Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.1

Веле Штилвелд: Іграшки Веніаміна, ч.1

© Iрина Діденко: Українські дітлахи

У кожній хаті – свої іграшки маляті

Народне прислів’я

Вони вміли літати! Старенькі бабусі та дідусі у величезних дзвіночках-капелюшках. А зростом вони були з Вениною мізинчик. І вигадав їх Веня. Просто взяв і заплющив очі, подумав про них і зтиха прошепотів:

– Те, що вигадав, – побачу, нікого в дурисвіти не зрачу!..

Так ми все робили для нього. Напередодні й опісля. Але ні в кого нічого так до ладу не йшло, а унього, бачте, будь ласка! Він і сам страшенно з того дивувався і тут же роздаровував отим старенькім дідусям і бабусям янгольські крила – кожному. Самому йому залишилася тільки одна безіменна бабуся, якій тих крил у нього не стачило, і яку він став величати не інакше як Гільда Вонс, нікому не показуючи, наче тримав ії тільки невідльотно для себе.

Уся інша стареча, підтріпавши ганки свої, випарувалися майже не відразу, виснажена нестерпними прейдешнім... Бабуся ж самого Венички виявилася з найстійкіших бабусь. Вона терпіла від хлопчика, що матеріалізував її, усяких забаганок, проте інші її не бачили і не могли захистити.

І так би тривало дотепер, але якось під час міцного денного сну Веня не відчув, як на обличчя йому сіла оса. Вона лоскотала Веничку своїми лапками по щоці, і він спробував придавити її, щоб не подражнювала, зовсім не думаючи про певні недобрі наслідки.

Згодом він гірко про те жалкував, оскільки прокинувся не євреєм, а китайцем із запливлим оком, подивившись на який бувала Надія Пилипівна голосно промовила:

– М-да, хлопчику... Доведеться тобі, Венічко, накласти на око марлеву пов'язку, після того, як ми його промиємо.

Усяких пов'язок Веня не визнавав, і більше довіряв зеленці, яка маскувала садна на його вічно незручних лікотках і колінах. Але Надія Пилипівна була старшою медсестрою дитсадка, а Веня – п'ятирічною дитиною із середньої групи. Вона суворо зажадала, а Веничка погодився, і дав забинтувати собі голову, а заразом і око в марлеву шапочку Гіппократа.

Насправді, Гільда Вонс була хлопцеві  двоюрідною тіткою. Ось і садовив він її, навіть уві сні, в курковий простір нагана, та так, що коли натискав на курок, пружина бойка норовила притиснути стареньку до стволу, і тоді раптово Гільда Вонс пухко злітала і суворо дивилася на хлопчика дуже злими остекленілими очима...

Хлопчика це вражало: адже будь-яка нормальна людина могла б сміливо сказати, що ця бабуся - не метелик, але вперта Гільда Вонс, яка рішуче спростовувала цю грайливу дитячу аксіому. Була ще одна дивовижна обставина – плакати Гільда Вонс не вміла, а ось сльози свого кривдника, вжаленого в окову повіку осою, винести не змогла… 

Якось вона раптово виникла в крохмально-білому кабінеті Надії Пилипівни і помчала на Венічку в маленькій мідній ступі, а щойно в коридорі Веня трохи здер пов'язку з обличчя, тут же припаркувалася у своїй ступі на око, прямо до місця бджодиного укусу…

У повітрі розлилося густе квіткове амбре, запахло найсолодшими медоносами, і біль почав повільно проходити. Поки Веничка дійшов на полудень до їдальні, весь китаєць з нього вийшов, а Надія Пилипівна удостоїлася оточуючими звання чарівниці. Ось тут вже старенька заспівала вперше: "Вийшла баба із нагана..." Спів вийшов бравурним, і Веничка засоромився. Йому стало не стільки соромно, скільки гірко, що його, рідного, осміяли... 

З нагана, нехай і іграшкового, ні за які пряники не повинна була вийти баба! І він віддав свій наган Жорці Кожанову за "цвіркунову пошту"... 

Вони вміли літати! Але, підтріпавши свої ганки, випарувалися чи не відразу, виснажені нами, нестерпними... Прокинувся я в травні 2003–го року не єврейським дитинчам, а дорослим китайцем з атиповою пневмонією, через двадцять п'ять років після того, як Жорка Кожанов навічно закляк, випавши на асфальт із вікон дев'ятого поверху стандартної київської шістнадцятиповерхівки. 

Мій дитячий кумир помер, як птах, обізвавши мене на прощання "китайцем". Всі ці роки "цвіркуна пошта" між нами мовчала. Вигадник Жорка розсадив двох зелених коників, які й ловилися хіба що в Дитинстві, у дві сірникові коробки, пов'язані між собою особливою ниточкою, яка в кожній коробці була прив'язана до обмежувальної палички. 

Двоє "розмовляючих" зазвичай розтягували нитку, що з'єднувала переговорні "трубки" – сірникові коробки з кониками, які потрібно було прикладати до вуха, щоб почути послання в'язнів, що томилися в тих сірникових коробках. 

Жваві жителі навколишніх трав із “колінками назад” протестували проти свого інтернування і хапалися за палички, які стискали і так тісні коробкові камери. Від цього з коробок йшло безперервне потріскування – "телефонні" в'язні вимагали свободи, і вреднюча підла Гільда Вонс випустила уночі їх з полону. Вранці хлопчаків – тих, хто "говорив" подібним чином, наздогнала суцільна інформаційна тиша.