Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.3
© Iрина Діденко: Українські дітлахи
Веркині ластовиння мерехтіли у дівчинки на обличчі, дивним чином вплітаючись в веселку, що розрізала осяйний дивосвіт декілька разів по декілька раз навпіл, кромсаючи битий шлях "чумацького піднебесся", яким проповзали тигробізони. Над стадом тих хмаринних тигробізонів повільно пролітав метеозонд, у мініатюрному апаратурному кошику якого сидів сам Незнайко. Він дивився на Вєрку крізь підзорну трубу і шанобливо кланявся тим дівочим ластовинням, які мерехтіли мов райдуга. А Жорка від того шаленів і відривався від землі довгими пружними стрибками в неосяжний незримий всесвіт.
За цим заняттям і застала їх Алла Федорівна, розвівши по обидві руки – Жорку в ліву, а Вєрку в праву, і повела в групу на дізнання, а Венічка, доки ніким ще не помічений, по одному йому відомим прикметам знайшов "секретик", руками відрив його, обтер об штанці обидва скельця і поклав їх у кишені своєї імпортної гедеерівської курточки. Потім критично подивився на власні руки, і вирішив, що найлегше їх обмити природним чином.
Коли тепла цівка з власного краніка пролилася йому на долоні, його помітила друга вихователька Галина Семенівна, і закричала на весь двір дитячого оздоровчого закладу.
– Веніаміне, нумо підійди негайно до мене!
Терміново не вийшло... Струйка все текла і текла на пальці, змиваючи з них в'язкі грудки бруду, а Галина Семенівна вже розтинала лопухи подібно до дітозбирального комбайна. Краник сховати Віничка так і не встиг, але встиг застигнути в напівпідвішеному стані між землею і небом, у нього з кишеньки випало одне з двох скель, тоді як права рука малюка зависла в просторі, а ось ліва все ж таки встигла запахнути краник у штанці, чисто машинально, тоді як сам Венічка вже запобігливо кричав благим матом:
– Чесне комуністичне, – так навчав волати малого запобігливий про всяк випадок дідусь Ізя, – я ніколи більше в житті так робитиму... І край по цьому... Чесне жовтненяцьке, чесне піонерське, чесне комсомольське...
– Чесного комуністичного не буває! – відповідали йому знизу миттю діти, що набігли... Ніби від народження знали, що все комуністичне – брехливе…
Нервово осяяла себе дрібкою стареньких пальців нічна нянечка Нюра:
– Пронеси нас, Господи, діточки: у кожного своє честне слово …
– Буває! – парирував підвішений у повітрі, схоплений за руку чіпкою рукою Галини Семенівни хлопчик. – Мені дідусь Ізя розповідав…
– Поговори мені ще отут, сцикля!
Піднебессям повільно проповзали стриножені ракогібони з розкішними кінськими гривами. У них не було слів що-небудь заржать, і тим здивувати малюків, а дорослих вони не брали до уваги. Дорослі наче прикипали до землі дивним точковим зварюванням, простір навколо них знеособлювався до сірого кольору, руйнуючи смарагдове свято непідсудного дитинства.
Після обіду три кути в ігровій кімнаті групи були окуповані Віркою, Жоркою та Венічкою.
– Веніамін, – суворо промовляла Галина Семенівна. - Хіба тобі мама не казала, що Вірки на базарах насіння продають, а Жорки, - тут вона задумалася...
– Усі Жорки завжди сидять у в'язницях, –раптом першою знайшлась Вероніка.
– А ти, шалапутко, не колупайся в носі. Відомо, що і тобі, красуне, і тобі, кавалере, вдома сьогодні всиплять. Ось тільки Віничці не пощастило з вихованням: у нього, сам же розповідав, тато – метроном, бабуся – гастроном, мама – музикантка, а дідусь – шульга.
– Дідусь у мене був окулістом!
– То ж тому з тебе скельця скачуть...
Діти сміються, всі, крім Жорки. Сміятися йому немає особливої потреби. Сьогодні його точно відлупцюють, як лупцювали вчора, і як дупцюватимуть завтра.
– Така у нас, Кожанових, конституція. Шкіряна, справедлива, – зазвичай каже дядько Алик – грізний Жоркін батяня.
Щодня Надія Пилипівна змащує хлопцеві цю “папчину” справедливість йодом.
– Не все, що всиплять у дупу, доходить до голови, - каже вона по-простецьки, і вимагає від Галини Семенівни не порушувати курортно-оздоровчий режим маленьких шибеників. Вони помиловані та відправлені спати.
Над ліжком Венички літає дбайлива Гільда Вонс – в руках у неї друге протигазне скельце. Вона опускає його не тумбочку. Веничка всього цього вже не помічає, бо він міцно і солодко спить.
На сусідньому ліжку сопить маленька Вероніка, а вже зовсім під віконцем Георг, або як їх там обох потім назве і величатиме завтра Життя...
"Покарники" дитинства абсолютно безпорадні у своєму власному дорослому житті. За це і приставлені в "карники"... Але чи можна покарати ефемерних хмарних уткоособак або сонячних зеброжирафів? Отож бо й є, що з "карами" все відбувається якось звично, сіро, буденно, ніби за розкладом…
Але вся їхня доросла неспроможність обрушується на дітей – і це жахливо. Повірте, я сам довгі роки був... "карою Господнею", поки не розібрався у своєму власному вирі життя. Аж доки я знову не глянув на небо, де раптово привітав отару пінгвінослонів. Щоправда, за це вільнопливне несамовицтво назавжди втратив право викладати життя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий