор Сокол

• Щоразу, приїжджаючи додому, точніше, до колишнього дому, з далекої столиці, Поліна дивувалась, що годинник на зупиночній платформі  вічно показував двадцять хвилин на третю. Щоб за стільки років не полагодити! Чи не вистачало грошей у місцевому бюджеті, чи начальству просто на все начхати?  Колись це здавалося смішним, тепер стало гидко.

Спустившись із платформи, подумки сама собі докоряла за те, що всі роки після закінчення технікуму – більш ніж чверть віку! – всього двічі побувала в рідному краї, та й то лише на похоронах батька й матері. Але то було з обов’язку, а добровільно її чомусь додому не тягнуло.

Та й тепер особливого бажання не було. Не те щоб не хотілося зустріти далеку родичку, яка по смерті батьків прописалась до їхньої хати – відносини з нею були нейтральні -  але йшла чомусь неохоче й сама це відчувала. Раніш думала, що вираз «ноги не несуть» - вигадка літераторів. Виявилось – ні.

Рухаючись уздовж вулиці, яка вважалась ледь не місцевим Хрещатиком, пригадала віршовані рядки «все тут сіре, жалюгідне, все не варте й п’ятака». Чиї це слова, неважливо, головне – передають суть побаченого.

Перш ніж пройти останній квартал, вирішила випити чашечку кави. За сусіднім столиком маленького кафе сиділи двоє. Один, майже лисий, незважаючи на похмуру погоду, чомусь був у сонячних окулярах. Другий, на голову вищий, мав кошлату шевелюру, вже трохи посивілу. З верхньої кишені його куртки якось кумедно виглядала хустинка – наче на фотознімках давно минулих років. Час від часу лисий діставав солдатську баклагу кольору хакі й щось із неї підливав до кави. Чи то був коньяк, чи самогон – хтозна, але жести в нього були професіональні, видно, звик до подібних процедур. Мимоволі Поліна прислухалась до їхньої розмови.

Оце дивився недавно передачу про таку занедбану державку в горах, на індійсько-китайському кордоні – зветься Королівство Бутан. Там майже нічого не змінилось з часів середньовіччя. Так от мені здається, ми нині перебуваємо в такому собі вітчизняному Бутані. Навіть не знав, що такі закутки ще збереглися. Куди не глянь – післявоєнні злидні та й годі.

Ти сам сказав те, що нам треба. Адже сюжет картини прив’язаний до межі сорокових – п’ятдесятих років.  Отже, зніматимемо тільки тут! Питання можна вважати вирішеним.
Продюсер скаже – нащо так далеко ганяти,  натуру можна знайти й ближче. Дорога недешево обійдеться.

На це можна поглянути інакше; коли й будуть витрати, то лише на прогін туди й назад. Зате не треба будувати декорацій. Де ще таку натуру знайдемо для показу «післявоєнних злиднів»? Куточок, можна сказати, унікальний.

Отже, за успіх справи! – безгучно цокнулись разовими скляночками.

Далі розмова точилась навколо якихось специфічних моментів,  і Поліна втратила інтерес до випадкових сусідів. Лише зрідка ловила фрази про щось знайоме, наприклад:

Тобі, друже, відносно легко – написав собі «накрапає дрібний дощик», а скільки треба поморочитись, щоб той дощик, коли треба накрапав! Погоду на замовлення не зробиш, буває, до трюків треба вдаватись.

Е, не кажи, в нашому сценарному ремеслі свої підводні камені…

Вперше за довгий час вона відчула зацікавлення – адже отак зблизька, за сусіднім столиком,  сценариста й кінорежисера бачила вперше. Що ж, може й добре, що повернулась ненадовго до рідної глушини – у Києві митці поруч ходять, тільки хіба ж їх розрізниш у натовпі?

Встала, подякувала господині кафе й вийшла. До будинку, який колись був рідним, лишалось пройти невеликий квартал. І коли вже побачила знайому темно-зелену хвіртку, збоку раптом почувся хрипкуватий голос:

Кого я бачу, панно Поліно! Рідко ви додому навідуєтесь, вас уже й забувати стали…А я от недавно бачив вашого цуцика – морда в нього якась надто радянська. Я б сказав, є в нього щось од Микитки. Правда, ви молода, цього лідера не застали…Але щось таки є!

Вона добре знала цього хрипуна. Звали його Іштваном, був нібито мадяром з Закарпаття, який відсидів строк  як  дисидент. Тільки незрозуміло інше - якщо він або сидить вдома, або вештається вулицями,  то на які кошти живе й чому його досі не арештували вдруге – за неробство.  Свою нелюбов до «радянщини» він завжди висловлював досить плоскими жартами – як і сьогодні.

Ви гадаєте, це дотепно? Знаєте що? Справжні дисиденти справу роблять. Не знаю точно як, але роблять. А ви тільки базікаєте. Дайте пройти, я з вами розмовляти не бажаю.

Відбарабанила це одним подихом, без емоцій – тільки щоб скоріше відійти геть. І вже коли підходила до будинку, раптом наче блискавка пронизала свідомість: мати колись написала, що Іштван-дисидент дав дуба й проводжали його в останню путь аж п’ятеро, до того ж один з них – дільничний. Та й ця розмова з ним, здається, колись була…Та що ж це коїться?

Намагаючись подолати підсвідомий страх,  відчинила хвіртку й зайшла. Песика, нібито «схожого на Микитку», чомусь не було видно. Пройшла до дверей, відчинила – вони не були замкнені на ключ. В хаті на неї чекав ще один сюрприз: у порожній кімнаті працював допотопний телевізор! Ще в ті, вже далекі роки,  сусід часом жартував: «Ваш ящик  -  довгожитель! До книги рекордів пора вже. Телики стільки не живуть!»

На екрані, звичайно ж, чорно-білому, зявився Брежнєв на трибуні. Спершу подумала, що показують кінохроніку радянських часів, але двічі обійшла кімнату, витерла подекуди пил, подумки здивувалась, що старі ходики ще цокають – їм також чимало літ – а на екрані була та ж картина : шамотів з трибуни генсек-маразматик. Іншим разом це було б смішно. Але, згадавши про зустріч з покійним Іштваном, зіставила два факти й  на душі відчула неприємний холодок. Опустилася в крісло. І вчасно, бо інакше б точно впала.

Двері прочинилися й до кімнати зайшов старший брат Павло, тримаючи в руках  оберемок дров. У цьому не було б нічого дивного, якби не прикрий факт: хлопець загинув в Афганістані. А тут він стояв перед ошелешеною Поліною живий і невдоволено промовив:

А телеграму не могла дати? Завжди приїжджаєш, як сніг на голову.

А…де батьки? – вичавила з себе, намагаючись повірити в реальність того, що відбувається. Що ще залишалось робити?

На роботі, де ж їм бути? Ти там, сестричко, в своєму технарі, здається, не розуму набираєшся, а навпаки, трохи того…- покрутив пальцем біля скроні. – А я узяв відгул, дрова рубаю. – І додав, трохи помовчавши: - Ходімо, допоможеш мені в клуні. Бо там такий завал – чорт ногу зломить. Розібрати треба.

Поліна встала й рушила, мов сновида, услід за братом. Відчула щось подібне до шоку. Емоції притлумилися. У клуні виконувала неважку, але нудну роботу, не відчуваючи нічого. Лише одна думка свердлила мозок: чи не збожеволіла часом? Потім згадала, що божевільні не усвідомлюють свого стану – на душі полегшало. Отже, залишалось тільки одне: вона – в минулому. Але ж мусив відбутись перехід – а його не було. Отак просто йти вулицею й потрапити на багато років назад? У це мало вірилось.

Коли Павло попросив її залізти на драбину й подавати йому з полиці всякий мотлох, який давно слід викинути, вона не могла б пояснити, чому вчинила саме так, а не інакше. Діяла, наче на автопілоті.

Дійшла черга до облупленої дитячої ванночки, на якій знизу ще можна було розібрати слово «раднаргосп». Що це таке, Поліна пам’ятала лише з уроків історії, та й то не дуже чітко. Чомусь ця річ була вщерть наповнена іржавими гайками, гвинтами й підковами, більшість яких годилися лише в металобрухт. Замість того, щоб виймати й подавати їх Павлові, Поліна підсунула ванночку до самого краю полиці і штовхнула вниз, прямо на братову праву ногу. Павло, який такого не очікував, дико скрикнув. А вона стрімко зіскочила з драбини й побігла надвір – викликати «швидку». Й тільки по короткій телефонній розмові збагнула зміст свого вчинку, наче продиктованого їй кимось згори: покалічивши рідного брата, вона тим самим врятувала йому життя, бо до Афганістану він уже точно не потрапить. І, усвідомивши це, вийшовши з телефонної будки – такої ж іржавої й обідраної, як усе навколо, без сил опустилася на дерев’яну лавку…

Вона прийшла до тями на лікарняному ліжку. Спочатку побачила над собою білу стелю, потім, ледь повернувши голову, обличчя старого вусатого лікаря в окулярах. Він привітно всміхнувся:

- Радий вас вітати, Поліно Анатоліївно! Хоч трохи дивно вас так називати, я ж вас пам’ятаю ще школяркою. Довгенько ви були без тями. Може, розкажете, що вас до такого призвело?

Може, й розповіла б, та боюся, що ви мене до дурки одправите, щиро кажучи.
А ви почніть здалеку. Дуже давно не бачились. Як ви жили всі ці роки, як у столиці влаштувались?

Та так, нічого особливого…Робота є – і слава богу. Одруженою ніколи не була, але в мене доросла дочка. В неї вже є хлопець, серйозний, не те що мій колишній. В них справа йде до весілля. А скажіть, лікарю, що зі мною було? Може, я не зовсім здорова?
Та ні, я б сказав, ви в нормі. У вас цілком здоровий організм жінки близько 45 років. Плюс-мінус…

Плюс, - ледь ворухнулись побляклі губи. – Сорок сім.

І, розповівши свою неймовірну історію, з надією запитала:

Скажіть, те, що зі мною сталося, невже сон? Але ж таких снів не буває.

Та ні, справа складніша. Ви довгий час сиділи без тями в кафе напроти вашого дому. Звідти вас ми й забрали. Хтозна, де людська душа блукає, перебуваючи поза тілом? Ваша опинилася у вашому ж тілі, але в минулому, у вашій юності. Значить, так треба було, щоб ви трохи підправили минуле вашої сім’ї. В тому варіанті реальності, що утворився, Павлусь житиме. Я ж його добре пам’ятаю, був у комісії, коли його призивали до війська. Чудовий хлопець був. А тепер можна сказати – є. Тільки не тут.

Не розумію…Як так сталося, що душа помандрувала десь там? Зі мною такого ніколи не було…

Як вам сказати? Відомий такий факт: акторам легше грати людей минулих епох, коли навколо них – обстановка того часу. Скажімо, не асфальт, а бруківка, газові ліхтарі, візники на бричках…А тут у нас, самі бачите, й перевтілюватись особливо не треба. Навколо – атмосфера, я б сказав, пізнього застою. Так що нічого дивного…

…Вагон, ледь погойдуючись, набирав швидкість. Поліна мовчки дивилась у вікно, відчуваючи, що ця її поїздка до краю юності не була марною. Потяг віз її геть від такого рідного й сумного провінційного куточка – на цей раз назавжди.

Червень 2017 р.