Я перебуваю тут вже понад чотири години. Насолоджуюсь кожною миттю спокою на березі невеликої тихої річки, що тече у зелених берегах. У моїй руці – тоненький довгий прутик, який зветься тут "вудкою". На кінчику зовсім тонесенької нитки, зануреної у воду – чиєсь життя.
Такої самої істоти, як ті, що ходять берегом. Ба, ні – не зовсім такої. Ті, що на горі – тут господарі. Вони вважають себе королями планети. Мають право ловити й поїдати або використовувати для інших цілей дрібних тваринок, які населяють повітря, воду й землю. Нині я – один з таких «володарів», хоча це й ненадовго…
Відчуваю тихий рух у воді. Смикається поплавець. Мить терпіння – і я точним рухом вихоплюю з води гачок, на якому б’ється у відчайдушних корчах живе створіння.
Срібна луска віддзеркалює промені місцевого світила. Малий водний абориген, якого тут кличуть рибою, – моя здобич. Створений для життя у воді, на суходолі він стає геть безпорадним.
Ми надто різні. ІІроте і раніше в якій тільки шкурі не доводилося мені бувати! Я розумію багатьох живих істот – якщо не їхню мову, то порухи душі. Й нині мені здається, що в круглих непорушних риб’ячих очах – передсмертна туга. Водний мешканець ніби знає, що його земне існування закінчується...
…І незважаючи на це, істота опиняється там, де має бути – в моєму плетеному кошику. Не те, щоб я зовсім не жалів беззахисне створіння, просто я виконую один з багатьох обрядів, які раніш творив покійний господар мого тіла.
Тут не можна надто вирізнятися з-поміж інших – це не пробачається нікому. Дивна річ – тутешні аборигени мають індивідуальність, але намагаються її приховати – інакше недалеко й до будинку, який тут зазвичай кличуть «жовтим». Краще вже бути як усі…
Пам’ять, якою я тепер володію, підказує, що листоноша Томас був рибалкою-аматором. Свій єдиний вільний день у тижні він проводив саме тут – на річці, у місцині, яка здавна закріпилась як його. Це для мене дивно, та що поробиш? Адже ніхто не мусить знати, що Томаса вже нема, а я – спадкоємець, що володіє худим довготелесим тілом і частково – душею.
Частково – бо в душі мешканців чужого світу завжди багато незрозумілого. Це – неминуче. Та на відміну від самотнього листоноші, я чітко знаю – кожен день у цьому гостинному світі може стати для мне останнім…
…Я пригадую, як усе почалося…
Був грозовий день. Це вже тепер, заволодівши пам’яттю того, хто мене прихистив у своєму недовговічному тілі, я знаю, що таке «гроза». Там, звідки я родом, – гроз не буває... Як і багато чого іншого.
Злива почалася зненацька. Коли листоноша Томас прямував до сусіднього села, осідлавши кумедний пристрій, який тут назвали велосипедом, посеред рівного, як стіл, поля, метал притягнув до себе блискавку. Вогненна стріла прошила наскрізь жалюгідне створіння, й поступово, по краплині, з нього вийшло те невловиме, що тут називають «душею». Але водночас, разом із небесним жаром блискавки, до тіла увійшла моя суть.
Коли за годину листоноша оклигав і здивовано розглядав свої долоні ніби не вірячи, що після зіткнення з «т а к и м» можна вижити, це був уже не зовсім він, хоча й не тільки я.
Наші душі, коли можна так висловитись, перемішалися. Й відтепер почалось моє життя в цьому чудовому світі, який я вже встиг полюбити. Віднині Томасові звички стали моїми. У тому числі й звичка рибалити в неділю. Тепер я вже здогадуюсь, що для тих, хто населяє цей світ, рибалка – лише забава. Час, коли таким чином здобували собі поживу, давно минув…
Незбагненним для мене, що володіє іншими каналами зв’язку, й досі лишається місцевий звичай обмінюватись посланнями, написаними на клаптиках тоненького матеріалу, що зветься тут папером. Щоправда, цей спосіб розмови на віддалі не всім доступний – багато місцевих створінь не вміють розбирати позначки – це вміння вони називають читати.
Чотирикутні клаптики, на яких вони записують свої простенькі думки, загортають у трохи більші клапті. «Конверт»! Річ, на якій, можна подумати, тримається їхня цивілізація!
А коли земна поверхня вкривається білим пухом і річки та озера стають схожими на тутешнє скло, невдовзі, приходить одне з найбільших свят аборигенів. Вони надсилають одне одному вже не просто клаптики паперу, а яскраві шматочки цупкого матеріалу, дещо міцнішого. На них – наївні малюнки, часом чорно-білі, точніше – жовто-сірі, часом – різнокольорові. Й мене – адже я звик, що мене кличуть Томасом – зустрічають так, наче я дарую найбільшу радість в їхньому бідному на. події житті. Втім, може так воно і є...
Родини листоноша Томас не мав. Мені не довелось шукати спільну мову з його ріднею. Це досить важко, як мені відомо з розповідей тих, що вже побували раніше в інших світах. Рідні завжди бачать, що ти – вже не той, що вчора.
Проте час уже розповісти, хто ми такі.
Цікаво, що деякі місцеві вчені вже дійшли думки – щоправда, тільки теоретично, – що подібна до нас форма життя може існувати. Звідки це в них узялося? Мабуть, думки ширяють у просторі – так само як ми…
Та я дещо відійшов від теми. Отже, десь у неймовірних глибинах порожнечі, яку тут іменують Всесвітом, знаходиться потужне джерело енергії. Може, колись вибухнула зірка, можливо ціла туманність. Згоріли у пекельному вогні тонни матерії, вихлюпнувши у навколишній світ океан чистої енергії. Згустки її несподівано усвідомили себе живими…
«Енергетична форма життя» – так класифікують це явище земні вчені. Дивно, але ніхто з нас досі не підібрав назви для собі подібних. Втім, ми інакше влаштовані – для нас назви не обов’язкові. Віками мандруємо ми у просторі, аж доти, доки не натрапимо на планету, населену біологічними істотами. Не натрапити ми не можемо – вони притягують нас, як земний магніт – залізо.
Й тут на долю когось із тих, що опиняються поблизу, випадає «м і с і я»... Один з нас – той, хто виявиться ближче за всіх до населеної планети, вирушає до поверхні, щоб злитися з душею місцевої істоти. Іноді це не одразу вдається. Мені допоміг випадок.
Отут починається найважливіше. Ставши одним з мешканців планети, один з нас підготовляє плацдарм для проникнення інших. Щоб жити в населеному світі, нам потрібна біоенергія. Вже користуючись відомими з давніх-давен засобами, один або й декілька з нашого невгамовного племені будує на планеті спеціальну установку для вловлювання біовипромінювання місцевих істот.
Найчастіше для цього слугує кратер вулкана або місцина посеред непрохідного для аборигенів болота. Яким чином ми це робимо? Навряд чи я можу вам пояснити. Ви – діти технічної цивілізації, а ми – навчились використовувати ваше біологічне начало. Наші шляхи здійснення мрії надто різні…
Планета, що населена людьми, які несуть нас у свідомості, вже не належить собі. Тобто місцевим мешканцям здається, що вони живуть так як жили й досі. Насправді ж їхні думки, почуття, вчинки вже не зовсім їхні – адже внутрішня суть, що зветься загадковим словом «душа» – вже належить не стільки їм, скільки нам. Коли ж ми мандруємо в просторі, то маємо спільну пам’ять – отже, мені відомо, що робиться на планетах, тихо й несподівано підкорених нами... Хтозна, яким був би їхній шлях у прийдешнє, коли б не ми…
Та сталося так, що я не став черговим творцем установки для Вторгнення. Бо полюбив істот, серед яких опинився, у шкуру одного з яких тимчасово – а може, й навіки – вліз; ставши волею долі листоношею, я познайомився з усіма мешканцями містечка.
Більшість з них – і похмурий, але добрий здоровань Якоб, сторож з виноградників, і старенький пастор Гайнц, і трактирниця Марта, чий чоловік загинув на війні з французами, і близнюки Фріц та Курт – підручні місцевого коваля – стали мені близькими й навіть дещо рідними. Це все народ – хоча й недалекий, але міцно стоїть на землі. Мені до вподоби бесіди з ними, бо я вперше відчув, що таке людяність. Моїм одноплемінникам, які ширяють у космічному просторі – це невідомо…
Що цікаво – до космічних справ місцеві мешканці виявились теж не байдужими. Як зраділи вони, коли довідалася з газет, що на Марсі відкрито канали! «Отже, хтось їх викопав!.. Певно, там є люди!»
Оті самі, не вельми грамотні міщани два дні зацікавлено обговорювали цю новину. Між пекарем Ервіном і його сусідом відбувся навіть дещо наївний діалог:
– На Марсі, либонь, комарів немає.. – поважно мовив пекар, ляснувши себе по щоці. Вбитий комар упав додолу.
– А канали ж там людьми прориті, – зауважив сусід.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Якщо люди – значить, там є й комарі…
Чому я тепер згадую такі, здавалось би, у дрібниці? Що в глибині свідомості тягне мене ще й ще раз переглянути все, що пережив тут, в якості тутешнього аборигена? Певно, в мене з’явилося передчуття, що тут дехто зве "шостим почуттям". Невдовзі щось має статися – не дуже приємне. Не вміючи висловити, я знаю – мої дні в цьому світі вже закінчуються. Наш рід не прощає тих, хто не підготував плацдарм для захоплення ще однієї «кульки»... Ось я вже й словечко підхопив – «плацдарм». Та й не лише його.
Передчуття не обманює ніколи... Ще не переступивши поріг своєї домівки, що дісталась у спадок від вдареного блискавкою Томаса, я вже знав, що кімната не порожня… Замок не було зламано, просто акуратно відімкнено. Ким? Злодіями? Навряд. Входячи, я зрозумів – мене дістали земляки. Дивна назва для тих, хто живе у безкінечності… Та як їх назвеш? Не родичами ж.
Переступивши поріг, я одразу побачив непроханих, але в душі підсвідомо очікуваних гостей. Один сидів на канапі, другий стояв біля вікна. На вигляд – люди як люди. Але – коли обидва глянули на мене, я помітив їхні порожні очі. Невже і в мене були такі? Ніби замість зіниць – два темні бездонні колодязі. Мабуть, це тому, – сказали б місцеві мудреці, – що в них немає душі. Може, й так…
– Добридень, Томасе, – без інтонації мовив той, що стояв коло вікна. – Адже так тебе слід називати? Ти добре граєш свою роль, розвозиш примітивні послання в конвертах цим дикунам...
– Але ти вже загрався, – так само незворушно підхопив другий. – Місцева форма життя на тебе вплинула. Для тебе це вже всерйоз.
– Ви прийшли покарати мене? – більше нічого було сказати.
– Який догадливий! – У голосі гостя бринить іронія, а погляд залишається тим самим – відчуженим. – Планета вже двічі обернулась навколо світила, а ти нічого не зробив за цей час. Вірніше, нічого з того, що від тебе ми чекали.
– Де потік біоенергії? – в голосі першого, певно старшого, звучить роздратування. Добре, хоч якась емоція... – Чому досі психіка цих тварин нам не служить?
– Вони – не тварини! – вигукнув я. – Ви ж самі перебуваєте в їхній шкурі, то мусите відчувати!
– Ого! Образився! Ану розкажи нам про цих істот. Чим вони кращі за інших, що їхню енергію не можна чіпати? Чи на спожив вона не така?..
– Може, й інші були не гірші, не знаю. На тих планетах не бував. Але зрозумійте: не міг я зробити того, що від мене вимагалось! Адже, коли їхня енергія полине в наш бік, це сповільнить їхній розвиток!
– Годі! – рішуче промовив старший гість. – Коли тобі чужий розвиток дорожчий за наші інтереси, ти – зрадник! Тут немає про що балакати.
Ці або подібні слова я мав почути вже давно. Я вже знаю, що мене покарають жорстоко. Але нехай хоч почують... Я багато чого маю сказати....
– Скажіть, вам ще не набридло вічно носитися у просторі, висотуючи біоенергію то тут, то там? Чи не пора вже десь осісти? Вселитися всім, як я, як оце ви тепер, в тіла аборигенів якоїсь планети й стати ними чи хоч симбіотами? Хіба не краще жити в чиємусь тілі, ніж отак, як вічні блукальці?
– Ти сам сказав – вічні. А пропонуєш нам усім стати смертними, як оці.... – Гість на мить затнувся. – Ми не створені повзати по земній поверхні. Ми лише тимчасово перебуваємо в чиємусь тілі. Коли тобі сподобалось таке життя, значить ти переродився! Чому це сталося з тобою? Виклади хоч аргументи!..
Я знав, що жоден аргумент на них не вплине. І все ж говорив. Довго, але без зайвих слів. Намагався передати словами те, що, очевидно, неможливо: я говорив про свою любов до цих наївних людей, які багато на що спроможні і в майбутньому створять могутню технічну цивілізацію, коли їм ніхто не заважатиме… Так, вони, як діти, вірять в дідуся з сивою довгою бородою, який сидить на хмарах, а навколо літають дітки з крильцями. Але ця віра допомагає їм відрізняти добре від поганого. На Новий рік вони вітають одне одного спеціальними листівками з досить примітивними, але щирими малюнками. Нехай з нашого погляду це надзвичайно вбого, але це так по-людському.
Побувавши в якості одного з мешканців, я відчув, що проникся його життям настільки, що вже не можу діяти на шкоду місцевому людству. Тільки й усього. Я не зрадник – просто не ворог людям...
Я замовк і жахнувся, глянувши на годинника: мій монолог тривав три з половиною години. За цей час обличчя моїх слухачів ані разу не ворухнулись. Справжні люди так не вміють...
– Ти скінчив, шановний поштарю Томасе? – на цей раз їх іронія пролунала досить виразно. – Тепер послухай, якщо ти так добре вивчив їхню термінологію – навіть про товарну біржу знаєш, хоч вона тобі й ні до чого, – то мусиш знати й слово "конкурент".
– До чого це? – не зрозумів я.
– До того, що в світі ми не самі. Й ту біологічну спільноту, яку не охопимо своїм впливом ми, використає інший рій. Він уже наближається, і незабаром буде тут.
– Ви мене дурите?
– Це тільки місцеві двоногі, що повзають по своїй земній кулі, мов черв'ячиння по яблуку, вміють брехати, – почув я презирливу відповідь. – Ось ти якої думки про своїх…
– Годі балачок! – обірвав другий. – Ти мусиш померти, як усі тутешні, як ти їх назвав, люди. Але простої смерті тобі буде замало...
Я не надав ваги тому факту, що поки один говорив, другий опинився в мене за спиною. Й коли мені на голову звалилось щось важке й тверде, далі вже нічого не чув і не бачив...
«...ЖАХЛИВА ПОДІЯ ВРАЗИЛА ВСІХ МЕШКАНЦІВ НАШОГО МІСТА. ЛИСТОНОША ТОМАС МІНЦ, ЯКИЙ ПРОТЯГОМ СОРОКА РОКІВ СУМЛІННО ВИКОНУВАВ СВОЇ ОБОВ'ЯЗКИ Й БУВ ВІДОМИЙ ЯК ДОБРОЧЕСНИЙ ХРИСТИЯНИН, ВІРНОПІДДАНИЙ НАШОГО ЛЮБОГО КАЙЗЕРА І ПАТРІОТ МІСТА НОЙБУРГА, ЗАГИНУВ НАГЛОЮ СМЕРТЮ: ЗГОРІВ РАЗОМ З БУДИНКОМ, В ЯКОМУ МЕШКАВ. КОМІСАР ПОЛ1ЦІЇ ГЮНТЕР ГРАСС ЗАПЕВНЯЄ, ЩО ЗЛОЧИНЦІВ БУДЕ ЗНАЙДЕНО...»
("Нойбургер Цайтунг", 27 липня 1879 р.)
...Поступово розплющую очі. Наді мною – похмуре сіре небо. Потроху повертається свідомість...
Ні, не повертається. Навпаки, моя багатостраждальна душа, що колись зринула в небо з закатованого Томаса, тепер повільно входить в тіло німецького солдата, щойно вбитого під Варшавою. Відтепер я мислитиму, як він. Буду для всіх не вбитим, а тяжкопораненим. Така моя доля, що на цій землі мені суджено залишатися німцем.
Я вже знаю, що минули десятиріччя. Йде кривава війна, яку вже назвали світовою. Моя теперішня Батьківщина зчепилась із східним монстром – Росією. Тут, на полі битви, ціною сотень тисяч життів вирішується питання – кому належатимуть Прибалтика й Польща. До мене наближаються двоє. Добре, якщо свої – відправлять до лазарету. А якщо росіяни? Тоді в полон. Є можливість залишитися з ними і невдовзі взяти участь в їхньому бунті – він буде досить скоро... Схоже, що я навчився передбачати події...
Де ті двоє, що колись спалили мене, тодішнього? Певно, їх на цій планеті вже нема, інакше ми відчули б один одного на відстані – свідомість в нас колективна, поки душі не розійшлися по чужих тілах.
Схоже, що вони справді не брехали мені. Хтось інший замість нас заволодів тілами тутешніх людей. Бо як інакше пояснити, що за кілька десятиріч вони так озвіріли?
Ідіть, ідіть скоріше до мене, хто б ви не були... Як би там не було, я житиму серед вас. Шкода тільки, що старий наївний світ Томаса з Нойбурга вже ніколи не повернеться...
Травень 2006 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий