Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.5

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.5

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

Зазвичай вдень, незамінну і безвідмовну вночі, страшну нянечку Нюру намагалися не помічати. Двадцять чотири години на добу вона ходила в білій косинці з халатного ситця, руки у неї неодмінно пахли карболкою, а душа світилася тонко і свято.

Траплялося, що на сонечку, та на ґанку бабуся Нюра співала, але дуже тихо й благістно, на незрозумілий малюкам лад. Взагалі-то, це були псалми, але соціалістичному перевихованню Нюра не піддавалася ще й у довоєнний час. А війну пройшла санітаркою, винесла з передової кілька десятків тяжко поранених бійців і мала урядову медаль "За відвагу". Були в неї ще дві медалі – за Київ та Будапешт, і тому головлікар заборонив до нянечки приставати з політучбовими заходами та дозволив їй животіти у дикому невігластві.

Тому Нюра і знала, що у Венички є Гільда Вонс - "янголиця Божа, дитинці відкрита", тоді як усім іншим дорослим здавалося, що над хлопчиком раз у раз гуде травневий жук.

– Це від того відбувається, – вкотре запевняла зараз дорослих Галина Семенівна, – що в нього мухи в голові. Жорка, той хоч у лопухах Веркині труси розглянув, за що й отримає, а цей крізь скельці розглядав хмари, наче там живуть якісь сутності неземні... Але як на мене, ті ж Вірки та Жорки тими ж у кущах шашнями займалися, що й дорослі, поки той бевзь щось там у піднебесному просторі розглядав. Ні, такий Веничко, коли виросте, ніколи не дізнається, що в нього під боком власна дружина учудить… Прямо з лопухів у “лопухи” – така йому доля!

Алла Федорівна бентежиться, Надія Пилипівна щось бурчить, а нянечка Нюра морщиться ...

Гільда Вонс сидить між дорослими на столі у відкритій цукорниці і показує Нюре, що у Галини Семенівни не все гаразд із мізками. Нюра пирснула, Галина Семенівна грюкнула по столу:

- І тут травневий жук!

Гільда Вонс вирвалася з п'ятірні на волю і здунула з чайного блюдця гарячий чай прямо в обличчя кривдниці. Крапля чаю повисла у Галини Семенівни на носі. Тим і закінчилося вечірнє чаювання…

Гільда Вонс та її одноплемінники століттями бродяжничали в шовкотрав'ї вільновідпущеними Спостерігачами. Це вони відкривали поглядам дітей небо. І якби не попереджувальні "зебри", яких на небі було безліч, як у видимому, так і в невидимому спектрі, то замість метеозондів у піднебессі ширяли б люди, проводячи небесні чаювання десь кучових хмар. Але хрущі заперечували: їм, маленьким, очевидно, не дісталося б місця в подібній екології світу…

Комісія прибула увечері після вечері. У цей час у групах дивилися рекомендовані діафільми, конкретні коментарі яких були опубліковані в журналі “Дошкільне виховання” та в інструкції Постійної комісії з контролю за розвитком та вихованням паранормальних дітей дошкільного віку. Комісія отримала негласну назву "Заграва", але зазвичай з'їжджалася раз на тиждень до заходу сонця.

Полковник у цивільному Геннадій Степанович Семочкін був схожий на панцирного ведмедя, існуй такий у нормальній природі, особливо, коли накидав на кшталт бурки собі на плечі білий халат, що тісняв його.

За ним слідували Психолог, Соціальний працівник і Екстрасенс, ні імен, ні по-батькові яким не було покладено, хоча і вони обряджувалися на кшталт полковника Семочкина, і говорили тільки після нього.

Комісія розташовувалась у невеликому щитовому будиночку, в якому без очей сторонніх зазвичай йшла репетиція до якихось чергових радянських свят та презентацій. Але травневі свята вже пройшли, а з ними і День захисту дітей, і літо, яке не дуже визнавало святкової метушні, котилося до зеніту. Розкішне літо 1960 року.

Залишається додати, що Психолог і Соціальний працівник були, звичайно, жінками, а Екстрасенс немов би не мав статі. Всі троє лише висловлювали свої думки, спираючись на інформацію штатних інформаторів, але рішення за всіх приймав Сьомочкін. Паранормальні діти були цінними, їх вивчало півсотні різних НДІ по всій території СРСР…

Контрольну середню групу з дитячого санаторію в Пущі-Водиці вивчали особливо ретельно в Енському НДІ якогось усіма забутого текстильного містечка, про яке трохи пізніше співали:

Містечко наше – так собі,

працюють в ньому москалі:

і незаміжні ткалі там

становлять більшість дам…

В Енському НДІ назагал були молоді барбоморді хлопці  і миловидні дівчата - тодішні радянські Барбі. Барбі та барбомордики дружили роями та носили звання молодих лейтенантів, але тільки без малинових погонів та петлиць, які ненавиділи вже лише за те, що такі самі погони носили офіцери та солдати Внутрішніх Військ, які охороняли незліченні місця позбавлення волі – цілу державу в країні. На території цієї держави зазвичай проживало п'ятнадцять мільйонів вірнопідданих без паспортів: "зеків" - вчених і карних злочинців, божевільних, і недоумкуватих, бродяг і аферистів, економічних лиходіїв і геніїв, базіків та шкідників, а також їхніх дітей, підданих Малій Зоні від свого народження. Барбі і барбомордики вивчали їх поведінки, а незліченні полковники Семочкини відстежував поведінку і тих, і інших, щоб вчасно втрутитися і запобігти надзвичайним обставинам.