Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.9

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.9

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

– А чому б і ні? Спирт не коньяк. Від нього і зовсім проблем не буде, а то від коньяку, чи знаєте, у мене звичайно йдуть дивні запаморочення.

Усі весело посміхаються. Кельбас наливає собі на денці, а дідусеві двічі по вінці – бойові фронтові за найважчу в їхньому житті перемогу. Схлипує Єлизавета Петрівна – на фронті загинула її сестра Нюся.

– Нюся це хто? – дивуюся я, не прожувавши як слід величезний шматок домашньої локшини.

– Нюся – це Настасія.

Увесь цей час підполковник сидить у своєму кріслі. Не піднімається він, коли ми вже починаємо прощатися. Тільки міцне чоловіче рукостискання – спершу з дідом, потім із мною.

– В армію служити підеш?

– Я хочу бути пожежним.

Іван Захарович супиться, Єлизавета Петрівна з тривогою спостерігає.

– Лізо, а подай-но цьому юнакові пожежний автомобіль!

Я ціпенію. Із сусідньої кімнати Єлизавета Петрівна виносить найсправжню пожежну машину з висувними сходами і дзвоном голосного бою.

– Це стародавня машина. Такі були ще до війни... У Німеччині...

– Але своїх машин їм було замало, – з докором промовляє Єлизавета Петрівна.

Я від здивування німію. Навіть “Спасибі!” застряє в мене в горлі. Тепер Кельбас сміється:

– Грайся в пожежних, тільки з сірниками не пустуй.

– Спасибі! – прориває мене.

У діда на очах сльози. Схоже, він не говорив Кельбасу, що приїде з онуком. Телефоном дід не користався й у гості приходив зазвичай, – коли вважав належним.

Я несу свій пожежний автомобіль, у якого, як у справжнього корабля, уже є ім'я – Настасія. Я син капітана, мати в мене – морячка, і без імені автомобіль мені чужий.

Увечері пожежний крейсеромобіль Настасія займає почесне місце в моєму маленькому гаражі. Він чудесним чином опинився у світі, у якому ще вчора тихо блукав по кімнаті місячний хлопчик...

– Спиться-сниться, – любить промовляти мені мати. Ночами мені сняться місячні чоловічки, що катаються на місячних гойдалках. Униз та вгору...

Лікарі стверджують, що в мене в силу незрозумілих їм причин ослаблений вестибулярний апарат, і що в майбутні космонавти мене не приймуть. Майбутні тому, що поки що в космосі ще не побував жоден космонавт Землі. Тільки оті чотириногі... Лайки зі Стрілками... А лакових колготок без стрілок ще не носять... Навіть найкрутіші стиляги.

Олег – стильний хлопчик. У нього на голові збитий жмутом кок, на ногах штанці-“дудочки” і строката “парагвайська” сорочка. А Алик – “практикант із зони”, як презирливо говорять про нього у нас у хаті, звикає до простенької казенної тілогрійки.

– Обношує про всякий випадок, – єхидничає екс-ад’ютант Білошицький.

– І за колючкою люди притираються і живуть, – обережно веде дід Наум.

– Хто притирається, у того пір’я на дупі обтирається, – єхидно продовжує Білошицький.

У Наума по вилицях йдуть жолваки.

– А чи ходили ви, приміром, Білошицький, в атаку?

– Нам, штабним, при відступі теж автомати давали...

– А, скажімо, при наступі? Подвійну порцію за убитих?

– А чого ви так переймаєтесь, старшина Федоровський?

– Та я таких як ти, штабна пацючина!..

– Я щось вас не зрозумію, Науме Борисовичу, – починає ображатися за чоловіка вислогруда дружина штабного пацюка. – Ви то зі Стасом п'єте за ваше фронтове братерство, а то готові розірвати його на шматочки. Ваше щастя, що він такий м'який і сумирний. Уже краще б сіли та випили наливочки в холодочку, поки ваша Єва Карпівна вас не ущучила.

– А що, і ущучу, якщо буде говорити гидоту сусідам. Теж мені герой – у нього і фронт і довоєнні табори в одній каші намішані. Можете уявити, Еммо Аркадіївно, як мені з ним. Слава богу, хоч дитина заснула... Науме, принеси графинчика із нашою наливочкою. А то тобі тільки чужу сьорбати. У вас, Еммо Аркадіївно, з якої ягідки буде?

– З аґрусу, Єво Карпівно. А ваша з чого?

– Із крові безневинних дитят... – брякає миттю повеселілий Наум.

– Науме, ти формений ідіот! Зі смородини, – звертається бабуся без тіні зніяковілості до Емми Аркадіївни. – Самого тебе незабаром у діточки запишуть, – відразу жваво звертається вона до чоловіка.

– Це, Євочку, чому ж?

– Так мозки в тебе, старий дурню, висохли!

– Це усе через хімію, – скаржиться Наум Білошицькому. – Гальванічний цех, молоко по п'ятницях. Даремно по п'ятницях молоко, Стасе, не наливають.

Тепер чоловіки переходять на ти...

– Твоя Іда... Мій Олег... Цей Алик...

Я засинаю. 

Крізь сон чую, як Олег, прокравшись під віконце, щось шепотить Ідочці, та сміється, бабуся Фіра відхаркує у газетний кульочок хряки, прямо в обличчя лисому генсеку, що оголосив про семирічку, а в цей час тридцятирічна злодійка Лідка, що недавно вийшла після трирічної відсидки, яка живе в третій від нас квартирі, повчає молодика в тілогрійці, стягуючи її з Алика, як видно, надовго:

– Сявок та недоліток не чіпай! За них рік за рік на зоні дають, та й у самій зоні в тебе між сідницями буде протяг... Ось тоді й кукурікнеш – на весь голубник. Уже якщо дуріти, дурій... Але з такими як я. Я і ціну тобі призначу, і ремеслу навчу...