Прощавай, товаришу Чорнотропе, або нова Гульсари, ч.4
© Ірина Діденко: Східна красуня, графіка
Ось уже і вечеря на столі. Вони її влаштували удвох. Про щось балакали, сміялися, смажили яєчню та все придивлялись одне до одного. Давно вже вирішили стати коханцями, обговорили майже все стосовно того, що між ними має, а чого не має бути. Знали одне одного з першого класу інтернату. Знали, але не знають. Бо їй вже дев’ятнадцять, а йому – двадцять. Обоє носять на грудях зірку Давида. Оце і все, що залишилося в них від віри батьків. А в інтернаті і шестикутні зірки, і хрестики забороняли.
Зате тепер уже ніяких заборон. Лойта здіймає руки, і стягує з себе светрика. Під спідньою сорочкою, у моднячому французькому ліфчику пушать юні груди. Вони білі й пухкі, наче сніг, але напрочуд теплі. Губи юнака спрагло припадають до жагучого дівочого тіла. Лойта заплющує очі, і тоді вже каже владно і просто:
– Зачекай, любчику...
Мойшеле рвучко відстороняється. І нараз згадує, що саме сьогодні хтів подарувати дівчині теплі вовняні шкарпетки. Він купив дві пари. Одну відніс матері до лікарні, а другу...
Давно вже помітив, як мерзнуть у листопаді тендітні Лойтині ноженята. Не має він отих клятих грошей на чобітки. Оце й придбав шкарпетки...
Лойта вже майже роздяглася. Ні, не схоже, щоб вона зараз поспішала. Певно, стомилася від тяжкого чекання. Якось дивно розглядає подаровані шкарпетки.
На тілі в неї руденькі цяточки Мойшеле аж паленіє.
Зненацька Лойта обвиває руками юнакову шию, цілує його і шепоче:
– Йди до мене, коханий!
– Йду, – аж не знає, що й казати Мойшеле.
Та от дивина... Він відчуває пружні дівочі стегна, відчуває дотик пасмечка волосся, але щось його турбує, непокоїть.
Ах, он воно що – оця остання закордонна лашка, яка боронить дівоче лоно від зазіхань.
Лойта сміється, тоді торкається єдиного білого ґудзичка, що став на заваді, але не розстібає його сама, а ніби заохочує до цього Мойшеле. Той шаріється, та вже наступної миті відчуває як тремтить під пальцями заокруглений дівочий пагорбок зі скуйовдженим волоссям. Його рука злегенька блукає тим пагорком і невдовзі знаходить потаємний розтин, що його дбайлива природа витворила для кохання.
Лойта розтуляє ноги, але ще нерішуче, і Мойшеле відчуває – не для злиття.
Поцілунки Мойшеле, спершу невпевнені, а далі все сміливіші, обсипають заповітну дівоче тіло, аж поки натрапляють на маленький пиптик, що випинається з розтину, і теж жадає цілунків.
Лойту виповнює відчуття лету. Вона ніби лине ген у небо, а юнак усе цілує та цілує того малесенького близнюка свого великого набубнявілого легеня. Цілує аж доти, доки відчуває, що стегна дівчини вже розведені для злиття...
Зіткнення близнюків – великого і малого – бурхливе і палке. Гору бере сильна стать. І губи Мойшеле жагуче припадають до юних груденят Лойти.
Злиття, вологе і тепле, лине в часі та просторі...
Дзвоник у двері повертає закоханих до тями. На них вже чекає таксі. Треба їхати назад до бабуле! Мойшеле віддає таксистові усі гроші, які має. Хай вже їде собі. Хай їде... Це ж бо ніч їхнього кохання.
І вони кохаються далі – то палко, то тихо й ніжно, немов відчуваючи, що саме цієї ночі вмирає бабуле. Буде похорон, будуть папери, буде трап літака і дорога без вороття. Все ще буде.
А ця ніч вже ніколи не повториться…
Ми не завжди одразу помічаємо марність сподівань. Ось і запевнюємо самі себе, що десь ми себе обійшли і щось викинули із світу реального у простір фантасмагорій! О, якби це все так і було! Скільком би людям не довелось більше шкодувати про свою реальну непотрібність у реальному просторі на реальному часовому відтинку, де в кожного своя жорстка роль, якої його не здатна позбавити навіть така досвідчена жінка, як лейтенант Гульсари…
– Чому, Аскольде, у тебе весь час така відчайдушно холостяцька квартира? Адже я живу в тебе вже місяць.
– Ти не живеш у мене, Гульсари. Ти просто квартируєш на службовій жилплощі...
– Ну, тоді, ти мій “службовий” чоловік!
– Не скажи...
– І не скажу. Ось ніч починається... Чим займатимемося знову?..
– Будемо вивчати інструкції центру?!..
– Облиш, я сьогодні не в формі... Адже ти знаєш, – у мене виразка. А потім, хіба тобі не досить проблем з молоддю?
– Чи ти не знаєш, Аскольдику, що вони – боягузи. Бо здогадуються, хто я... Всі, крім того блакитноокого окулярика...
– Ось і займися їм...
– Куди мені після тебе?! Варто було йому розповісти про свого Сміттяря-Сорника, як ти вже його переробив на борця за екзотичний інопланетний світ Леона Торніка. І впхнув до свого оповідання. Як тобі тільки не соромно?!
– А тобі не сором лягати до мене в постіль після злягань з іншими? Чи ж не ти потім притягуєш мене за вуха до тих суцільно юнацьких еротизмів, до яких я не маю стосунку, лейтенанте Гульсари?! А втім – дійте, лейтенанте Гульсари, за звичним розкладом...
– Ну, Аскольдику, я ж не хочу бути повією! Адже я шляхетна жінка. І маю право на ласку... Та приголуб мене хоч трохи...
Комментариев нет:
Отправить комментарий