Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:

Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.3

© Ірина Діденко: Планета Маргариток

Одна лише маргаритка, звичайна маргаритка поруч зі мною мовчала. Роса на її листках-пелюстках тремтіла. Якби подібне порівняння було б тут доречно, я б сказав, що її проймає нервовий дрож.

– Не слухай їх, людино! Це місцевий психоз! Нащо тобі це гормональне сп'яніння? Вони і самі не знають, що творять!..

– Не звертай уваги на цю стару мимру, прибульцю! – увірвався рій голосів. – Вона відступниця!.. Вона відкидає найвеличніші звершення наших богів! Та якщо б не було їх – наших гормонізаторів, ми б і не дізналися, хто ми, навіщо і звідки...

Саме так, ви як слід і не відаєте… – з зусиллям сказані звичайною квіткою слова були останніми, якими удостоїла ця маргаритка своїх сестер.

– Що тут відбувається? – звернувся я до неї. Але Справжня Маргаритка мовчала. Здавалось, вона оберігала цю свою властивість – бути звичайною квіткою, і уміння розмовляти ховала при першій можливості. Я відчув повагу і якийсь трепет до неї. Ось вона, Справжня маргаритка! Справжня... Як прекрасні ви, оригінали, у що б не втілювалися! Для себе я назвав цю маргаритку – Справжньою Маргариткою.

Однак іншим квітам не терпілося потеревеніти зі мною, з'ясувати, хто я і навіщо прийшов до них. Вони дзеленчали, перебиваючи одна одну, і за нетривке спілкування я зрозумів, що вони, точно, не за того мене мають.

– А ти раніше довірся нам, а після цього стань генетиком, – почув я нарешті з усіх боків тоненькі жеманні голоски, після цього міріади пелюстків обернулися до мене і опали, надавши можливість споглядати прекрасні жіночі голівки з тоненькими обличчями, худенькі шийки, крихітні плечики і довгі руки. – Довірся нам, довірся нам, довірся... – почулося з різних боків, – що в тебе болить? Болить... Болить?

- У мене?.. Ну, не знаю... Нічого. Хіба тільки дзвін в голові від падіння ще не минув.

– Ах, це не до нас, це до неї, до тієї старої безголової квіточниці. Її пилок якраз від цього.

– А ви що лікуєте?

– А ми зцілюємо душі...

- І одного разу вже зцілили: і у Першого, і у Другого, і у Третього, і у Четвертого... Генетиків, – несподівано вступила в розмову Справжня Маргаритка. – І ті повірили, що зобов'язані отим дурнесеньким своїм одужанням. Ти б бачив цих зцілених! Ти ще їх побачиш. Тут занадто тісно, щоб вам не зустрітися.

– Це вона вміє – заговорювати зуби. А про генетиків безсоромно бреше! Їх привела на нашу планету любов. А вони передали свої пережиті страждання нам, цілком незнайомій Планеті.

– От, безглузді! Їм так тільки здавалось, – звернулася Справжня Маргаритка до мене. – Як це у вас на Землі говорять: вони сплутали божий дар з яєчнею і відреклись від свого віку своєї власної пам'яті і. – При цих словах Справжня Маргаритка посипала своїм пилком мою голову. – Ну, як самопочуття? Ще зазнаєш якогось недомагання?

– Певно, що ні... Але міфа вашої Планети я, як слід, і не зрозумів...

– Ти настільки ж безглуздий, як і всі чоловіки Всесвіту. Але тобі поталанило, що ти саме чоловік, а значить, на нашій планеті тебе будуть цінувати, – Справжня Маргаритка сумно хитнула пелюстками, і я поспішив замовкнути, щоб вона знов не замкнулася у свої гордій мовчанці.

– А яке ваше ім’я? – навперебій задзвеніли маргаритки.

– Орніс, панночки.

– Як це банально! Орніс!.. – зафікали вони. – Чому б вам не бути П'ятим?

Вибачте, але я звик бути першим і не робити з цього культу.

– От ви все: “перший, перший”, – голос Справжньої Маргаритки був і тепер такий же сумний.- Я, уявіть, остання, хто хоч що-небудь в усьому цьому розуміє. Справа навіть не в цій четвірці збочинців, що впала добру тисячу років тому на наші нещасні пелюсткові голови. Справа в іншому... Але перед вами квітковий кордебалет нерозумних створінь, і вони не дадуть нам як слід побалакати.

- Але чому б нам усе ж не вислухати їх? - незважаючи на явне негативне ставлення Маргаритки до своїх родичок, насмілився спитати я.

Правду кажучи, я не хотів слухати квіткову різноголосицю. Саме від неї в мене і розболілася голова. Але мені не терпілося встановити істинну причину того, що тут відбувалося.

– Ця сумна історія почалася в ті далекі часи, коли всі ми тільки й знали, що жити без толку довгі тисячоліття... – здавалося, Справжня Маргаритка не почула мого несміливого побажання. – Та проте як ми духмяніли!.. Можливо, ми створювали ауру Планеті, а вона – цілій Галактиці!

– Ти ще скажи, що і всьому Всесвіту без нас було недобре. Ти мариш, стара маргаритко, ми жили настільки ж безглуздо, як зараз це робиш ти! – сотні тоненьких обурених голосків перебив глибокий і вже чомусь близький мені голос.

– Мені нема чого соромитися, сестри мої. А щодо безглуздості існування, то сенсу в моєму житті набагато більше, ніж у ваших життях семидобових, настільки скоро відквітаючих без потреби!..

– Не перебивай нас, безсоромна стара! Нехай цей гість, необхідний всім нам, який безглуздо іменується Орнісом, дізнається, що ми тисячоліття чекали на диво. Ми всією своєю суттю жадали жертовності, ми передбачали її, і от, кінець кінців, це диво відбулося!