Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.3
© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка
Обережно малюю дуже злі кривляки просто на краєчку дзеркала, зовсім не помічаючи, як при цьому перемазую хімічною помадою свої маленькі дитячі пальці. Особливо вказівний. Тепер його нізащо нічим не відмити.
– Дядьку, що мені тепер робити з нечупарою? У вас що, не було очей?
– Сама карала, сама б мала очі.
– Але ж палець не відмивається!
– От і добре. Давай ми його відрубаємо!
– Науме Борисовичу, ви нерозумна людина, у вас замість копф – тухес!
– Дядьку, ви ідіот!
– Науме, ти старий дурень!
– Навіщо він брав мою помаду!
– Ідо, ти мерзотниця! Хто дозволяв тобі мазатися! Науме, тягни свою дочку-стилягу до причілку!
– Застріліться ви усі!..
Весело... Ідочку з причілка дістають через десять хвилин із заплаканими оченятами. Вона жбурляє в мене вишитими подушками-думками.
– Науме Борисовичу, заберіть від мене цих дітей!
– Мадам Есфір, вам з дитинчатами бути корисно.
– Дядьку, ви дійсно сволота!..
Трюмо при цьому мовчить. Маленький шейгіц після солодкого чаю з аґрусом і білою булочкою з олією-цукром безтурботно спить на розставленій біля виходу розкладачці.
Біля нового трюмо стоїть старе клозетне цебро – у нього будуть ходити усі до ранку. Ми з мамою у вітальні, а інші домочадці – зі пічної кімнатки. У світлиці обідній стіл скаржиться розсохломуся трюмо:
– Такі вони, сякі, усі ці Вонси, Роговські, Федоровські, Шкідченки... На шістьох чоловік в одній маленькій єврейській родині цілих чотири прізвища!.. З глузду можна з’їхати! Стільки прізвищ і ніякого фамільного срібла...
– Зате в душі в них золото, – раптово відповідає трюмо і до ранку змовкає...
– Полиновського з'їв Бабин Яр! – по-овдовілому голосить тихої півночі древня бабуся Фіра.
– Спи, мамо, Полиновського не повернеш...
– Слава Богу, усі ми живі, мадам Есфір...
– Науме, нехай буде ніч!..
– Спи, Єво...
– У них ще були Полиновські, – повідомляють трюмо старі домашні стільці.
– Полиновського не повернеш, Полиновського з'їв Бабин Яр, – засмучується обідній стіл...
У трюмо проступає вигляд ситого німецького генерала. Його вішають на Контрактовій площі. Під вагою важкого тіла верхня поперечина пружинить і здирає петлю. Генерал у криваво-червоних петлицях летить додолу. Його підхоплюють радянські воїни і знову, вже на руках, підносять до петлі. Генерал вивертається, як вуж. Він навіть кричить від жаху. Але лемент його німий. Трюмо не ретранслятор. Генерал повішений; сумним сном засинає древня Фіра.
Ранком, коли усі пішли на роботу, на базар? на шкільні заняття, або сіли на призьбі ґаночку, я, залишившись сам, вирішив цілком насолодитися власною помстою.
– Амальгама – твоя мама! – передражнив мене, заглянувши в маленьке віконце, хуліганистий Алик. На уроках він не був, а зазвичай в цей час ганяв голубів або очищав сусідські яблуневі сади.
Стояв ситий український вересень з густою, ледь поруділою зеленню, із застояними в палісадниках строкатими килимами квітів; і потопаючий у зелені червоний дощатий барак не був особливим винятком. Його побудували одним з перших відразу після війни й одним з останніх розібрали.
Він стояв на Бульйонській вулиці серед таких же бараків, що витягнулися рядами до закритої тепер у бетон річки Либідь, названої так іменем легендарної сестри самого основоположника Києва – Кия. Але мені завжди здавалося, що це не Либідь, а Герда, а Київ заснував її братик Кай, якого украла Сніжна Королева і віднесла із собою на самий північний край світу.
Було цікаво, що й у Кая, і в мене склалися нездорові відносини з дзеркалами. Каєві уламок дзеркала, увійшовши через око, потрапив у саме серце, а мені через трюмо вчора ледве було не відрубали палець, а Іду закрили в причілку. Як видно, із дзеркалами завжди так. А отут ще Алик сміється. Дурень дурнем, а як зашкодити дзеркалу, підказав – і тепер потішається...
Я підійшов до свого дерев'яно-дзеркального опонента. Дзеркало стояло собі в куточку. Правда, у тім місці, де вчора я на ньому намалював мерзенні пички, тепер дивилися на мене цілком реалістичні портретики домочадців, що сміються з мене, дурного. Довелося зняти зі столу кухонну ганчірку і провести масно по цій карикатурі. Карикатура зникла з першого разу, начебто це була не усе та ж хімічна помада, а поруділий дивним чином за ніч пил.
З вулиці повернулася бабуся Фіра. Вона посміхалася. У руках у неї були акуратно зрізані квіти – мати-і-мачуха. Узявши великий півлітровий кухоль, вона зачерпнула з емальованого цебра води, здивувалася, що там залишилося її тільки на денці, поставила в кухоль квіти і помістила букет на трюмо.
Оце вже було занадто. Мені не сподобалося, що під ніс злому дзеркалу поставили такі ніжні і красиві квіточки. Я витяг з кухля букет і хлюпнув у дзеркало півкухля води: “От тобі, маєш!”
Раптом дзеркало глибоко зітхнуло і прошепотіло: “Спасибі!”
– Будь ласка, – від несподіванки вимовив я.
Комментариев нет:
Отправить комментарий