Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.8

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.8

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Але, і літні мухи, і експериментатори, які свято вірили в те, що діти в спецсанаторії мають найбезпосередніші контакти з "чужими", а тому не мають право на звичайне, без тих нелюдських тестів надщасливе дитинство, по-справжньому були…

Ми зляканими голосами начитували віршовані тексти на нові для свого часу магнітофони, а записи потім прокручували на різних швидкостях, намагаючись вивудити з фонового "білого шуму" інформацію. Якщо така інформація й відстежувалася, то, швидше за все, вона йшла мовою стародавніх атлантів, чию расу в земній парадигмі прийнято називати Третьою.

Нюра "медальна", вдивляючись у нічну напівтемряву, швендяє центральним проходом спального приміщення, в якому сорок душ підослідних діток – двадцять з них огорають Морфеєм по ліву сторону відпочивальні, двадцять ¬¬–по праву; крок за кроком, швендь-швендь, за спиною та попереду: вздох, зітхання, видих, інспірація, … Швендь-швендь…

Та чи бач, раптово здається їй, що крадеться за нею маленький чудик – ніби й барабашка – не барабашка, а цілком земний звичайний малюк.

Ніяк новий?! Якого ж там дивного паразита підсунули!

Інші дітлахи міцно сплять, бо вони вже все своє відчули, відтеревінили  від самого світанку до сутінок, а цей майже о півночі тільки приступає до своїх нестримних дивацтв, при явній недотяжці до метра в кепці, але вже щось своє вурдалачить… Чи воно тобі не лунатик?!

Мишко ковзає легко і радісно. Очі його заплющені. Він спить. Але це дивовижний сон, тому що хлопчик ніби перебуває у якійсь дивній реальності, як пов'язується з ним і йде слідом за ним ковзатися по підлозі як двоє тих огольця – Венічка та Вероніка. Але на відміну від Венички, їхні дитячі тільця сплять, а в просторі ширяють їх астральні двійники, яких повів за собою Мишко.

По небу прослизають хмари. У такі хвилини видимий хлопчик завмирає, а невидимі проекції йдуть у густу тінь, але тільки тоді й помічає їх Нюра, адже вони світяться, немов срібні, павутинні зсередини, на тонких шлейфах від сплячих.

– Господи, – охає нянечка. – Та він, ніяк, душогубець який ганебний! Це навіщо йому ці двоє знадобилися? Що він задумав, Господи?!

За аршином – шісток, а за ним – колосок,

колоском до землі... казки сплять на риллі!

Починає співати старенька Нюра, осіняючи поперемінно то себе, то дитячі тіні хресним знаменням. Проходить вічність, що триває кілька томних секунд після проспіваного "казенною" старицею закляття, перш ніж справжній Мишко падає, як підкошений, на підлогу.

Астральні проекції сплячих, їх потойбічні Айки, ніби на резиночках відтягуються до дитячих ліжечок – правда, Венічкін астральний двійник трохи незграбніший, ніж тендітна тінь сплячої Вероніки. Венічка астральний відразу знаходить Венічку сплячого, і майже непомітно зливається з ним воєдино.

Астральна Вероніка легко сідає на ліжко до Вєрки і раптом обертається. Вероніка розглядає своє спляче тільце з несподіваною цікавістю і раптово впадає в мимовільний недитячий жах: що робить та спляча Вона на своєму ліжечку - адже їх не може бути Двоє! Виходить, вона померла?

Астральна непритомність рятує її від розриву життєвого зв'язку зі своєю фізичною істотою.

Раптом Вєрка розплющує очі. Щойно уві сні вона зазнала чогось жахливого – досвід відторгнення себе від себе! Вона сиділа на ліжечку і бачила своє тіло, що лежало; вона ширяла з двома хлопчиками над підлогою, їй хотілося відриватися все вище і вище, але хлопчик, що вів їх за собою, чомусь впав прямо в центрі незвичайного світу, в який вона невідомо як потрапила, і в якому мало не залишилася навіки.

Вірка, ще й не прокинувшись по-справжньому, починає сипло кричати, в цей час Мишко продовжує лежати посеред палати на підлозі, прямо на місячній доріжці, а Венічка безтурботно сопить у дві дірочки.

Тепер він спить у своїй ліжку праворуч від ліжка Мішутки, а Вєрка, переплітаючись з Веронікою, б'ється в недитячій істериці в ліжечку ліворуч, порожнім, в якому немає зараз нікого, оскільки першим, прямо на підлозі слідом за Віркою, прокидається Мишко, і починає тихо скиглити. Хлопчик не розуміє, чому він лежав на холодних дошках, тоді як решта спали собі і... співали:

За аршином – шісток, а за ним – колосок,

колоском до землі... казки сплять на риллі!

Ведмедик ступає по місячній доріжці, що пробігає брижами від тюлевих фіранок по дощатій підлозі ... в небо. Тому що небо відбивається у прорізах дерев'яних опор даху "фінського будиночка" спального санаторного корпусу. У передстельовому Переднебессі чорніють косі рифлені скоби металевої арматури. Крізь них, у косі зіниці простору дивиться невідомий малюкам Бог, до якого не докричатися навіть Нюрі "медальній", але який опікується світом "роздвоєної" Вероніки і утихомирює малюка-місяцеходця.