Веле Штилвелд та Ірина Діденко:Помилковий варіант або ілюзія самотності,...

Веле Штилвелд та Ірина Діденко:

Помилковий варіант або ілюзія самотності, ч.10

© Ірина Діденко: Планета Маргариток

Я прокинувся. Біля мене і Справжньої Маргаритки вже сиділи генетики. Як видно, вони почали розмовляти ще до мого пробудження:

– Астроліт ми викликали ще вчора. Всі ці роки він баражував сузір’я Тихий Глас і, між іншим, виявив, що планета Маргариток єдина населена, х–м, справжніми розумними істотами... – говорив у цей час Перший.

– Мені вдалося з двох аварійних капсул досить непогано відновити один єдиний стартовий модуль. Місця в ньому вистачить на п’ятьох... – відрапортував Другий.

– Я вивчив причини загибелі навколишніх планет. За тією телеметрією, яку вдалося отримати з бортового комп'ютера астрольоту. Глобальна ядерна катастрофа! Але на борту нашого астрольоту є засоби реабілітації подібних планет. От тільки хто реабілітує нас? У нас є генетичний матеріал для відновлення практично всіх базових видів флори і фауни на цьому класі планет, але з власною генетичною потворністю, боюся, нам так скоро не впоратися.

– І все–таки в нас і квітів з планети Маргариток існує надія – у планети є Справжня Маргаритка, а в нас з'явиться п'ятий член екіпажу – Орніс. Схоже, що він і допоможе до кінця розв'язати нашу проблему...

Ані Справжня Маргаритка, ані я так і не сказали ні слова...

Старовинний астроліт, здавалось, не квапився. Він поволі плив нам назустріч добу за добою призначений йому час, за який ми встигли попрощатися з тими, хто був приречений померти. Спати ми лягали під палючими променями, щоб щодня і мужньо вставати на заході сонця – втішати довгими безсонними ночами запилені раніше квіти. Над планетою більше не було сріблястих райдуг і все менше і менше виникало в просторі різнокольорових голографічних відгомонів тисячолітніх страждань. Ми блукали між квітів і вибачалися перед живими за завдане планетарне лихо. Більше нічим допомогти їм ми не могли. Ані я, астропілот з простим земним ім'ям Орніс, ані вся четвірка винуватців...

На сьому добу запилених квітів не стало. Всі вони померли. Замість них на планету прийшли нові маргаритки, які нічого доки як слід не знали про сумне минуле свого світу. Здавалось, однак, що всі вони неначе до духовної святині тягнулися своїми голівками до однієї єдиної Справжньої Маргаритки, а та проказувала, скоріше, шепотіла щось материнське і ніжне великим вітровим наріччям маргариток, розуміти яке було нам не дано...

Стали відбуватися помітні зміни і з генетиками. Вони вже не ганялися за окремими своїми молекулами, що по-колишньому ще роїлися в просторі, через що мені довелося покинути Планету Маргариток останнім. Я повинен був перевірити, щоб усі складники їхніх розріджених субстанцій перейшли до стартового модуля, і тільки тоді ми стартували.

Чи вибачилися генетики перед Планетою, і чи пробачила, чи відпустила вона їх від себе?.. Мені тяжко щонебудь певне сказати. Їм, принаймні, чесно вистачило мужності втішити приречених і попросити в них прощення. Скинуті з п’єдесталів квіткові боги залишалися з помираючими до кінця...

Після цього ми попрощалися зі Справжньою Маргариткою, що з лукавинкою пообіцяла нам навчити знов народжених маргариток мелодійному земному наріччю, але тільки не зараз, поки настільки свіжий ще наш взаємний біль – людей і маргариток – адже нові маргаритки стали б задавати дуже незручні неземні, а втім і навіть дуже земні питання, на які у всіх п’ятьох землян не знайшлося б відповіді.

4–17 січня 2001 р.,

24 березня 2022 р.