Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.7
© Iрина Діденко: Українські дітлахи
- А знаєш віршик про ведмедика клишоногого? – звернувся невгамовно балакучий Жорка замість виправдання до Мишки.
- Знаю, - без тіні збентеження відповів той:
"Ведмедик клишоногий йде лісом, аж гуде,
він шишки, ген, збирає, і пісеньку веде ..."
– Та раптом шишка впала прямісінько у лоб,
мишка вона злякала, і той взревів мов хлоп… – бешкетно підхопила вимазана до вух кашею Вєрка.
- І йот юогон пот! - Завершив Жорка спільну дискусію.
Акшим, він же Мишутка-Мішка був прийнятий до спільноти рівних…
Коли діти по команді Галини Семенівни встали з-за столу, хлопчик розправив плечі, повітря за спиною в нього хруснуло, і затишний напівтемрява дитячого світу раптово осяявся двома дивно переплетеними відблисками - синьо-фіолетовим і салатово-блакитним.
– Шкідченку, припини свої штучки, тут у кожного свої захери…
– Галино Семенівно, а що таке “захери”?
– Тобі, С+иліна, здалося…
– Блискавки, захери? – Спробував уточнити Венічка.
– В куток!
– Кому? - в один голос запитали всі діти, що встали з-за столів.
– Все досить! – Втрутилася "блаженна" баба Нюра. – Венько йде в куток на спокуту застільних дурощів! А гвардія, на горщики!
– Я теж дзюрити хочу!
– Ось і йди з усіма, писюне! Тільки зайвого не кажи!..
Настала весна 1960-го року. Америка з СРСР змагалися, хто вийде першим у космос. Радянський менеджмент спішно вивчав американські методи управління, і поступово виходив на лідируючі світові позиції, скуповуючи найпередовіші технології, але при цьому СРСР розумів, що без підготовки кадрів всі сучасні технології не становлять й найменшого інтересу. Після Другої Світової війни НДР весь час стежила за ФРН, набираючись сили слідом за сусідкою, і вчилася проводити фінансові диверсії, чим дуже докучала і Америці та Швейцарії. Розвідки цих країн працювали без перепочинку і прокипу, від чого у планети аж жижки дрижали, бо етичне навчання землян не встигало за розвитком технологій. Настав час втрутитися, вирішували Вони.
А може, і не Вони а наші власні проекції – славнозвісні Айки з невідворотно-неспокійної реальності майбутніх наших нащадків. Адже саме вони згодом самостійно піддали цей час аналізу, про що свідчить вищенаведена цитата.
- Не балакала б ти, Галко, зайвого за малюків…
– Теж мені, малеча! Та вони ж формені виродки!
– Не тобі про те хвилюватись…
– Теж мені захисниця знайшлася... Сама ти при них, як сир в маслі катаєшся, жебрачка...
– Не тобі в тому клопіт… Санаторій відомчий, от і попросили...спостерігати і викладати, так би мовити, свою точку зору…
– Ніяка, я не сексотка!
– Думай, про що хочеш, але зайве жодну маціпуру не чіпай: казенний інтерес до всієї цієї дрібниці чи ні, але ж вони звичайнісінькі дітлахи.
Обидві дебелі тітоньки-співразмовниці сидять на кухні, поставивши ноги у шаєчки, й насолоджуються теплими бовднями. Потім кухонними ножами з насолодою шкребуть собі голі п'яти - у Нюри "медальної" вони висохлі, маленькі, як лопухові стручки-самостріли, воскової кольоровості, у Галини - величезні, потріскані, червоні, як варені раки.
Завтра цими ножами нарізатимуть хліб і чиститимуть картоплю, але поки що – і ножі, і розмови, і п'яти виглядають навіть не гротесково, а цілком природно, як і величезні важкі груди Галини Семенівни, що звисають величезними спітнілими кульбабами над чисто вимитою кухонною підлогою…
До електричної лампочки на витому довгому шнурі, що звисає зі стельової балки, бо внутрінньої підвісної стелі власне немає, приклеєна "мушина" липучка, на якій назавжди сонно засинають мухи, присихають, засихають, помирають, як день, в якому були і "лопушинні" провини дітей, і секретна нарада дорослих, що перетворилися на якісь в'язкі консерви часу, які вже не можна ні більше зацукрити, ні замаринувати…
Шайки вимиті, ноги витерті і засунуті в шльопанці, ножі кинуті прокипіти в картопляну каструльку "для своїх", а то й для харчування, мозолі вилиті на дно "нічного" відра, відро занесено в групу, в групі витає напівшепіт, який переходить у непевні дивовижні шелести літньої ночі, повної неймовірного чаклунства.
Одного разу. Вже ставши справжнім дорослим письменником, я пройшов через "сиві" похмурі казки свого часу, які, можливо, для того саме і припиняли мої "дорослі" потуги - стати "визнаним" з "корочками" дудаком, - щоб моє щемне піддослідне дитинство, якому прокопалися "сексоти" і всілякі совкові Менгелі, назавжди зберегло: "мушину" липучку, на якій вічно присихали, а потім вмирали мухи; “лопушинні” провини дітей, що переходять у півсон української літньої ночі, сповненої неймовірних чар тодішнього дивосвіту.
А те, що "письменницький мундир" із "корочками" мені так і не видали, не скасувало головного – суспільству ніяк не обійтися без письменників нашого покоління, не перестрибнути через правду "чергового мовчазного покоління", або, швидше, через правду покоління, яке з усіх сил намагалися зазвичай "промовчати".
Комментариев нет:
Отправить комментарий