Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.9

Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.9

© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка

У моєму світі росте на вікнах герань – хатнє тендітне створіння. Коли настає літо, герані у горщиках стає тісно. І вона стрімко пнеться назовні. Адже це всього-на-всього декоративні горщики, а герань – жива рослина, і її за правом живого мати дбало висаджує у балконні ящики самоздійснюватися...

Але від звички матері любити і пестити цю невибагливу квітку нікому вже не відійти, і буйні суцвіття герані плекаються й квітнуть у рихтованих балконних ящиках, немов на іншій планеті, аж до перших зимових заморозків у листопаді. Аж доти розкошують ті квіти...

Так що вранці 18 липня 1984 року червоні й білі парасоликові суцвіття саме у соку. Жаркий кармін у переплетінні з білим серпанком затягує відкритий балкон аурою справжнісінького едемського саду. У глибині цього саду, біля віддаленої від балкона стіни, на старенькій канапі, під пледом все ще ми з Гульсари... Вона намагається з’ясувати, що насправді пов’язує мене з поїхавшою на постійне проживання до США моєю однокласницею Лойтою Веніаміновною Рахліс?..

– Навіщо тобі це потрібно, любонько моя, Гульсари?

– Я провела з тобою цілу ніч. За цю звитягу я маю відрапортувати перед ними по формі... Згідно з завченим, як оте класичне “а баба галамага”, – Гульсари стиха посміхається. – Я ж не стану їм розповідати, що усю цю ніч була твоєю лучницею, поки не витисла з твого сагайдака останні стріли... Не про Мурлона ж мені розповідати, щоб у них узагалі дах поїхав... Ні, поговоримо краще за тих, кого серед нас немає!...

– Але ж ти помиляєшся, Гульсари, лучнице моя славна! – І я пливу рукою по вигнутій луком лінії її стиглих стегон. Під моїми пальцями тонка шкіра на тілі Гульсари тремтить і входить у добре відчутне хвильове збудження... Хочеться провалитися у палке солодке міжлуччя, миттєво, важко і щільно заповнити його собою...

Гульсари моїх колишніх відносин з феєричною коханкою Лойтою не сприймає і вважає її, як і Герду Тейлер, за вигадки сексуально стурбованого хлопчиська. Їй просто не зрозуміти, що Лойта-Герда для мене так і не переїхала за океан і що дуже часто ми дружньо, як і колись, цілуємося з нею по-пташиному...

– Розумієш, Гульсари, Герда – не ти, вона навіть не Лойта. Вона – щось дійсно омріяне... Ти – порив, а вона – відчуття, Лойта – суцільне намагання, а вона – дивна спрага. Її не можна назавжди вичленити з пам’яті, якщо тільки не розіп’яти мене на моєму минулому.

– А мене можна розіп’яти, можна?!. Невже я настільки неспражна? Не жени ля-ля, бо тебе переїде бі-бі, й навіть не оговкнешся, любчику!

– Заспокойся, Алко-Наталко... Довго пояснювати нам, нинішнім, що колись вигадали для себе цікаві різностатеві діти, в які ігри вони грали, які бачили сни. Ось, чуєш, поміж суцвіть герані зацвірінькали горобці. Неважливо, про що вони там між собою цвірінькають, але відтепер... Здається, зараз вони саме почали цілуватись по-пташиному, саме так, як одного разу мене навчила Герда... Нам це навряд чи вдасться, коли наші тіла навіть будуть у звичному для них переплетінні, але все ж таки, незважаючи не оте наше сплетіння, будь спроможна поставити себе на її місце, і тоді моя міфологема стане тобі зрозумілою. – З тим переводжу подих. – Я тебе попрошу дуже обережно витягти губи трубочкою і тільки на мить примусити їх закостеніти. Всередині порожнини губ у тебе визріватиме жарка крапелька вологи. Плекай її. А тепер піднеси її до моїх губів і подаруй мені, а я зроблю те саме тобі.

Наші пробуджені тіла перетворюються на жаркий розплав, ми не можемо остудити себе до майже дитячих цілунків, які колись вигадлива Герда Тейлер вирішила назвати “пташиними”. Запах губів Гульсари перебиває пахощі її спраглого лона. Та й сама вона зараз цілується не з пташеням, а з таким же вогнедихаючим дракончиком Дракулою.

Невдалий пташиний цілунок раптово робить з нас спраглих вампірів. Ми в’ятрюємося губами одне в одного, виникла гарпія скидає з себе переможене тіло дракона і погордливо бовваніє на ньому, пожадливо вбираючи у себе усе драконяче, що вже б’є в неї тяжкою кувалдою знеможеного коваля. Удар, удар, удар... Страшна, невгамовна пульсоритмія.

– Любий, нащо ти вже підводишся? – дуже стиха шепочуть м’які Наталчині губи. – Більш ніколи не розповідай мені про оту хвойду Лойту. – Тут виструнчене наді мною тіло починає шаленіти, прискорюючи темпоритм наших взаємин. – А й- я-я... їм, любчику, вже якось відрапортую, що раніш ви з Лойтою займалися виключно сіонізмом і від того у тебе суцілля бурих комплексів...

– Але чому бурих?

– Бо бурі водорості, Мойшеле, дуже смакують тим, хто має затверділу пухлину пам’яті... З таким діагнозом не беруть вже і до дурки. Тим бузувірам подавай виключно в’яло протікаючу шизофренію... Не ти перший – чи відмовишся від минулого, чи на разі опинишся там. Ти маєш назавжди відцуратися від минулого, бо до тої установи я напевно вже трьох здала. Вони ціпко трималися за своє марудне минуле. Але тебе не здам – ти мій пробірковий експеримент на злість майорові Чорнотропу... А тепер вже спи, коханий, – шепоче мені знешкоджена гарпія тихо й пристрасно…