Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.11

Веле Штилвелд: Місячні гойдалки, ч.11,

© Ірина Діденко: Місячні гойдалки, графіка

– Скажіть, Єво, тільки чесно, вам не страшно жити з таким звіром? – З Наумом, чи що? Так він же в мене, як баранчик... – Так киньте ви прикидатися... – Я ніяк не уторопаю, скажіть конкретніше... – Я про дзеркало. – А що дзеркало? – Я бачила в ньому свою смерть! – Ви більше нічого там не побачили? – Послухайте, Єво. У переддень Нового року на всяк випадок щільніше зачиняйте по ночах свої двері. А мені це вже не допоможе. – Це чому ж? – Стара я вже усе пам'ятати: закрию, не закрию – яка різниця. Від своєї смерті нікуди не підеш, але ваше дзеркало я б винесла туди, відкіля ви його взяли. Шкідницьке воно... – Женю, що вам дати, щоб ви закрили свій рот? – Ой, Євочко, дайте мені двадцять копійок!.. Я вам їх, їй Богу, віддам... – Женя, ви б при дітях не божилися, адже усе рівно збрешете... – А ти так просто дай, залюбки... Усе рівно незабаром помру. – За двадцять копійок, Євгеніє Марківно, я і Мишкові, і Ідочці куплю по пачці морозива... – Бабуле, ходімо по морозиво! – жваво утручаюся я. – Дістанеш ти в неї морозива, онучку... – Він вам, Євгеніє Марківно, не внучок. – Але і морозива ти йому за так просто не купиш. – Женю, вже йдіть! Вам треба буде зігріти води, так ви її не одержите!.. – Скільки треба буде мені води, стільки зігрієш. Адже війну ти пройшла, у сталінській евакуації була. Совість заїсть... – Воду зігрію, а грошей не дам! Йдіть вже до себе , Євгеніє Марківно, з миром... На шістьох чоловік у родині двоє працюючих – дід і мати. Дід півзарплатні по-батьківськи пропиває, а мати одержує гроші, з яких половину віддає бабусі Єві, а за другу харчується і вдягається сама, та ще мене водить в імпортних костюмчиках по вихідних. Хоч цих вихідних днів не так вже в неї багато – якихось три неділі на місяць, потім настає час комплектації і двох-трьох безсонних ночей, потім усе починається по-заведеному... Ми як і раніше ходимо з бабусею Фірою по воду, але все тяжче й тяжче нести їй це питне цебро. І от уже питні цебра стала приносити відразу після школи в будинок Іда, а нам залишився ритуал з бідончиком, який бабуся з моєю допомогою майже щодня заповнює водою. У сусідньому “пеналі”, по правий від нас бік потихеньку спивається Станіслав Адамович Білошицький. Тепер він більше не бухгалтер. Тепер йому не підвладна стихія чисел і букв, і він шукає те, що пошле йому Бог. Але загальний людський Бог, як видно, не квапливий. Зношуються штанята-дудочки в Олега, і до пізньої осені його теж закутують у ватяну тілогрійку, що для хоч якої-небудь видимої респектабельності обшиває турботлива Емма Аркадіївна акуратним зеленим шовком, від чого здається, що так все має бути й в Алика, але тільки він, шалапут, десь відідрав свій шовковий паланкін… Ні, нічого Алик не віддер. Він просто замінив зовнішній шовковий паланкін захисного кольору на невигадливий паланкін з дешевого ситцю гостинної Лідчиної постелі, куди тепер ухожий не тільки він, але і Жорка Кожан, і Беня Усман.– Цей Беня, що, не має мозків? – гарчить по ночах бабуся Єва.– Швайк, Єво, нехай буде ніч, – в'яло відгукується дід Наум... Синок московського професора Красницький Юрко – небіж Білошицького Стаса. Стас Адамович гине. Його двоюрідний московський брат у силу якихось священних сімейних зобов'язань приїхав рятувати свого двоюрідного братця, а заодно привіз – звалив на голову Емми Аркадіївни усе своє московське сімейство, оскільки випадково на одній з лекцій з політекономії дуже схвально відгукнувся про маршала Пілсудського, то ще Юзефа, за що одержав клеймо польського буржуазного націоналіста і був переведений зі зниженням у посаді до одного економічного київського вузу, де, власне, опальну московську професуру чекали, але Пілсудського там так само не любили, як і в Москві. Через кілька років професор Красницький остаточно осів у приміському Ворзелі і спився сам слідом за своїм братиком, але в ту далеку пору моїм дитячим кумиром став синок професора – Юрко. Я якось не відразу, але дуже докладно почав розповідати Юркові про те, що за сни і бачення переслідували мене. З дзеркалом Соломона, щоправда, я намагався більш не експериментувати – верх брало звичайне “негеройське” боягузтво, але в дечому для самого себе я хотів розібратися... – Юро, а що буває міцніше за сон? – Смерть. – А я її відчую? – Тільки тоді, коли почнеш умирати... – А потім? – Потім – нічого. Адже ми матеріалісти. – Це значить, що після смерті мене не стане?

– Так!