Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:

Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.7

© Ірина Діденко: Планета Маргариток

– Ми просто повірили в те, що бачили, а після цього і самі, вочевидь, стали іншими. Нас зберігала ця планета, нас годувала і поїла вона... І ми були їй за те цілковито вдячні. Але ми пішли далі...

– Космос висотав нас, а до Землі було відчайдушно далеко... Ми молили Провидіння надіслати нам мир під небом, а навколо була чорна безодня... І міріади світів, зруйнованих розумними істотами...

– Скоріше нерозумними... – поспішив я був відмежуватися, але миттєво спинив себе, згадавши криваву історію земного людства. А тепер зі мною розмовляли ті, хто зовсім далеко пішов від своєї людської природи.

– Ми менш за все очікували зустріти цю планету, але сюди нас привели дивні обставини... Цю планету для нас на час видужання від несамовитої космічної туги вибрав головний комп’ютер... Десь у глибинах космічної безодні нас охопила чудна ейфорія... Відтоді всім нам здавалось, що ми просто задихаємося у вакуумі астрольоту...

– І у когось першого здали зненацька нерви... Після цього зламалось щось в інших, і бортовий комп'ютер астрольоту вивів нас на найкоротшу траєкторію до найближчої планети. Після цього ми опинилися в аварійній капсулі, де нам довелося бути недовго...

– Можливо, ми сильно поквапилися і, незважаючи на попередження бортової комп'ютерної телеметрії, прийняли остаточне рішення – забиратися звідти...

– ...Щось не спрацювало, і відбулася аварія. Вона не пошкодила наш астрольот. Схоже, що й досі він десь пливе у Всесвіті, але вже без нас.

– А ми й без нього обійшлися. От тільки Маргаритки... Нам чогось забракло. Адже нас ніхто не навчав лікувати настільки тонкі світи з такими крихкими екосистемами. Тепер нам не вистачає рук, хоч і відбулася якась трансмутація, сприятлива немовби для досягнення нашої мети. Ми тепер багато вміємо, раніше нам недосяжного...

– Але в нас самих вже катастрофічно не вистачає земного. Нам дуже потрібний ти...

– Тепер дуже багато залежить від тебе..

– Усі зусилля останнього тисячоліття можуть обернутися на порох, якщо ми не зуміємо скористатися твоїм генофондом землянина, що зберігся в настільки віддаленому куточку космосу.

– Навіщо я вам?

– Щоб вони жили довше...

– На скільки?

– Хоча б на день!

– Тобто замість семи днів вони зможуть жити вісім, а замість чотирьох богів у них тепер буде п'ять?

– Схоже, що так. Тобі вибирати!

– Так ви просто божевільні: адже без вас і до вас вони жили тисячі років – кожна окрема найменша квітка!

– Так. Але їх запилювала планета. Одна всіх! Ви можете уявити цю одноманітність? Тоді як ми даруємо кожній окремій квітці особисту індивідуальність!

– В ім'я чого?! В ім'я власного морального задоволення? Забери у вас весь цей безглуздий ритуал ген–запилення і виявиться, що ви тисячу років платили цьому чудовому світові самою тільки чорною невдячністю. Ви просто наслухались про себе легенд від цих вразливих і наївних істот. Але, як видно, ви ніколи не блукали серед цих Квітів просто Людьми, не ділилися з цим світом своїм по–справжньому потаємним. Тому, що ви це потаємне самі в собі зрадили і забули. Як ви можете пам'ятати риси ваших жінок, якщо ви забули навіть власні імена? По якому праву ви даєте квітам надію перевтілюватися в жіночі образи, не пам'ятаючи і не розуміючи суті земних жінок? Чому ви позбавили їх віку? Чому, нарешті, ви жодного разу не побалакали зі Справжньою Маргариткою?

– Тому, що вона з нами ні разу не заговорила...

– Мабуть, бути мені посередником, панство! Це і ваш шлях порятунку. Пропоную завтра опівдні зібратися всім нам шістьом на планетарну раду. Вже хоча б тому, що сьогодні у вас чотирьох і в нас зі Справжньою Маргариткою існують різні точки зору. Нехай буде вислухано і протилежну сторону... Чи не на цій етичній нормі навчали усіх нас колись, коли ми ще були курсантами?..

– Схоже, він правий...

– Правий?..

– Не правий...

– Мені важко сказати, але він перший землянин, якого ми зустріли в нашому світі за довгі роки, і ігнорувати його думку було б абсурдно.

Перетворившись на веселки, четвірка зринула і розчинилася у вечірньому смерканні, я розвернувся і побрів назустріч Справжній Маргаритці, біля якої мені й належало провести цю ніч.

– Це наш новий бог? – питали про мене щойно народжені на заході дня малюки.

– Ні, це людина, – з досадою відказав їм Четвертий, що плив уже по небу хмарною сутністю...

Мені довелося побачити, як помирали квіти, так і не ставши більш людяними, ніж самі генетики, що настільки давно відреклися від себе ж, земних...

Небо по-давньому гнало дрібні фіолетові хмари, але тепер їх було важко розрізняти – крізь бездонно-чорний колодязь їх проковтувала неосяжна ніч, просякнута мерехтливими плівками сновидінь – ласкавими і сумними уривками голограм...

У повітрі дзвеніли і плакали істотки, ще нещодавно прийняті мною за прості квіти, гідні свого ефемерного щастя, але на жаль, до найболючішого жалю, кожна сьома маргаритка, запилена при народженні, цієї ночі була приречена. Від настільки нестерпного страждання над всією планетою піднімалася аура болю.