Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.16

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.16

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

Тієї ночі сонно розбрідалися по вулиці худі “каструльні” півні. Події останніх днів так переполошили жителів нашого барака, що за ними ніхто не наглядав, навіть домовита Емма Аркадіївна, яка тепер ходила щільно обмотана короткою білою пуховою хусткою. Схоже, їй було страшно.

Стас Білошицький цупив з розмахом, тому що на носі була зима, і він виклопотав дозвіл на цегельну прибудовану тимчасовку для зимової торцевої кухоньки, цеглинки для якої збирав по всіх барачних вуличках і завулках усіма правдами і неправдами.

Довгостроково перебуваючи в країні Дорослих, важко пригадувати всі ізюминки свого Дитинства. А я дуже довго в останні роки залишався дорослим, щоб правильно тепер розставляти всі акценти над своїм дитячим минулим. Тому ця, найостанніша частина мого зовні простого оповідання запнута якимсь особливим серпанком. Я ніколи б так і не зняв її, не будь мені відомі правила інших космічних, міцно не земних сил, які осягав я в Дитинстві зовсім заввиграшки.Одне з цих Правил настійно ще й сьогодні говорить: Виявляй міру рівним, і, слава Богу, я уже виявляю рівним себе всьому навколишньому Людству. До цієї думки було найбільш важко пристосуватися, але одного разу я опустився на землю і прийняв усеїдну мімікрію землян з будь-якого приводу в агресивному околишньому світі. Дивне це було почуття – відвернутися від якоїсь вигаданої Богообраності і сісти на зап'ятки світової невигаданої Історії... А довелося...

Друге ж Правило говорить про споконвічну презумпцію винності перед нашим загальним світом, що не відбувся. Ні, звичайно, як наслідок, можна доводити, що наш світ недосконалий, і що ми в ньому просто провокуємо вчинки, які не відбулися, і їхні найвірогідніші наслідки, як і те, що у світі, як на ігровому полі завжди існує тільки обмежене число гравців: усіх цих фатальних, відчайдушних злодійок-красунь і несподіваних злодійкуватих чоловіків – напівдитяток земних, напівгаспидів пекельних, усіх цих мимовільних свідків обставин, що складаються, від яких рівно вже нічого більш не залежить, але які вроздріб згодом дають самі суперечливі показання: мовляв, було, те що, по суті, і бути не могло.

А до якої категорії варто відносити всю цю незліченну безліч гонителів зла, роль кожного з яких зведена була споконвічно до критичного мінімуму і тільки дійсні учасники драми, що розгорнулася, відчували на собі їхній щирий тиск КАРАТЕЛІВ, настільки різномастих у тутешні часи.

Я ж якось подумав, що в нашому світі існує не тільки прецедент конкретних подій, але і провокація до прецеденту, що полягає, наприклад, у тім, що так чи інакше, але практично усе в цьому тексті виявлене, рано чи пізно знайде грані реального прецеденту, і тоді учорашні читачі зовсім непомітно, але майже раптово зможуть перетворитися в учасників подібних подій, мимоволі викликнувши поранено:

“Чому ж саме я?”...

А от саме тому, що на довіру якось комусь з них, власне, не вистачило Віри...

І справді, поставте кожного на моє місце, що бреде з надр правильного прямокутника, охопленого карними пристрастями двору, у ніким не контрольований нічний простір, туди, де десь на висілках навколишньої Історії збожеволілий екс-ординарець і екс-рахівник Білошицький накопичував нишком усе нові і нові цеглини, про справжнє походження яких знала лише стара шхейне Циля Рафаїлівна Левчин…

–Цилє Рафаїлівно, а що це ви вигадали в себе у палісадничку?

– Стасе Адамовичу, Стасе Адамовичу, ну що за причіпки? Хіба вам ще не зрозуміло, що я варю казеїновий клей на давальницькій сировині для меблевої фабрики імені генерала Ватутіна?

– А що, невже наш славний командарм-визволитель був столяром-червонодеревцем?

– Не так, щоб ні.. Але ви знаєте, він цьому посприяв... Як і ворожі армади...

– Та невже?

– Адже як було, хтось наступав, хтось відступав, а кияни рили окопи. І обкладали їх, де могли цеглою, а де і вугільними брикетами...

– Та невже?

– Вам не повірити, але величезні стовбури на перекриття – це, власне усе, що в них було. Це тільки легенди про трьохрядні бруствери, та пісні ще по радіо... Їх уже забувають співати... А я продовжую топити маленьку цегельну тимчасовку тим вугіллям, що так і залишилося в протитанкових щілинах з війни.

– Ви така смілива, щоб отак запросто лазити по окопах?

– А як би ви собі уявили стару Цилю без вугіллячка і без хлібця з олією?

– Так вам, Цилє Рафаїлівно, дуже часто доводиться митися?

– Слава Богу, у лазні на Ямській завжди є вільна шайка....

– А де ж ці самі щілини, окопи?..

– Ви вийдіть за мій палісадник і пройдіть від Синьо-барачної вулиці двадцять метрів у напрямку смітника....

– І що я побачу?

– Ви побачите, що не одна ваша стара шхейне там промишляє.

– Так це ж державне розкрадання!

– Здрастуйте вам, Стасе Адамовичу! Щілини відкопували ті, чий порох уже спочиває в Бабиному яру чи в Дарницькому концтаборі, чи де-небудь на Одері, Віслі...

– Не втирайте мені, Цилє Рафаїлівно, про легендарну стійкість розкрадачів соцмайна і моліть свого Бога під кепочкою, щоб до вас не прийшли...